Стволи артилерії шлють нам лотерейні білети…
Вдень по 5 хвилин росте наше життя, а ми здивовано дивимося на цей додатковий час — що з ним робити?
На фронті ні холодно, ні жарко, осінь ніжна і тепла, по горизонту, як акули, кружляють вертольоти, але наближатися бояться.
Стволи артилерії шлють нам лотерейні білети, штурмовики противника жбурляють фішки у нашому казино, гради розсипають свої карти на зелене сукно полів.
Сезон великої гри добігає кінця; небесний круп’є плавно гасить світло сонця — вдень по 5 хвилин.
Вдень по 5 хвилин росте наше життя, а ми здивовано дивимося на цей додатковий час — що з ним робити?
Що з ним робити, коли звик за пів року, що навколо мчить одна з найвеличніших війн, що у кожній секунді — мільйон років, що дні наповнені працею вщерть і хвилини розписані.
Аж тут все уповільнюється, і Творець знову повертає тобі твою долю, а ти дивишся на неї з острахом, як на споряджену гранату, і обережно береш в руки, намагаєшся згадати, як це — належати сам собі.
Пам’ять зраджує, як це робити, у пам’яті (з учора?) висить ще картинка із зимового лісу під Києвом — здається, на цьому ми зупинилися?
