Звикати до перемог

Бо тільки так змо­жемо вистояти і здобути те, чого бажаємо

Скільки писано-переписано про наші тужливі думи та піс­ні, про наші плачі. Ця риса характеру модернізувалася до формату «зубожіння» і «зради», бо навіть в оптимістично­му повідомленні ми схильні шукати сумні чи не надто привабли­ві аспекти, «ловити чорного кота у темній кімнаті». Не біда, що його там немає.

Навіть в історії з Томосом не обійшлося без «зрадницьких» мотивів, спровокованих, як зазвичай, російськими пропагандистами. Мовляв, наразі його підписав тільки Вселенський Патріарх, а от мали б стояти ще й автографи усіх членів Священного Синоду. Ну, поістерили у «Фейсбуку» кілька днів, по­роздирали неіснуючі рани, — і заспокоїлися. Навіщо і для кого була оця чергова хвиля «зради»?

Час звикати до перемог. Бо залишимося на марґінесі циві­лізації, бо у світі культивується успіх. При цьому за досягнен­ня часто видаються зовсім дрібні, навіть з нашої, української, точки зору, перемоги. Натомість нам справді є чим пишатися — прорив, який здійснила Україна за останні кілька років, уні­кальний. І це, зважте, попри війну, втрату частини території і традиційних ринків, попри незвідані досі виклики і проблеми. Маємо асоціацію з Європейським Союзом, безвізовий режим, боєздатну армію, нові антикорупційні інструменти, інвестицї, а відтак робочі місця. Маємо підтримку міжнародної спільноти, яка починає розуміти зв’язок між нашим спротивом Росії і сво­єю власною долею.

Маємо багато, але бракує бажання озирнутися і порівняти Україну зразка бодай 2013-го з Україною-2019.

Звісно, не все відбувається так швидко, як хотілося б. Да­ється взнаки стара заскорузла система стосунків влади і сус­пільства, а її адепти ще довго чинитимуть спротив реформам, які усувають багатьох від звичного корита. Але це справа часу, і, зрештою, усіх нас. Бо якщо надалі толеруватимемо хабарі, корупціонери почуватимуться вільготно ще довго… Як писав Микола Рябчук: «Щоразу, коли ми жертвуємо цінностями задля інтересів, ризикуємо втратити і те, й те».

…Знав я колись одного доброго майстра з ремонту квартир. Він полюбляв розповідати історії про те, як господарі, при­дбавши нове помешкання, квапляться навести там «єврома­рафет» і якнайхутчіш вселитися. Однак, казав мій знайомий, багатозначно піднімаючи палець, — «тут технологія!». Все має вистоятися, висохнути, аби потім не було клопотів… Зрештою, і дитя народжується не одразу…

Є ще одна причина того, чому маємо звикати до перемог. Прогнила імперія, яка досі прагне нав’язати і нам, і світові свої правила (точніше, «понятія»), ніяк не заспокоїться. Кремлів­ський «цар», попри свою нікчемність, не змириться з тим, що його плани «обустройства нового СССР» зазнають краху. Для Путіна агресія і демонстрація сили — чи не єдиний спосіб уник­нути закономірного фіналу власного правління — або дикого «русского бунта», або лави підсудних у міжнародному трибуна­лі, де судять військових злочинців.

Є всі підстави вважати, що 2019 рік буде для України склад­ним. І не тільки з точки зору подвійних виборів, які, зазвичай, є дуже драстичним чинником внутрішньоукраїнського характе­ру. Але й з огляду на бажання Росії вплинути на електоральний процес, зробити ставку на реванш проросійської «п'ятої коло­ни», підірвати країну зсередини.

Серйозні міжнародні аналітичні центри також наголошують на ймовірних загрозах. Bloomberg серед ризиків цього року називає початок повномасштабної російсько-української війни. За останніми опитуваннями, поляки вважають агресію РФ на морі найважливішою міжнародною подією минулого року. Washington Post не виключає такої агресії на суші у 2019-му, а французький центр CERAP наголошує, що Путін не обмежуватиметься лише захопленням територій. Екс-посол США в Україні, нині директор Євразійського центру при Atlantic Council Джон Гербст попереджає, що Путін посилить агресію проти України після президентських перегонів…

Ось чому українці мусять припинити скиглити про «зради». Навпаки, ми приречені звикати до перемог, бо тільки так зможемо вистояти і здобути те, чого бажаємо.