Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Вони - не “Вантаж 200”. Вони — герої!

Хто придумав таку цинічну ідентифікацію?

В Ютубі переглянув документальний фільм про одного із багатьох сучасних захисників України. 13 місяців, як Тараса немає з нами. Життєва ниточка молодшого лейтенанта обірвалася, коли під ворожим обстрілом рятував рядових побратимів. Лицар Честі, Гідний Ранкового Сонця — напишуть пізніше про цього хлопця, останню фразу запозичивши із його неймовірно енергетичного щоденника-маніфесту…

Але сьогодні — трохи про інше. Про кадр із фільму, який мене ударив струмом. І про інші, такі ж кадри із телерепортажів про прощання із нашими воїнами. Не знаю, як хто, але я не можу сприйняти, не можу збагнути, чому на лобовому склі автівок, які везуть загиблих із передової до їхнього дому, висять таблички із жахливим написом «Вантаж 200». Хто придумав таку цинічну ідентифікацію? Перепрошую, але із цього напису дехто може подумати, наче із пункту, А у пункт Б по бухгалтерській накладній перевозять якусь річ, якийсь товар, якусь виробничу деталь…

Даруйте, але у тих траурних автівках НЕ ВАНТАЖ!

Це десь за «поребриком» таке означення вважають нормою. А у нас — це неприпустима черствість.

Тараса, про якого йшлося на початку, його земляки називають зразком патріота країни. Непересічною особистістю. І у цьому немає жодного перебільшення. Змалку — із книг, із розповідей мами-тата, із домашніх традицій — всотував у себе українську і світову історію, культуру. Особливо захоплювався темою козаччини. Зразково вчився. Був ініціатором і активним учасником багатьох шкільних подій. Він і на колядках, і на гаївках. Не пропускав служб у храмі. Пропадав на стадіоні, з друзями пізнавав рідний край у мандрівках. А як танцював грецький сиртакі! І якою повагою і любов’ю він ощасливлював своїх батьків, кохану…

Громадянином Тарас був не тільки за паспортом. Його громадянськість проявлялася у пристрасних журналістських репортажах на столичних каналах, в його приватних есе. У вчинках.

Без роздумів подався на Революцію Гідності, був на її барикадах у найдраматичніші дні. Після перемоги Євромайдану взявся розшукувати тих, хто безслідно зник у його круговерті. А потім — фронт. Після повернення звідти як депутат райради воював з місцевими бюрократами, хапугами. Захищав від крадіїв ліси. Виводив на світло власників підпільних ігрових залів, де спустошували молодь. Водночас організував неймовірне етнографічне свято «Удеч-фест», допомагав відроджувати місцеву футбольну команду. Ще одна Тарасових рук справа — військово-спортивно-медичний вишкіл для підлітків (записалася на ці заняття навіть сільська вчителька-пенсіонерка).

А потім — прискорені курси офіцерів у Львівській «сухопутці». І знову — на фронт, на самісіньке його вістря. Своїм солдатам був і за командира, і за друга, і за брата. Коли бліндаж, де перебували його воїни, рознесло російським снарядом, Тарас побіг до охоплених вогнем руїн рятувати поранених. Витягнув їх у безпечне місце. А через кілька секунд біля нього самого фатально вибухнула нова ворожа міна…

Як після всього цього про Тараса говорити «Вантаж»?!

Схаменіться, чиновники у погонах!

Так, війни мають свій трагічний рахунок, свою чорну статистику. Але у такі жалобні моменти нікому не повинен відмовляти здоровий глузд і такт. Навіть у найменшому. Якщо (не доведи, Господи) вже і сталася біда з нашими оборонцями, достойно складіть їм останню шану. Не по-канцелярськи. По-людськи. Можливо, на бусиках із тілами загиблих замість «Вантаж 200» правильніше було б написати просте й очевидне: «Захисник України». А поруч помістити прижиттєве фото убієнного. І державний прапор із жалобною стрічкою. Можна було б ще додати букетик польових квітів. І усі без пояснень знали б, що із війни везуть полеглого за Батьківщину воїна. Тоді, можливо, біль від цієї втрати був би бодай трішки меншим, ніж коли на очі потрапляє неоковирне словосполучення із цифрою «200».

Вони не «вантаж»! Вони — герої!

Читайте також: Жидачів і Львів схилили голови перед Тарасом Матвіївим

Схожі новини