На Великдень – до храму, а не на «васкрєснік»

Як у радянські часи боролися з «опіумом» для народу

У радянський час Великдень, як і решту релігійних свят, українці святкували майже підпільно. З Воскресінням Христовим 70 років боролися рейдами, залякуванням і брехнею.

Зараз молодим людям важко повірити, що колись було все по-іншому. Ми, піонери сімдесятих, на самий Великдень вранці ходили по чужих домівках збирати макулатуру. Кожен мав принести не меншу норму, ніж було встановлено. Хоч до вечора ходи, дзвони у чужі двері і випрошуй старі газети чи пошарпані книжки. Мене батьки оберігали, і я ніколи не ходила по чужих хатах збирати всілякий мотлох. Задовго до “васкрєсніка”, який влаштовували щороку на Пасху у школі, моя мама складала на купочку газети, які я у той Великий день пізніше відносила на шкільне подвір’я.

Нас збирали у школі на десяту ранку. Це так навмисно, аби родина не могла разом сісти до столу, розділити свячене яйце і поділитися паскою з вітаннями-побажаннями. Тато вранці біг на завод, бо саме у цей день треба було замітати, виносити сміття, фарбувати загорожі... І неважливо, яку посаду обіймала людина. Головне, щоб була “прі дєлє”. Мої батьки страшенно сумували, що не можуть у цей день поїхати до рідних сестер на Мостищину і помолитися на могилах своїх батьків. Та, попри всі заборони, ми раненько йшли до церкви, а потім сідали до столу — я і мої батьки. Поснідавши нашвидкуруч, кожен біг на свій “васкрєснік”…

Про цю ідеологічну комуністичну машину, яка працювала безперебійно роками, кожен, хто виховувався у тій системі, міг би пригадати чимало такого, що йшло врозріз з нашим сумлінням, нашою вірою і нашими традиціями. Пригадую, як напередодні Великодня класні керівники нас інструктували, що до церкви ходити не потрібно. Бо попи дурять народ, ніякого Бога нема — це все їхні вигадки, і вони таким чином наживаються на людях. Робився акцент на знаменитому вислові Маркса: «Релігія — опіум для народу». Якщо релігія — опіум, то Великдень — його супердоза, вважала радянська влада. У тому селі, де народилися мої батьки, у радянські часи церква була закрита. Ходили у сусіднє. Цьоця мені розповідала, що вчителька-східнячка, яка квартирувала по сусідству, ходила у сусіднє село на Всенощну, видивлялася, чи там є її учні, і переписувала усіх. Потім тих дітей викликав до себе директор і проводив з ними роз’яснювальну роботу.

Завуч однієї з сільських шкіл був злісним атеїстом. Бігав навколо церкви і записував усіх, кого там побачив. Те саме робив і на Різдво, коли  діти йшли з вертепом. Минуло багато років, і той завуч тепер у сільській церкві прислуговує дяком.

Посвятити паску було цілою проблемою, адже за радянських часів у Львові діяло тільки 15 храмів, а не 106, як зараз! Через те, що паску не дозволяли святити на вулиці, інколи біля церкви доводилося простояти цілий день. Боялися відкрито з кошичком йти особливо ті, хто обіймав керівні посади. Не йдеться лише про членів партії. Бо кого б “засікли”, посади б позбувся і партквиток довелося б на стіл покласти. Мама моєї подруги працювала керівником відділу у банку. Вона клала паску, ковбасу і крашанки у поліетиленовий мішечок, який ставила у свій діловий портфель, і, не оглядаючись, бігла в Успенську церкву, що на вулиці Руській.

Тато розповідав, що у сімдесятих роках в одному зі сіл Турківського району на Великдень викрали священика. Вночі люди прийшли на службу зі святковими пасхальними кошичками (у деяких селах досі дари освячують у неділю вранці. - Г.Я.), а священика нема. Чекали годину-другу, вже й обід підходить, а священика  нема. Хтось казав, що він захворів, хтось бачив, що він на возі їхав, то, може, “сі коні сполошили”... Потім з’ясувалося, що серед ночі на попівство (подвір’я священно­служителя. - Г.Я.) заїхав “бобік” і забрав його. Це була машина з району. Так вислужилися перед керівництвом райкомівці і таким чином зіпсували людям свято…

Богу дякувати, часи змінилися. У школах  тепер вивчають великодні звичаї і традиції. У підручниках пишуть лише про те, як святкували наші предки багато років тому.  І чомусь ані слова про те, як святкували у радянський період, а молодому поколінню варто би знати і про цю сторінку нашої непростої історії.

За кілька днів ми будемо вітати одне одного зі світлим Воскресінням. Воно й справді світле, бо ті “чорні” дні, коли усе забороняли, канули у лету. І не треба тепер ховатися, коли йдеш у храм, і хрестити дитину вдома, а не у церкві, щоб тебе не вигнали за це з інституту. Не треба нікому нічого ані забороняти, ані нав’язувати. Бо той, хто вірує, знає дорогу до храму...