Передплатити Підтримати

Уроки ненависті російського телебачення

У відпустці довелося подивитися російське телебачення

Чесно кажучи, я виявився не готовим. Мені доводилося чути, що Україна захопила російський телеефір. Про те, що нас призначили головним жупелом і головною темою. Але безпосереднє знайомство з двоголовим телеконтентом вибиває з колії.

Російський телеекран готує глядача до війни. Знеособлює мене та мою країну. Аудиторію переконують у тому, що по сусідству з Росією живуть людожери, які не заслуговують на поблажливість. Напади телевізійної ненависті відбуваються щодня — на всіх основних телеканалах.

Цікаво, а мешканці Кремля перебувають поза цим процесом чи все-таки всередині? Інакше кажучи: вони замовники подібного чи вже стали аудиторією? Якщо «колективний Путін» дивиться російське телебачення, то, виходить, що змія вкусила себе за хвіст. А якщо він лише координує контент — то чи в його владі дати відмашку на зниження градуса істерії?

І це не просте запитання. Вже коли ти створюєш голема — завжди є ризик стати його заручником. Якщо накачуєш суспільство ненавистю, то чи здатне воно потім без неї прожити? Російський обиватель живе в реальності розіпнутих хлопчиків, і тотальність подачі не залишає йому право на сумніви. Після того, що говорить йому про Україну телеекран, єдиний можливий вихід для нього — це йти до військкомату.

Остаточна деградація російських медіа відбулася вже на наших очах. Тригером стали протести на Болотній площі — після них розпочалася фінальна медіазачистка. Зміна власників газет і журналів супроводжувалася переродженням усіх тих, кого в дев'яності та нульові заведено було називати рупором російської ліберальної думки.

Втім, гадаю, що більшість цих людей сьогодні абсолютно щирі з глядачем. І річ не тільки у грошах. Самі собою гроші не подарують спокійного сну та безтурботної впевненості у власній правоті. Хочеться себе поважати, а для цього потрібна переконаність у правильності вибору. Щоб звучати щиро, потрібно вірити в те, що говориш.

Багато з тих, хто сьогодні в Росії годує глядача ненавистю, свого часу опинилися перед вибором. Щоб виправдати у власних очах перехід у провладний табір, вони переконали себе, що захищатимуть менше зло заради недопущення більшого.

Це етичне рівняння дозволило колишнім російським ліберальним світочам перейти лінію фронту. Справді — що може бути простіше? Достатньо було оголосити нинішній російський стан справ «меншим злом» і дозволити уяві намалювати картину зла більшого, щоб потім погодитися стати атлантом, який тримає державне небо.

Саме так виглядає універсальна формула переходу з журналістики в категорію «обслуга режиму». Важливо лише не помічати, що «темне сьогодення» дане тобі в відчуттях вже сьогодні, тоді як придумане тобою ж «темне майбутнє», від якого ти обороняв стіни Кремля, існує лише у твоїй уяві.

Процес приручення російських медіа розтягнувся на роки й остаточно завершився вже після анексії Криму. Тепер колишні журналісти захищають Москву від «радикального ісламу» та «глобального тероризму», «ліберального фашизму» та «вседозволеності». Кожен з них запевняє самого себе, що воює на правильній стороні. Щоб докори сумління не псували хрускіт французької булки.

Але як би вони не пояснювали самим собі свою етичну трансформацію — це не скасовує головного. Російський телеекран торгує ненавистю, й цей процес може розтягнутися на десятиліття. Нам залишається лише здогадуватися, як він позначиться на жителях сусідньої країни. Так, хтось в Україні може продовжувати вірити в те, що з сусідами можна «помиритися».

Але тільки чому вони впевнені, що примирення захочуть самі сусіди?

Джерело