Правила гри визначає Економіка

У суміші думок здолав мене сон. І привиділося мені уві сні, що президент Петро Порошенко запросив до себе збіднілого олігарха Ігоря Коломойського…


«Це ж економіка, дурнику!», — таким було гасло передвиборчої кампанії Білла Клінтона 1992 року. На президентських виборах у США він переміг чинного президента Джорджа Буша (старшого), який за два роки до виборів підписав закон про підвищення податків. Підвищення податків ніколи не додавало популярності на виборах, тим паче президенту, гаслом якого на попередніх виборах було таким: «Читайте з моїх уст: жодного підвищення податків».

Пізніше, 2014 року, Фонд Кеннеді нагородив президента Буша «за особисту хоробрість і відданість державі», оскільки той, усвідомлюючи ризик не бути переобраним на другий термін, все-таки надав перевагу державній мудрості, тобто підвищив податки. Президент Буш ясно усвідомлював: якщо не підвищить податки, економіка США на момент наступних виборів президента опиниться у стадії рецесії, тобто виробництво буде сповільнюватися, підприємства закриватися, а кількість безробітних — зростати. Але коли людина втрачає роботу, або ось-ось втратить, вона не дуже налаштована голосувати за президента, з яким асоціюються ці негаразди…

На момент підписання закону про підвищення податків діяло правило, за яким автоматично скорочувалися витрати уряду, якщо той не зможе збалансувати дохідну й розхідну частини бюджету США. Скорочення витрат уряду сприяло зменшенню робочих місць, і було би гарантією рецесії на момент наступних виборів. Тому президент Буш наважився на порушення своєї передвиборчої обіцянки не підвищувати податки, — щоб зберегти урядові витрати на існуючому рівні. У такий спосіб намагався відтермінувати рецесію економіки на післявиборчий час. Але неслухняна пані Економіка не зважила на відчайдушні спроби президента, і на момент виборів економіка США все-таки була у рецесії.

Це був пафосний урок: навіть президент наймогутнішої економіки світу, який володіє найточнішою інформацією і багатьма засобами впливу, не може бодай трохи вплинути на ходу примхливої пані Економіки. А вона показала, що може з такою легкістю міняти президентів США, з якою жінка міняє свої сукні.

Великий американський письменник-гуманіст початку ХХ століття, О'Генрі, вмів кількома реченнями створювати незабутні психологічні портрети персонажів, що жили в часи раннього капіталізму. Оскільки Україна живе в умовах, що радше нагадують ранній капіталізм, а не сучасний, то ці персонажі нам наразі більш зрозумілі, ніж сучасним американцям. Одним із таких персонажів є Акула Додсон, який перед тим, як вчинити злочин, аргументував свої дії не своєю жадібністю, а економічною необхідністю. «Мені шкода, що твій гнідий зламав ногу, але Болівару не вивезти двох», — промовив Акула Додсон перед тим, як застрелити свого колегу по грабежу.

Електрика, автомобілі, інтернет і смартфони зробили сучасних акул первинного накопичення капіталу набагато м'якшими за Акулу Додсона. Але оскільки економічні умови подібні, то й характери сучасних людей теж мали би мати щось спільне з тими персонажами…

У цій суміші думок мене здолав сон. І привиділося уві сні, що президент Петро Порошенко запросив до себе збіднілого олігарха Ігоря Коломойського.

«Я запросив тебе, Ігоре Валерійовичу з трьох причин, — сказав у моєму сні Порошенко Коломойському. — По-перше, вважаю несправедливістю те, що єдиний з олігархів, який став на захист державного суверенітету і не віддав Дніпро у руки російського спецназу, втратив більшу частину свого майна, — у той час як той, хто гудів клаксонами, коли озброєні люди захоплювали державні установи в Донецьку, не втратив нічого. Не втратив нічого й той олігарх, що закликав «до болючих компромісів» із агресором, що простою мовою означає залишитися сферою впливу Росії, яка завдала нам стільки кривди.

По-друге, якщо я залишуся в оточенні тільки тих олігархів, то реформи підуть іще повільніше, бо мені буде ще важче долати їхній саботаж. І третя, головна причина, полягає у тому, що ти можеш бути більше, ніж будь-хто інший, бути корисним державі у вирішенні певних конкретних завдань. Розумієш, проблема незалежності від кремлівської бензоколонки охоплює не тільки, і навіть не стільки імпорт газу, а й поставки палива для атомних електростанцій, і все зростаючі витрати на збереження в Росії відпрацьованого палива з усіх АЕС. І це вкупі з іншими енергетичними витратами завжди буде виснажувати наш бюджет. Росія тільки тоді визнає незалежність України, коли сама буде змушена позичати в нас гроші. Це станеться, рано чи пізно, бо, як зауважив один американський посол, однією з ознак «загадкової російської душі» є вміння витратити два рублі, щойно в кишені заведеться один. Але до того часу Росія робитиме все від неї залежне, аби цього не сталося, у тому числі нахабними крадіжками родовищ нафти і газу, як це сталося з родовищами на південь від Криму. Тому державі потрібний «Паливно-енергетичний Гетьман», який би координував всі аспекти енергетичних стосунків із Росією — для максимальної економії бюджетних витрат у цій галузі.

Беручи до уваги твій досвід у нафтопереробці, де ти сам став професором, а також твою «любов» до Кремля і те, що тебе неможливо підкупити, — саме ти якнайкраще підходиш на цю посаду. Вона може називатися віце-прем'єр з паливно-енергетичного комплексу. Тут важлива не назва посади, а обсяг повноважень і конкретна мета цього призначення: скорочення бюджетних витрат.

Крім того, слід навести порядок у стратегії повернення вкрадених Кремлем родовищ газу і нафти на шельфі Криму. Павло Клімкін, який від МЗС переймається судовими позовами до Росії, має прекрасну гуманітарну підготовку, але з математикою у нього не все гаразд. Він, мабуть, не знає, що один мільярд складається з тисячі мільйонів, і тому похваляється, що МЗС подало позови на «мільйони доларів». Навіть якби він озвучив цифру 200 мільярдів, це залишило би ще великий простір для дипломатичного маневру. А так виглядає, що чеський президент Земан має рацію, коли думає, що нас можна, як папуасів, привабити і купити скляним намистом. Ти ж, Ігоре Валерійовичу, мав п'ятірку з математики у школі, тож добре все порахуєш і будеш поправляти гуманітаріїв.

Внутрішня боротьба за контроль над трубами теж ускладнює нам повернення родовищ. Андрій Коболєв з «Нафтогазу» відчайдушно бореться за збереження контролю над магістральними газогонами, або, принаймні, над підземними сховищами газу. І цю боротьбу всередині України Кремль буде використовувати для просування як «Північного потоку 2», так і своїх інтересів в Україні. Треба усю цю боротьбу за контроль над трубами підпорядкувати вищим державним інтересам, а саме — поверненню родовищ Криму. І це теж частково є функцією «Паливно-енергетичного Гетьмана», принаймні, з дорадчим голосом.

Найздібніший з усіх донецьких, Ринат Ахметов, якому пощастило приватизувати найбільшу кількість держмайна, ставиться до проблеми дефіциту держбюджету більш ніж зневажливо. Загалом, донецькі бізнесмени впевнені, що державний бюджет існує для дерибану. Янукович віддав сину право купувати вугілля з шести державних шахт за низькою ціною, а продавати за ринковою. Ці шахти діставали субсидії з бюджету, тому могли дозволити собі продавати вугілля за низькою ціною. І якщо так робив глава держави, то чого ж екс-міністру охорони здоров'я Богатирьовій не закуповувати ліки у свого сина за бюджетні кошти, — щоб стати «благодійником» і «безплатно» роздавати ті ліки по лікарнях?

Їм усім слід надіслати чіткий сигнал, що правила гри змінилися і «дерибану» держбюджету більше не буде. І тому нам потрібні люди, які розуміють інтереси приватного бізнесу, і водночас здатні стати на захист бюджетних інтересів. Ти, Ігоре Валерійовичу, є битим, і по «Укрнафті», і по «Приватбанку», тому скоріше за інших здатний збагнути, що проблеми бюджету і ціна кредиту — це проблеми не тільки держави, а й твого бізнесу теж. Попрацюєш два роки в енергетиці, а наступні два роки будеш «Грошово-кредитним Гетьманом». Адже твій «Приватбанк» постраждав через надмірно високі процентні ставки кредиту. Підприємці шукали вихід, як не платити 30% за кредит. От і не придумали нічого кращого, ніж створювати «свої» банки, де можна кредитувати свої ж підприємства без достатньої застави, а отже, і без жорстких зобов'язань цей кредит повертати. Звісно, це був шахрайський прийом, через який постраждали врешті-решт пересічні вкладники і державний бюджет (через фонд гарантування вкладів).

Але економіку обдурити неможливо. Ось тому ти, Ігоре Валерійовичу, маєш клопіт з поверненням кредиту на рефінансування, який взяв у Нацбанку. Аби цього ніколи не сталося, треба, щоб кредит в Україні здешевшав. Але доки Нацбанк України буде боротися з інфляцією виключно підвищенням облікової ставки, яка сьогодні сягає 17%, усі кредити для підприємців теж будуть дорогими. І ми будемо ходити по замкненому колу. Підприємці будуть шукати вихід, і я не можу гарантувати, що вони не вигадають ще якесь шахрайство… Підеш на Нацбанк із завданням знизити облікову ставку до 7%, і при цьому тримати під контролем інфляцію. Це завдання не для пересічного розуму, але я вірю, що ти впораєшся.

Після цього відпустимо тебе на всі чотири боки… Я бачу з виразу твого обличчя, Ігоре Валерійовичу, що держслужба, через малі доходи, тебе не збуджує. Тоді ось іще аргумент: Алан Грінспен, колишній голова правління Федеральної резервної системи (центробанку США) у свої 92 роки змушений щоранку ходити на роботу, — бо через свою чесність за 19 років перебування на одній з найвпливовіших посад у світі не заробив достатньо для комфортної пенсії. А тепер поглянь на це з другого боку. Господь Бог нагородив його за чесність довголіттям і ясним розумом, в той час як люди, значно молодші за нього, давно страждають від хвороби Альцгеймера. І навіть не здатні усвідомити, що їхні нащадки вже розтринькали їхні мільйони… Ти ж хочеш, щоб і ми через сорок років зберегли ясність розуму, достатню для керування бізнесом? Давай вип'ємо «на коня», Ігорку. Ти останнім часом забагато нецензурних слів застосовуєш. Облиш це наразі. Вони тобі знадобляться, коли наради з енергетиками проводити будеш".

… Задзвонив будильник. На столі лежала книжка О'Генрі, відкрита на останній сторінці оповідання «Дороги, які ми обираємо». «Нехай платить по долару вісімдесят п'ять центів, — відказав Акула Додсон, Болівару не вивезти двох «. Казкові мрії, що з'являються тільки уві сні, раптом розвіялися. І навіть кінь Приват, який зламав собі ногу, теж зрозумів, що його вершник, мабуть, марно плекає надії на поміч іншого коня…

Нещодавно президент Порошенко виступив на захист формули, за якою держава розраховує вартість вугілля, що здебільшого споживається на теплових електростанціях. Беручи до уваги, що 9 з 12 електростанцій належать Ахметову, ця підтримка сприймається як союз між Порошенком і Ахметовим. І таке сприйняття не додасть популярності президенту на наступних виборах, у березні 2019-го року.

Ціна, за якою держава купує вугілля донецьких і луганських шахт, дістала назву «Роттердам плюс». Плюс означає, що до світової ціни, за якою завжди можна купити вугіля у Роттердамі чи Антверпені, додається ціна доставки цього вугілля з Роттердама на теплові електростанції, більшість яких належить пану Ахметову. Йому ж належать і шахти на окупованій території Луганської області. Отже, держава погоджується, що вугілля пана Ахметова з окупованих територій, яке він у найкращому випадку зміг би продати по ціні «Ротердам мінус» (аби продати це вугілля у порту Роттердама, йому треба його туди доставити за свої кошти), Ахметов продає українській державі з додаванням подвійної ціні транспортування.

Президент захищає ціну «Роттердам плюс» і просить не згідне з цим шановне панство запропонувати якусь іншу ціну, але зі знаком плюс, тобто з урахуванням транспортних витрат. Уже сама постановка питання свідчить, що з референтами пана президента добре попрацювали ахметівські лобісти…

Можна було би припустити, що ціна «Роттердам плюс» є політичною, а не економічною. Тобто піде на відновлення інфраструктури Донбасу, коли окуповані території повернуться до складу України. Але для цього слід власникам шахт на Донбасі сказати, що тариф «Роттердам плюс» діє тільки до 1 січня 2019 року. І якщо до того часу вони не ліквідують ці фейкові утворення, «ЛНР» і «ДНР», то й тарифу «Роттердам плюс» більше ніколи не побачать. Чому важливо, щоби зникли назви цих вигаданих утворень? Бо як зникнуть ці гібридні «республіки», постане друге питання: а що роблять 700 російських танків на території, куди їх ніхто не запрошував? І це і є дорожньою картою звільнення окупованих територій крок за кроком.
І тільки з цих міркувань можна виправдати ціну «Роттердам плюс». Бо ціна вугілля — сильний козир у руках українського уряду для впливу на Донбасі. Але президент мусить сказати про це народу прямо, а не захищати сумнівні економічні підстави для цього тарифу.

… У грудні 1991 року з пункту, А до пункту Б виїхав поїзд української економіки. Ніхто не обіцяв, що ця подорож буде легкою. Поїзд заблукав, і замість пункту Б приїхав до тупикового пункту Г. Знову постала нелегка задача: як повернути цей поїзд до пункту призначення? Так сталося тому, що керували паровозом люди, що розумілися на плановій економіці, але не розуміли, як працює ринкова економіка, і які мають бути функції держави, щоб економіка успішно розвивалася. Самовпевненість цих людей у тому, що вони без допомоги західних фахівців до усього дійдуть своїм розумом, і при тому втримають владу, закінчилася закономірно. «Хотіли як краще, вийшло як завжди»… Ці люди створили клани у різних галузях виробництва, які залишили державні фінанси напризволяще, не наповнюючи бюджет, а висмоктуючи його. Це призвело до боргів, а згодом і до ситуації, коли без кредитів державні фінанси взагалі не могли протриматися й тижня.

Клани не зацікавлені, щоби приходили іноземні інвестиції, які створюватимуть їм конкуренцію, що призведе до зменшення кланових прибутків. Тому інтереси цієї меншини вступають у конфлікт з інтересами 95% суспільства, яке зацікавлене в тому щоб інвестиції створювали нові робочі місця, і через збільшення попиту на робочу силу зростали зарплати. Також інтереси 95% відсотків українців полягають у тому, щоби державні фінанси були здоровими, хоча б тому, що держава залишається найбільшим роботодавцем.

Утім, навіть у розвинутих економіках Заходу держава не завжди захищає інтереси більшості. Це ми бачили нещодавно, коли президент Трамп підвищив мито на іноземну металургійну продукцію. Він допоміг кільком металургійним компаніям США, але решта населення США буде згодом потерпати — через зростання цін на цю металургійну продукцію, а також і усі товари до якої входить ця продукція, наприклад, житло і автомобілі. Так пояснив цю ситуацію найбагатший, але й найбільш соціально орієнтований капіталіст світу, Воррен Баффет. І додав, що це стало можливим, по-перше, бо американський народ має низький рівень економічної освіти. А по-друге, бо металургійні компанії настирливо і організовано лобіювали це рішення, тоді як решта 330 мільйонів американців не приділили цьому необхідної уваги. Отже, боротьба між інтересами окремих груп і суспільства в цілому притаманна і розвинутим економікам, але там перемоги приватних інтересів над інтересами цілого суспільства є не правилом, а скоріше виключенням з правил. І суспільство починає думати, як цього не допустити у майбутньому.

А у нас перемоги приватних інтересів над інтересами суспільства стали нормою життя. А перемоги суспільних інтересів над приватними є поки що виключенням з правил. Але справжня ринкова ставить інтереси суспільства вище за приватні. Тому правила гри, які вона встановлює, захищають збільшення продукції і доходів для суспільства у цілому, а не для окремих угруповань. І в цьому питанні примхлива пані Економіка є невблаганною! Хто стає їй на перешкоді, той не має майбутнього.