Нинішні чекісти Росії пишаються своїми попередниками...
У Росії помпезно, на державному рівні, за участі президента Путіна, відсвяткували 100 років створення чи не найлютішого за історію людства державного репресивного органу — Всеросійської Надзвичайної Комісії, яку очолив Фелікс Дзержинський. (Російською мовою — Всероссийская Чрезвычайная Комиссия — ВЧК. Саме ця абревіатура є більш впізнаваною, звідси пішла назва чекісти. Тому для зручності буду використовувати її).
За своєю жорстокістю та нещадністю ВЧК та її нащадки (у різний період мали різні назви) можуть конкурувати хіба що зі святою інквізицією...
На урочистостях з нагоди святкування Путін виступив з палкою промовою. Компліментів на адресу рідної спецслужби не шкодував. Своїх колег, незалежно від часу їх служби в органах, “як би не змінювались епохи”, назвав “справжніми патріотами і державниками”. І “ця традиція триває, передається з покоління в покоління”. При цьому жодним словом не обмовився про мільйонні жертви репресій, про позасудові розправи з інакомислячими, про розстріли і катування “ворогів народу”, про ГУЛАГ та інші концтабори. Не те що засудження не прозвучало, ні слова про бодай “перегибы на местах”! Ба більше! Напередодні святкування нинішній керівник ФСБ Олександр Бортніков в інтерв’ю “Російській газеті”, по суті, злочини радянських спецслужб намагався виправдати, мовляв, час був “надзвичайний”, тому і заходів вживали “надзвичайних”...
Те, що після короткої єльцинської відлиги владу в Росії знову захопили чекісти чи їхні ідейні послідовники, цілком закономірне явище. По-іншому і бути не могло, бо непокаране зло продукує наступне зло. “Імперія зла” не була покарана. Як наслідок, стала відроджуватися.
Цього могло б не статися, якби Росія засудила злочини попереднього комуністичного режиму, покаялася за ГУЛАГ, за Соловки, за Голодомор, за геноциди цілих народів, за мільйони невинних жертв. Якби в Росії відбулася справжня декомунізація, сьогодні в Кремлі сиділа б зовсім інша людина, якісно інша... І не було б нинішньої війни та нових жертв. Бо воюють, як правило, тоталітарні імперії або хворі на імперські амбіції лідери. Якби в Німеччині свого часу не відбулася примусова денацифікація, яка тривала майже 40 років, то сьогодні канцлером була би не Ангела Меркель, а якийсь неонацист. І не відомо, чи такою стабільною, демократичною і заможною була би нинішня Європа.
Україна також запізнилася з декомунізацією. Лише після Революції гідності ми зрозуміли, що цю пуповину треба нарешті відрізати. Краще пізно, ніж ніколи... А тим українцям, які досі вважають, що не важливо, кому стоять пам’ятники і на чию честь названі вулиці, треба уважно подивитися на західних сусідів і на східного агресора. І, як кажуть, відчути різницю.
