Передплата 2024 «Добрий господар»

Не маємо часу на експерименти

Не можу позбутися враження, яке колись давно описав Еріх Марія Ремарк: «У мене таке відчуття, ніби я опинився серед людей, які збираються жити вічно. У всякому разі, вони так поводяться».

Тому цей текст — для тих, хто цінує кожну хвилину, знає ціну часові і усвідомлює наслідки зволікань, тупцювання на місці, а тим паче, — фатальних помилок, яких можна було уникнути, бодай на хвильку поспілкувавшись зі здоровим ґлуздом. Ті, хто з виряченими очима просторікують у фейбуці чи телефонуючи до редакції: «Що ви до нього вчепилися! Дайте йому час!», маючи на увазі новообраного президента Зеленського, навряд чи спроможні сприйняти такі аргументи. Тим паче, що фраза Ремарка, якого так запопадливо взялися вивчати ті, хто брав до рук книжку раз на десять років, на початку українсько-російської війни, має продовження: «Їх (більшість людей — Авт.) настільки переймають гроші, що вони забули про життя».

Ремарк насправді важливий. Бо, насмілюся тут нагадати, що Україна досі воює. Не зважаючи на виборчі перипетії, на нескінченний фейєрверк шоу, обіцянок, «фішок» і миготіння «нових облич». Воює не на життя — на смерть, із північним сусідом, який не може примиритися з геополітичною реальністю — він вже не господар однієї шостої земної кулі. І якщо хтось собі легковажно міркує, що для завершення цієї війни варто лише «зустрітися посередині», «стати на коліна» чи просто забути про Донбас і Крим, той гірко помиляється або ж живе у світі неадекватних ілюзій. І якщо чергове опитування, результати якого можна оцінювати по-різному, однак фіксує 8 відсотків українців, які чекають «змін» вже наступного ранку після інавгурації, 14 відсотків ладні ждати лише три місяці, а ще чверть дають на тотальну модернізацію держави щонайбільше півроку, — то, погодьтеся, половина з нас лише «збираються жити».

Тим часом Кремль наполегливо просуває власну стратегію гібридної, наразі інформаційної війни, готуючись до війни реальної. Чув не раз і не двічі від прихильників Зе! Команди, що, мовляв, не варто лякати обивателя, мобілізуючи його на більш-менш поміркований вибір. Але, на жаль, йдеться не про «лякалки», не про ілюзії, а про те, що чекатиме нас у найближчому майбутньому. І якщо ще кілька тижнів тому Київ міг бодай розраховувати на підтримку і порозуміння з найбільшими світовими потугами, то нині маємо доволі небезпечні симптоми. Ні, не «втоми від України», а розчарування Україною. Це і заяви особистого адвоката Трампа Руді Джуліані про токсичне оточення президента-електа, і декларація «мрії» президента США обов’язково зустрітися з Путіним на найближчому саміті G-20, і минулотижневий бліц-кріг російської делегації у ПАРЄ, де вона досі перебувала на правах країни-парія, і фанфарні рапорти Меркель з Берліна про успішне просування проекту «Північний потік-2», і нетерплячку деяких європейських урядів у надії скасування санкцій проти РФ (бізнес і нічого крім бізнесу)… Перелік можна продовжити до безконечності.

Ми не маємо часу хоча б тому, що реакції Москви на події в Україні є більш ніж оперативними. Не минуло й доби після того, як під ухваленим Верховною Радою законом про українську мову з’явився автограф все ще президента Порошенка, як Кремль терміново скликав засідання Ради безпеки ООН. Звісно, це буде чергове шоу російської пропаганди, «акт абсурду», — за словами речника постпреда України в ООН Олега Ніколенка. Але факт залишається фактом — Москва готує міжнародну спільноту до того, що військове втручання (читай напад) на суверенного сусіда може бути виправдане потребою «захисту російськомовного населення» від наслідків «звірств київської хунти».

Не буду нанизувати цифри військових формувань, зосереджених Росією на кордоні з Україною. Вони готові за будь-якого сприятливого моменту перейти у наступ. Чи зможемо ми протистояти російській навалі без підтримки міжнародної коаліції, знекровлені економічно (Росія, за умови реалізації «Північного потоку-2», позбавить нас трьох відсотків ВВП від транзиту, Коломойський, не без сприяння «нової команди», забере своїх 2 мільярди за Приват і унеможливить співпрацю з МВФ). Чи знайдуться у нас більш-менш втямливі стратеги (ні, не з фільму «Слуга народу»), спроможні вибудовувати лінію захисту і планувати бойові операції? Вочевидь, у критичну хвилю одиниці зголосяться до участі, — але це будуть самогубці, оскільки державна верхівка навряд чи керуватиметься найвищим мотиваційним інтересом — збереженням країни.

Можливо, цей сценарій виглядає надто похмурим, однак про нього теж варто говорити. Як і про інший — спробу перетворення України у справжню «failed state», навіть не Білорусь, бо звідки у нас візьметься свавільний, однак дуже обережний і виважений Лукашенка? Якщо «люди думають тільки про гроші», то їх легко купити, пообіцявши пару мільярдів в обмін на співпрацю з МВФ, дешевий газ, відкривши російські ринки для лояльних Кремлю олігархів. Таких опцій в арсеналі Москви більш, ніж достатньо. Знайшлися б охочі…

Тож не маємо часу на експерименти. Час грає проти нас.

Схожі новини