Документування злочинів - це не зовсім про фотостоки

Хто посилається на умовний В'єтнам чи Голокост - вибачте, аплікативне перенесення досвіду в інший контекст є характеристикою людини нерозумної. Все це було в доінтернетну епоху. В наші часи підліток до 15 років бачить більше фотографій понівечених тіл, ніж середній міщанин ХХ сторіччя за все життя - чим ви його здивуєте? Ще гірше, є ефект звикання - чим більше таких фото ви бачите щодо конкретної теми та країни, тим більше воно затирається, тим більше глядач сприймає його за "норму отих країв" - "в Африці завжди голод". Якби воно працювало стабільно, постійний потік фото руйнувань та мертвих тіл з Гази, з Алеппо, з наших обстріляних міст мали б значно більший соціально-політичний ефект.

Натомість великий ефект мають фото із сюжетом та емоцією, навіть якщо там немає кішок-кровіщі та облич мертвих людей.

Рука з червоним лаком. Порожній рожевий візочок дівчинки Лізи після обстрілу Вінниччини. Мертвий заєць під розбитим балконом на нещодавньому фото з Харкова, німецький вівчар, що плаче на руїнах хазяйського будинку та обгорілий котик Фенікс. Фото двох рук чоловіка та дружини з минулого посту. Це вже не просто емоція, це історія, а історії щоразу запомнюються, як щось нове.

Це якщо ми говоримо про інформаційно-психологічну складову. Документування злочинів - це вже інша річ. Але, з іншого боку, документування злочинів - це не зовсім про фотостоки. І головне, слід пам'ятати, що злочин, здійснений проти людини, не позбавляє цю людину суб'єктності і права зберігати гідність.