Передплата 2024 «Добра кухня»

Квотний рефлекс

Ініціатива влади запровадити квоти на українську музику в радіоефірі показала, хто є ху у вітчизняному шоу-бізнесі

Тема квот у вітчизняному радіоефірі (пропонується 37,5 відсотка ефіру віддавати українській пісні) не лише розсварила шоу-бізнес і розділила його на два табори, вона, як лакмусовий папірець, показала, хто є ху. І якщо позиція комерційних радіостанцій, більшість з яких свого часу було засновано за російські гроші, принаймні зрозуміла: хто платить, той і замовляє музику, то реакція багатьох українських виконавців на квотну ініціативу міністерства культури щонайменше дивна.

Невже спрацював так званий стокгольмський синдром, коли жертви “музичної окупації” стали на бік своїх поневолювачів? Думаю, не без цього. Особливо, коли побачила у списку підписантів проти запровадження квот прізвища артистів, репертуар яких переважно україномовний. І які раніше ледь не зі сльозами на очах нарікали на диктат менеджменту загальноукраїнських радіостанцій щодо так званого формату, суть якого проста і зрозуміла: співаєте російською мовою — ок, формат, українською — сорі, не формат. На жаль, рабська психологія часто-густо проявляється підсвідомо. Хоча, можливо, деякі співаки просто хотіли запопадливо підіграти інтересам радіостанцій, щоб ті,  своєю чергою, були більш лояльними до їхнього репертуару, частіше ставили в ротацію. Щоправда, через деякий час частина українських виконавців-“антиквотників” дала задню, виправдовуючись, що, мовляв, не зрозуміли, не вникли...  

Що ж стосується таких зірок, як Потап, Настя Каменських, Світлана Лобода, Оля Полякова тощо, котрі принципово проти квот, то тут усе зрозуміло. 90 відсотків їхнього репертуару — російською мовою. Перекладати  українською не хочеться. Та й нові хіти писати українською вони не налаштовані ані морально, ані ментально. Крім того, чимало з українських зірок, попри війну, зорієнтовані на російський ринок. Бо “бабла” там більше... Просто для одних, таких, як Ані Лорак, війна війною, а концерти в Росії - за розкладом.  Інші вичікують, сподіваються, що незабаром все утрясеться і вони, як і раніше, будуть “бороздить необъятные просторы”... А якщо  утвердити пріоритет української пісні  (вони будуть змушені на це зважати), то буде складніше знову перелаштовуватися. Які тут сентименти, лише бізнес, точніше, шоу-бізнес...  У цій какофонії думок щодо квотування радіоефіру певним  дисонансом, принаймні для мене, прозвучав голос відомого українського шоумена Сергія Притули. Здавалось, хто-хто, а україномовний Притула мав би бути на боці тих, хто  прагне захищати український інформаційний простір. Його ніяк не назвеш “ватником”. І раптом пост у Фейсбуку, де він не просто виступає проти квот, а робить це агресивно, з наїздами на тих, хто за квоти. При цьому Притула намагається ніби піднятися над сутичкою, мовляв, нічого особистого, він лише “прихильник ринкової економіки, де попит породжує пропозицію”. І як аргумент наводить приклад... бензину. “Давайте так: із завтрашнього дня всі заправки мають продавати тільки український бензин! На закордонний квота — 25%! І перелік заправок, де буде литовський і білоруський бензин, а де наш, вітчизняний! Де будуть черги, здогадуєтесь? А те, що у чергах на білоруське і литовське пальне будуть стояти тисячі патріотів, нікого не цікавить?! Ну як же… ну пальне ж… яка різниця?! А автомобілісти чомусь вважають, що є! В сенсі того, що вітчизняне — не завжди якісне. І тут голосує не патріотизм, а двигун, тобто — кишеня. І це — голосування здорового глузду! Те ж саме з музикою! Допоки наші виконавці не будуть видавати «на-гора» якісну музику, слухач буде перемикатись з хвилі на хвилю, шукаючи більш приємні для свого вуха треки!”

Приклад щонайменше недоречний. Він свідчить  про глибинне нерозуміння суті проблеми. Притула пише про здорову конкуренцію. Але забуває чи свідомо не згадує нездорову “історію питання”.  Здорова конкуренція може бути лише в умовах однакових стартових можливостей. Невже Притула щиро вважає, що українська мова, як і українська естрада, перебували у рівних умовах з російською? Наприклад, якщо людина тривалий час була ув’язнена і нарешті вийшла на волю, чи може вона мати таку ж силу, таке  ж здоров’я, як та, що жила на волі? Українська пісня багато десятиліть була ув’язнена. Відтак знесилена, знекровлена, загнана у кут, по суті, в резервацію. Чи може чесно конкурувати спортсмен на біговій доріжці, який багато років був ув’язнений, не тренувався як слід, і його ставлять на старт з добре підготовленим атлетом, який до того ж має фору сто метрів? Якраз справедливо, якщо дадуть фору знесиленому спортсмену, бо навіть за однакових стартових можливостей він, зважаючи на своє минуле, апріорі програє.

Не знаю, чи є квотування вітчизняного бензину в західних країнах, але у багатьох країнах світу, де в економіці діють жорсткі ринкові засади, на державному рівні захищають національний інформаційний та мовний простір. Зокрема, активно застосовують квотування телерадіоефіру. Наприклад, у сусідній Польщі з 2004 року діє квота - 33% польською мовою для   музичного контенту.  У Франції ця квота становить 40%, з якої не менш ніж половина — нові твори, котрі мають транслюватися у прайм-тайм. У Португалії квота  25% для музичного контенту португальською мовою для приватних і 60%  для державних радіостанцій. У Німеччині  квота -   25% для музики німецькою мовою. До речі, до запровадження цієї квоти становище німецькомовної музики в ефірі було загрозливим. У 2005 році частка німецькомовних виконавців на радіо становила лише 1,2% (в Україні, до слова, частка україномовної музики трохи більша як 4%).  У Держдумі РФ свого часу пропонували  встановити квоту для російської музики - 75%. Хоча на горло їхній пісні ніхто не наступає…

З одного боку, говоримо, що має бути цілеспрямована державна політика, яка б захищала інформаційний простір країни. А коли влада спробувала це зробити, зчиняємо істерику, “вимахуємося”. Естрада — це продукт, який легко засвоюється. Тому питання мови тут не є другорядним, як дехто намагається подати. Не забуваймо про гібридну війну, яка ведеться проти України не лише останні два роки.

Кілька століть українська мова потерпала від репресій.  У радянські часи в ефірах домінували пісні російською мовою. Тоді пробивалися хіба що одиниці, такі таланти, як Івасюк.  Його не можна було не помічати, бо вся країна співала його пісні. Але навіть у творчості композитора, у популярності української пісні бачили небезпеку. Не дай Боже, пробудяться національні почуття українців. У 70-х роках на стадіоні “Дружба” у Львові, коли грали “Карпати”, спочатку крутили переважно українські пісні. Потім, вочевидь, хтось настукав куди треба, і репертуар різко змінили - зазвучали радянські патріотичні пісні російською мовою.

 А  вже за часів незалежності вигадали так званий формат. Це було не що інше, як демонстрація зневаги до української пісні. “Після блискучих перших років незалежності, коли на  нашому полі з’явилися модерні митці, письменники та музиканти, а сама Україна пробудилася, сюди замість військ зайшли російські гроші, створивши перші комерційні телеканали, ФМ-станції, відкрили купу представництв, видавництв, медіа-холдингів  та інших установ, що поховали у вирі  шансону, серіалів про бандюків і мєнтів, залили цунамі гламуру і російської попси  будь-які  намагання  створення  україноцентричного медійного продукту масового споживання, який маркує межі України саме як українські, а не межі умовної раші, що  починається  відразу після посадки в потяг “Чоп-Київ” разом зі звучанням у динаміках вагона пісень «Бєлиє рози» чи «Ах какая женщіна, мнє б такую...» - пише музикант, актор, телеведучий Антін Мухарський. Російськомовним будяком забили паростки української естради, що почала народжуватися на початку 90-х років минулого століття.

З україномовних пісень в ефіри пробивались хіба що беззаперечні хіти, які ігнорувати не випадало. Святослав Вакарчук, як і свого часу Володимир Івасюк, були такими собі винятками з правил, які лише підтверджують правило.  Та звучали вони вкрай рідко на тотальному  тлі російськомовного шмельцу, примітивної пісенної “гумки”. Українців методично привчали до всього російського, пропагуючи та нав’язуючи російську мову, пісню, фільми…  У різний спосіб продовжували розмивати українську ідентичність. Повзуча культурна окупація тривала і у незалежній Україні. Всі це бачили, але мовчали. Радіостанції нав’язали співакам свої правила гри, і ті підспівували...  До чого все це призвело,  відомо. Я вже колись писала, що туди, де лунає російська попса, з часом приходять російські танки. Нарешті держава хоче зробити крок назустріч українській пісні, дати додатковий імпульс нашим естрадним виконавцям, можливість самореалізуватися.  Квоти — це намагання хоч якось повернути борги українській пісні, мові.  А також спроба зупинити окупацію українського мовного і  культурного простору.

P. S.Минулими вихідними увімкнула телевізор і на Першому Національному  натрапила на інтерв’ю з керівником Одеської митниці Юлією Марушевською. Журналіст Першого Національного бере інтерв’ю російською мовою, а Марушевська відповідає українською. Це виглядало дико. Його питання російською не просто дратували, а різали слух (як металом по склу). Пане Зурабе Аласанія, невже на Першому Національному немає журналіста, що володіє державною мовою? Хоча кого я запитую. Керівник Першого Національного сам розмовляє російською, в ефірі у тому числі...

Схожі новини