Разом зі свіжим хлібом отримує в селі свіжу газету...

Невеличке село під Новим Роздолом на Львівщині. Багатоповерхівки присунулися так близько, що, здається, заглядають у вікна селянських осель. Їхні господарі на це не зважають, призвичаїлися. Навіть у спеку зайняті звичною і такою “нестерпною” для містян роботою. Доглядають худобу, під атаками немилосердних ґедзів заготовляють сіно, воюють з бур'янами, фітофторою, попелицями, колорадськими жуками... А ще щось будують на своїх і чужих обійстях, підрихтовують, потрохи заготовляють на непередбачувану зиму дрова. Лише пізнім вечором, коли втомиться день, йдуть перепочити до хати. Вечеряють і одразу слухають останні новини. Хочуть знати, що там на фронті, коли закінчиться та триклята війна...

Пану Мирону телевізійної інформації замало. Звик черпати її і з газет. Колись виписував десяток видань, а зараз, коли з фінансами скрута, і пошта затримує свої доставки на кілька днів, від їхньої передплати змушений був відмовитися. Ще донедавна по четвергах цей пенсіонер спеціально ходив за улюбленою газетою у новороздільські кіоски. Та ба! - торгувати газетами там відмовилися...

Незважаючи на кризу офіційних доставок і відсутність всемогутнього Інтернету, у своєму селі, за 60 км від Львова, пан Мирон щочетверга має вдома щойно випущений номер “Високого Замку”. Знайшов альтернативний, як нині модно казати, спосіб його отримання. Зі Львова до рідних Гранок-Кутів регулярно привозять хліб. Мирон Петрович попросив водія про невеличку послугу: щоб разом із пухкими  буханцями той прихопив свіжий випуск “ВЗ”. І експедитор не відмовляє — по приїзді виносить з машини повну решітку булок та замовлену газету, яка ще пахне друкарською фарбою. Вдячний замовник відразу її переглядає, щось читає “залпом”, а щось відкладає на пізніше. Буває, телефонує мені і по гарячих слідах коментує: ось цей матеріал у вас добротний, а ось у цьому я хотів би дізнатися ще про таке. Дуже часто підказує цікаві теми для майбутніх публікацій. І ще одне: зачитавши газету до останнього рядка, передає її сусідам, друзям, яким друковане слово часто важливіше від слова мовленого...  

У свої сімдесят з гаком пан Мирон тримає руку на пульсі часу. Для нього бути у курсі подій - така ж потреба, як, скажімо, на хазяйстві доглянути грядки, погодувати улюблених кроликів. У пізнанні світу для цього добродія обов'язковим є ритуал читання “Високого Замку”. Дякую Вам за цю традицію!

Вона прижилася не тільки у Мирона Петровича. Знаю львівського підприємця-будівельника, який теж не уявляє свого ділового ранку без того, щоб не взяти до рук улюблене видання. Років п'ятнадцять тому, коли випало відпочивати у болгарській Варні, він просив знайомих, які теж вибиралися на цей чорноморський курорт, щоб по дорозі прихопили зі собою повний комплект номерів “ВЗ”, які вийшли друком за час його тимчасової відсутності в Україні...

Щойно написане - не самореклама, не агітація під час передплатної кампанії. А погляд на життя. Часточка чиїхось буднів, яка робить їхнє життя більш насиченим. Багато кому з наших співвітчизників (особливо у такий складний час) потрібен безмовний співрозмовник. З яким звіряєш свої слова і вчинки, подумки радишся, сієш і розвіюєш сумніви, запалюєшся, вистигаєш, утверджуєшся у вірі. Все це змушує мене і моїх колег тримати себе у формі. Бо дуже хочеться, щоб, крім свіжого хліба, знайомі і незнайомі нам люди просили принести їм свіжу газету...