«А мову вчи! Знадобиться!»

   Галас навколо нового Закону про освіту, який нібито упосліджує права нацменшин в Україні, таки вщухає.

Що й треба було довести. Україна зробила те, що давно утверджено в  цивілізованих державах: якщо живеш у  країні, мусиш, незалежно від національності, знати її мову. А ще, нагадаю, скільки мов знаєш, стільки разів ти людина.

 Щоб отримати громадянство США, потрібно, крім складання присяги, скласти суворий іспит на знання англійської мови. Поважаючи права нацменшин, там створено телеканали їхніми мовами. При цьому іспаномовні жителі південних штатів, які не розуміють англійської, - люди другого ґатунку, стеля кар’єри яких — прибиральники і посудомийники.

   В Ізраїлі ніхто не візьме людину на роботу без знання івриту, хай ти хоч тричі єврей. А чому українські заробітчани, крім закарпатських угорців, не їдуть за грошвою в Угорщину? Тому що тамтешню (таки складну, не схожу на жодну іншу європейську мову), не знають і не розуміють.

   А уявіть, що українська еміграція у США і Канаду і першої, і нинішньої хвилі відмовлялася б вивчити англійську! Чого б вони там досягли?!

   Коли і де в Україні упосліджувалися мови нацменшин? З радянських часів і дотепер на Закарпатті видають газети і книжки угорською, на Буковині — молдовською, ужгородські телеканали транслюють програми угорською, румунською, словацькою. У 71 школі вивчають угорську мову 16 тисяч учнів, стільки ж — румунську. Але самі закарпатські угорці та румуни чудово знають: без знання державної української мови і вища освіта, і навіть найскромніша кар’єра для них недосяжна.

   А що буде, коли в зоні АТО під час бою солдат, який вперто не захотів вивчити українську, не зрозуміє наказу командира?

   У побуті — спілкуйся хоч марсіанською. На журфаку ЛНУ імені І. Франка завжди навчалися студенти з усієї України. Тепер серед них побільшало жителів Донбасу. На перервах і в гуртожитках вони ще спілкуються між собою російською, хоча поступово переходять на українську.  Бо знають, що без досконалого володіння нею не складуть жодного іспиту. А потім не знайдуть гідної праці.  Ще у довоєнні часи  на факультеті навчався Ділявер Саїдахметов з Криму. Його українська мова була бездоганною. Сьогодні він працює тележурналістом у Києві і закінчує аспірантуру рідного факультету.

   Моїм однокурсником був гагауз Андрій Жежу з Молдови. Його рідна мова — тюркської групи. Після першого ж семестру треба було складати іспит з української. І не кому-небудь, а тоді доцентові, нині академікові Олександрі Сербенській. Андрієві і ще кільком студентам з інших республік СРСР дозволили відтермінувати іспит на один семестр. Жежу цим правом не скористався, вдень і вночі студіював словники, підручники та конспекти, і   склав іспит на «добре». Така оцінка Олександри Антонівни завжди прирівнювалася до «червоного» диплома української філології.

   У 2010 році львівський журфак з дипломом магістра з відзнакою закінчила китаянка Фан Чженьхуа. Уже на другому курсі вона володіла українською так, що після його закінчення відмінно пройшла практику у «Високому Замку». А з поваги до старань цієї симпатичної дівчини студенти і викладачі у відповідь на її «Добрий день!» віталися китайською: «Ніхао!».

   Добре відомо, звідки ноги ростуть в істерії про нібито утиски в Україні угорців, румунів, поляків чи ще когось через мовне питання. Це — продовження брехливих теревенів про «переслідування» так званого російськомовного населення. Коли ця бульбашка кремлівської пропаганди луснула, там склепали партитуру чергової антиукраїнської какофонії, якою диригують з того ж Кремля.

   Правда, там немає соло про те, що в Росії спілкуватися і просто звернутися можна тільки по-російськи. Інших мов там не знають. Бо зневажають їх. До речі, як там справи з мовою комі, удмуртською, якутською, евенкійською, калмицькою та іншими мовами нацменшин РФ? 190 її народів і народностей не мають своєї преси. Про упослідження мови і прав українців, яких у Росії мільйони, годі казати. Та й російська мова багатьох росіян щедро змішана з матюками.

   Пам’ятаєте російську кінокомедію «Особливості національної риболовлі», де, як і в «Особливостях національного полювання», у всій красі показані російські ж пияцтво і бездум’я, зокрема в армії і на флоті? Напившись до безтями і тому опинившись у Фінляндії, двоє з компанії риболовів їдуть вранці купити закусь для подальшої пиятики (взяли ж бо 16 ящиків горілки на п’ятьох). Їх зупиняє патруль фінських поліцейських, мундири яких друзі прийняли за нову форму російських автоінспекторів, а махання руками (щоб відігнати алкогольний сморід з салону) — як вказання дороги на 13-й кордон єгеря Кузьмича. У відповідь на сказане патрульними по-фінськи обурене «Ви ж п’яні!» Льова Соловейчик каже: «Спасибі! А мову вчи! Знадобиться!».