Передплатити Підтримати

Зелена ідіотократія

Гляньмо на ґенезу української ідіотократії за майже два з половиною роки каденції Зеленського

Тих, хто віддавна підозрював «проєкт Зе!» у намірі його сценаристів звести суспільне, політичне, військове життя в Україні до гротеску, ідіотського метання між крайнощами, дисонансу у мізках більш-менш притомних мешканців, не варто звинувачувати у недалекоглядності. Все відбулося саме так.

Спочатку в країні сформували стійке враження відрази до усіх еліт, карикатурно познущалися над поняттям «громадянина» і всім комплексом рис, притаманних цій породі homo sapiens, дискредитували державу, яку власне будували і утримували своїми податками і пасіонарністю ці громадяни, а відтак привели до влади ідіота у класичному (давньогрецькому) сенсі цього слова. Бо тоді, коли демократія щойно народжувалася, так називали осіб з твердою позицією «крайньої хати», байдужих до життя соціуму, — і відповідно, позбавлених права голосу у вирішенні тих чи інших важливих для загалу проблем. Це пізніше термін «ідіот» набув медичних нюансів і негативної конотації, тоді, у давній Елладі, він був цілком нейтральним і прийнятним, щось на кшталт того, як зараз безбарвно виглядає слово «обиватель».

Тому, оцінюючи «двіжухі» Зе! режиму, не варто надто дивуватися екстравагантності, ба навіть — відвертій глупоті певних, з дозволу сказати, «державницьких рішень». Бо як оце недавно зауважив французький філософ і письменник Максім Ровере, узагальнюючи популістські тенденції у глобальному вимірі, «ідіоти роблять політичну кар'єру, бо — на відміну від пересічного загалу — не мають достатньо уяви, щоби знати, що влада їм не до снаги».

Однак «свята глупота» ідіота при владі аж ніяк не означає того, що становище і пов'язані з ним переваги, а ще — дуже зрозуміле внутрішнє бажання того, аби статус кво утримувався якомога довше, — не мотивуватимуть таких персонажів на вкрай небезпечні кроки. Той же Ровере каже, що життя ідіота ніколи не буває легким. «…Поява нової проблеми робить його ще важчим. Відчуття контролю зникає, що викликає паніку. Тому ідіот стає агресивним. Заперечує, легковажить, старається не бачити. Або намагається одним рухом ліквідувати проблему, що зазвичай у його розумінні означає ліквідувати когось. Є проблеми — мусять бути винуваті. Треба з ними зробити порядок. З людьми, не з проблемами».

А тепер гляньмо на ґенезу української ідіотократії за майже два з половиною роки каденції Зеленського. Хіба вона не є яскравим підтвердженням висновків француза?

Герой сумнівного серіалу, який взявся утілювати кіношний сценарій у реальному житті, доволі хутко відчув смак влади, і тепер — мотивований і справжніми господарями, і особливо оточенням, — неприховано і нахабно руйнує інституції і правила, плює на закони і Конституцію. Учорашній квартальний блазень дуже хутко втямив, що має справу не з проблемою — з цілою купою проблем, і став агресивним. Він доволі «мужньо» прибирає перешкоди зі свого шляху, — та ось біда, що тими перешкодами є не якісь надумані «ворогами» ідеологічні чи світоглядні конструкти, а фундаментальні речі, основоположні для будь-якого державного утворення речі — закони, правила, консенсусні угоди, суспільні домовленості.

Для Зеленського вони — фікція, джерело роздратування і об'єкт вихлюпування агресії. Він, за його ж словами, «не має часу будувати демократію», він вередливо, мов підліток-інфантил, потребує-вимагає задоволення своїх захцянок і не зупиняється ні перед чим, аби уволити власний інтерес.

На думку Зе! кліки, найефективнішим інструментом реалізації своєї авантюрно-авторитарної політики стала РНБО, на підставі рішень якої «лідер сучасності» продукує, мов збожеволілий принтер, свої несосвітенні, на перший погляд, укази. Відтак, аби «правничо забезпечити» їхню сумнівну легітимність, до парламенту, на схвалення «монобільшістю» надходять не менш сумнівні законопроєкти і голосуються майже у турборежимі.

Але у цій позірно хаотичній катавасії простежується цілком певна логіка. Так званим «законом про олігархів» («антиахметівським») фактично знищують не демонізованих режимом товстосумів, а малий та середній бізнес. На Банковій чудово розуміють, звідки росли коріння минулих Майданів, — незалежні підприємці-патріоти, здатні не тільки переконати масу, але й утримувати в часі антивладний протест. Фермери, забудовники, власники нерухомості відчують на власній шкірі наслідки владного популістичного свавілля, — зростання податків і неможливість оскаржити рішення фіскалів про стягнення податкових боргів (справжніх чи надуманих чиновниками) у судах.

Ба більше, видається, Зе! страхується навіть на неймовірний випадок непослуху судової системи. Тому до Ради вже внесено законопроєкт, який мав би заборонити служителям Феміди оскаржувати рішення… РНБО, якими б неприйнятними і агресивними вони не були. Оскільки слухняний дорадчий орган вже використовується майже автократичним режимом для боротьби з політичними опонентами, то, повертаючись до оцінок Ровере, ідіократія готується до наступного кроку: зауваживши проблему, вона вирішуватиме її шляхом наведення «порядку» з людьми, а не з проблемами. Перші симптоми такої небезпеки вже виринули у бажанні «слуг» ухвалити закон, який наділятиме свого «хедлайнера» правом ухвалювати «політико-правові рішення». Тобто, без озирання на закон, визначати «правильних» і «неправильних» співгромадян.

Дрейф зеленої ідіотократії у бік диктатури, ба навіть тиранії лукашенківського взірця, очевидний. Він посилюватиметься з наближенням перспективи нарешті визначитися з геополітичними орієнтирами України. Для Зе! вони, як досі видається, неочевидні, навіть попри те, що вписані у Конституцію. Але що таке Основний Закон перед «хотєлками» ідіотів і перед їхнім майже тваринним страхом втратити владу, направду нічним жахом в очікуванні моменту, коли за всі свої фокуси доведеться відповідати?

Ігор Гулик для «ВЗ»