Передплатити Підтримати

Президент омани. Чим небезпечне бажання Зеленського догодити всім

Можна стати президентом за рахунок загальної любові. Але не можна бути президентом, якщо ти намагаєшся подобатися всім без винятку

Мені здавалося, що всі суперечності можна вирішити. Переговорами. Поступками. А потім до мене додому прийшла російська армія.

Відтоді я позбувся багатьох ілюзій. Зокрема й ідеї, що переговори здатні вирішити будь-яке завдання. А ще я зрозумів, що немає ніякого сенсу намагатися догодити всім, — пише Павло Казарін для Крим.Реалії.

Саме тому мені часом здається, що Володимир Зеленський залишається заручником свого сценічного минулого. Коли він виходив на сцену, жартував над політиками і зривав овації. Це було нескладно — особливо, якщо врахувати антиелітарні настрої в нашій країні. Але в тому й річ, що можна стати президентом за рахунок загальної любові. Але не можна бути президентом, якщо ти намагаєшся подобатися всім без винятку.

У будь-якій країні є внутрішні суперечності. Але в Україні вони особливо рельєфні. У нас перемога одного табору неминуче означає програш іншого. І все, що тобі залишається, — це вибір барикади.

Я думаю про це щоразу, коли офіційний Київ дає для цього приводи. Коли на посади призначають людей з табору Антимайдану. Коли провладні депутати починають розповідати про зовнішнє управління. Коли кримінальні справи заводять на тих, хто намагався змінити країну після 2014 року.

Можливо, вся річ у тому, що Володимир Зеленський просто не був на Майдані. Ймовірно, вся історія українських протестів була для нього прикрим непорозумінням, що заважало гастролям і концертам. Цілком може бути, що етика переможної вулиці нагадує йому іноземну мову. Вивчити можна, спілкуватися теж, але своєю навряд чи стане.

Коли прессекретар президента пише про те, що Зеленський відмовляється від спрощених формулювань української ідентичності в пошуках нових смислів — вона не жартує. Ймовірно, президент і справді переконаний, що можна примирити ті два ідеологічних табори, які конкурують за країну всю її історію. Проблема лише в тому, що примирити їх не можна. Тому що один з цих таборів хоче Україну, а інший — УРСР.

Компроміс просто неможливий. У разі перемоги першого табору Україну чекає складний і непопулярний шлях реформ. Продовження війни зовнішньої — з Росією, і внутрішньої — з монополіями і станами. Нас чекають дискусії про майбутнє і травматичний досвід дорослішання. Але якщо переможе другий табір — нас чекає доля російського протекторату. З усіма наслідками, що випливають.

Якщо не знати історію — можна тішити себе ілюзіями. Якщо не цікавитися політикою — можна вірити, що суперечності можна подолати. Якщо не вдивлятися в сусідів — можна переконувати себе, що «немає ніякої різниці». Тільки все це аж ніяк не стосується реальності.

Рано чи пізно доводиться робити вибір — на чиєму ти боці. Європейський курс ніколи не приймуть прихильники Росії. Проти реформ повстануть олігархи і підконтрольні їм медіа. Спроби догодити Кремлю відштовхнуть від тебе партію Майдану.

Синдром офіціанта — це найгірше, що може трапитися з політиком. Принцип «чего изволите» не підходить для державного управління. Рейтинг — це не головне. Тому що політика — це простір не любові, а цінностей. Рано чи пізно ти мусиш вибрати сторону. Відмовитися від ілюзії, що можна догодити всім. І бути готовим до того, що за цей вибір тебе будуть критикувати.

Але якщо цього не зробити — то в підсумку тебе зненавидять всі.

Джерело