«Подарований воїном кіт мовчазно вдивляється у його портрет…»

Трохи більш як три з половиною роки тому у «Високому Замку», у матеріалі «Воїн Тарас і кіт його Марс», ми описали напівмістичну, та ні - реальну, але все ж неймовірну історію. Вона — про полеглого Героя України, журналіста Тараса Матвіїва і його подарунок матері перед своєю останньою поїздкою на фронт. Щоб відволікти матусю від переживань, він спрезентував їй «сонечко» — вогнистого котика шотландської породи «скотіш страйт», якого придбав через Інтернет…

Особисто передати мате­рі цього красунчика Тарас не встиг — військовий ешелон на всіх парах уже мчав його на охоплену пожарищами війни Луганщину. Синівський пода­рунок принесла Валентині Пав­лівні додому кохана дівчина Та­раса — Оля. Котика назвали Марсом. 10 липня 2020 року молодший лейтенант Тарас Матвіїв («Сармат») загинув на полі бою від вибуху російської міни. Сталося це тоді, коли ря­тував із охопленого вогнем бліндажа двох побратимів.

Втрату свого господаря Марс відчуває донині. Ось як ми розповідали про це: «Бойові нагороди „Сармата“, військо­вий берет, вервичка, образки, інші особисті речі зберігаються в його домівці. Крім рідних, до цього куточка постійно підхо­дить Марс. Вистрибує на сто­лик, довго і пильно вдивляєть­ся у портрет Тараса. Лапкою водить по фотографії, немов­би гладить її. Іноді складається враження, що він цілує Тараса. На атласній подушечці із Зіркою Героя Марс засинає…»

Минуло понад чотири роки, як Тарас Матвіїв не з нами. Але біля його портрета в його кімна­ті і далі перебуває Марс. Послу­хайте, як про це оповідає мати Героя, педагог із міста Жидаче­ва поетеса Валентина Матвіїв.

Про що вони мовчать?..

Наш Марс — звичайний котик. Рудий красень і грайливий пус­тун, любитель смаколиків, пес­тощів і поспати, дуже комуніка­бельний і ще той хитрун, який знає, як у себе закохати раз і на­завжди. А віднедавна ще й кіт-говорун, бо навчився «говорити»: на мої звертання до нього відпо­відає своїми котячими піснями. Ми можемо грати у цю гру годи­нами, і це виглядає так кумедно й потішно, просто умора!..

Але бувають миті, коли рап­том я знаходжу його на «Тара­совому столі», незворушним, мовчазним і зосередженим на… портреті Тараса. Він не­рухомо сидить і дивиться на нього, просто дивиться… і це може тривати 5, 10, а то й біль­ше хвилин. Тоді я тихо сідаю позаду них на диван і, зата­мувавши подих, спостерігаю. Роздумую, розгадую… Та так нічого й не зрозуміла досі. Чи є тут якась загадка, таїна, чи це просто котяча забаганка, чи Тарас мені хоче щось цим ска­зати… Не знаю, та цей «театр» триває від того самого момен­ту, відколи, за кілька місяців, як у наш дім увійшов Марс як по­дарунок сина, і Тарас пішов у засвіти, а його кімната стала для нас найсакраментальні­шим куточком на землі, де все дихає сином і нагадує про ньо­го.

Хтозна, хтозна… Адже ми знаємо лише те, що бачимо, чу­ємо, до чого можемо торкнути­ся. Все решта для нас, людей, — лаштунки, за які нам зась… поки що…

І все ж… так хотілося б дізна­тись, про що вони мовчать?!.".