30 відсотків за Росію, 30 – за Україну, для решти – аби гроші...

16 березня минає два роки з часу проведення сепаратистського референдуму в Криму. Він мав відбутися 31 березня, але всі там дуже поспішали і перепризначили на 16-те. За кілька днів до тих подій, 5 березня 2014 року, я перебував у Євпаторії і на власні очі бачив мітинг місцевих сепаратистів на центральній Театральній площі, з трибуною, радянськими та російськими прапорами. Мітинг охороняли кубанські козаки. На будівлі міськвиконкому вже майоріли три прапори - російський, кримський і євпаторійський. Атмосфера була антиукраїнська, дуже наелектризована. Роздавали георгіївські і триколірні стрічки, плакати, що починалися словами: “Народ города Евпатории!”, а закінчувалися “Равнодушие страшнее бендеровщины!”. 

Того дня я йшов зі своєю доброю знайомою, кримчанкою Наталею, по набережній, назустріч йшла жінка з дитячим візком, із подругою. У візочку лежало немовля, а під ним, на рівні коліс, оті плакатики. Жінки були радісно збуджені, дали нам тих плакатиків і запросили на мітинг. “Вы же, конечно, придёте?”. На лавці лежав якийсь безхатченко, він побачив мене й попросив цигарку. Я сам не курю, тож вирішив купити йому цигарок. Зайшли до крамниці поруч, купую цигарки, а Наталя якусь дешеву ковбаску для своїх котиків (вона ще й вуличних котів підгодовує у себе на подвір'ї). Якийсь молодик це побачив і зі злістю прогарчав:

- Людям жрать нечего, а она котов кормит!

- Я могу и вас покормить, - сказала Наталя і дала йому кілька гривень.

Той взяв, не подякувавши. Я виніс цигарки безхатченкові, який їх узяв, теж не подякувавши. Напевно, в Євпаторії слова вдячності рідко вживають...

...Минуло майже два роки. Як у Євпаторії живеться нині? Наталя шокована реа­льністю, мріє продати будинок і переїхати до Києва, звідки родом. Однак у Криму серйозні технічні проблеми із продажем. Крім того, не дозволяють вивозити гроші понад якусь суму. А переказувати теж не виходить. Усе дуже проблематично. 

Ще влітку у Наталі зупинялася особістка з Камчатки, у завдання якої входило лежати на пляжі і підслуховувати розмови відпочивальників. Вона так і казала: “Я тут на задании”. Наталя каже, що знайомий майстер, який колись робив їй ремонт будинку, раніше весь час шипів, як погано в Україні жити. Тепер заходив до Наталі щось полагодити і вже нарікав на нинішнє життя: “Жили раньше — горя не знали...”. Та, зазвичай, люди в Криму дуже бояться щось казати, бо невідомо, чи не шпиг випадковий співрозмовник, а стукацтво дуже заохочується... 

Нещодавно зателефонував до Наталі, довго розмовляв з нею. Обговорювали події на місцевому ринку — відео побачив в Інтернеті. Жінки з портретами Путіна в руках скаржилися на місцевий “бєспрєдєл”. Одна жінка навіть на коліна впала, просила захисту у Владіміра Владіміровіча. Наталя каже, що всі ті крамарки і крамарі відремонтували свої торговельні точки, вклали у них багато коштів, бо за російським законодавством не можна торгувати на відкритому місці. Щойно вони облаштували ринок, його заблокували автоматники і рознесли. Гадають, на місці ринку буде автостоянка. Люди позбулися роботи і засобів для існування.

Наталя каже, до кримських подій Росія багато років цілеспрямовано проводила там свою роботу - відкрито діяли російські організації - “Русское единство”,  недільні школи, літні табори, пропаганда і агітація. На кожному стовпі висіли плакати із десятьма пунктами обіцянок, як ситно житимуть кримчани під Росією. Украї­на ніяк цьому не перешкоджала і нічого не робила. До Криму приїжджали росія­ни і смітили грошима, бо ціни були порівняно з російськими смішні. Кримчани думали, що і вони такі зарплати отримають, як у Росії, коли приєднаються до неї. У Севастополі поруч перебували флоти Росії і України, дружини офіцерів і офіцери приятелювали. І картина була така: російський офіцер отримує $1500, україн­ський — $200. Російський офіцер їздить на гарній машині і відпочиває за кордоном, український живе у злиднях. Лужков будував для своїх офіцерів будинки і наділяв військових квартирами, Україна не робила нічого. Тому чимало українських військових у Криму перейшли на бік Росії, очікуючи таких же зарплат. На материкову Україну повернулося відсотків 20 - переважно ті, у кого там була рідня. Настрої в Криму розподілилися так: 30 відсотків за Росію, 30 - за Україну, 40 відсотків - аби гроші платили. Армія України питала командування: “Що робити?”. Відповідь Генштабу: “Нічого не робіть, не застосовуйте зброї. Чекайте”.

Після анексії зарплати в Криму підняли, однак і ціни стали російськими, тож усе залишилося на тій точці, що була до цього. 30 відсотків, які були за Україну, майже відверто ненавидять Росію, чого раніше не було, каже Наталя. А всі інші, розуміючи, що вони наробили, шукають виправдання. І воно таке: все одно це на краще, бо інакше прийшли б бандерівці і всіх би повбивали. Головний аргумент - спалення людей в Одесі у будинку профспілок. Наталя каже, що в Керчі провели опитування, і 55 відсотків людей сказали, що за України було краще. І це в умовах тотального страху і цензури. 

Розмовляла Наталя зі знайомими продавцями з ринку. Ті нажахані брутальним зносом торгових наметів у центрі Москви. Скрушно зітхають: “Господи, як нам добре жилося за України...”. Але за мить похопилися: “Але ж нас би всіх перерізали татари! У них же ятагани вже були нагострені!”. Такий зомбо-менталітет...