«Музика для мене — як наркотик, жодного дня не можу прожити без неї»

У творчому доробку Олександра Гоноболіна — понад 400 творів. Композитор, скрипаль, диригент, народний артист України Олександр Гоноболін до великої війни жив і працював у Херсоні, а коли місто окупували російські агресори, змушений був покинути рідний дім і Україну. Вдома залишилася його скрипка — Маестро боявся везти дорогий для нього інструмент через сім блок-постів. І в окупації, і далеко за межами Батьківщини пан Олександр продовжує творити, адже не може і дня прожити без музики і написання нової музики. Серед недавно написаних творів — Концерт для органа і струнних, який композитор написав і подарував на 70-річний ювілей своєму другу-органісту Георгію Куркову. У Львівському органному залі відбулася світова прем’єра Концерту для органа і струнних, який на органі виконав Георгій Курков у супроводі Луганського філармонійного оркестру під батутою Івана Остаповича. Про творчість та неймовірну любов до скрипки Олександр Гоноболін розповів журналістці «ВЗ».

— Пане Олександре, у час великої війни люди шукають заспокоєння у музиці, хочуть ходити у кінотеатри і дивитися вистави у театрах. Натомість, інші засуджують це, мовляв, не до культури зараз, коли інші гинуть на фронті, захищаючи Україну. Яка ваша думка?

— Ми маємо продовжувати жити за будь-яких умов. Хто може воювати, повинен захищати Батьківщину. Ми ж не знаємо, хто йде в театр чи на перегляд фільму, можливо, цій людині потрібна «культурна таблетка», розрада у музиці чи навіть заспокоєння. Засуджувати нікого не хочу. Треба продовжувати жити, бо саме культура є рятівною соломинкою для багатьох з нас.

— 13 вересня відбулася світова прем’єра Концерту для органа і струнних, який ви написали і подарували до 70-річного ювілею органісту Георгію Куркову. Чому саме цей Концерт подарували цьому органісту?

— З Георгієм ми знаємося ще зі студентських років, коли навчалися у Київській консерваторії. Потім наші дороги розійшлися — я поїхав в одне місто, він — в інше. Але я завжди стежив за творчістю Куркова, радів з його успіхів — він став диригентом Вінницької обласної філармонії. Я йому якось запропонував виконати мої твори. За три місяці він зіграв сім моїх творів, чотири з яких — великі. До його 70-річного ювілею вирішив зробити Георгію подарунок. У своєму доробку маю багато концертів для різних інструментів, але до органа не було жодного. Написав концерт для органа вперше і подарував Георгію Куркову. Точніше, я задіював орган для таких творів, як «Меса», «Ромео і Джульєтта», а сольний концерт — для органа з оркестром написав вперше.

— Довго працювали над створенням Концерту для органа і струнних?

— Написав напередодні його ювілею. Це було два місяці тому. Річ у тім, що музику пишу дуже швидко.

— З перших днів великої війни Херсон і область були в окупації. А де вас застала війна?

— Я був вдома, у Херсоні. Виїжджати з міста не планував. В окупації ми жили майже два місяці. Одного дня моя рідна сестра сказала: «Ми завтра виїжджаємо». Я не погодився, сказав, що саме завтра не можу, але пообіцяв подумати і разом обговорити це питання. А через день нам все ж таки довелося виїхати. Скрипку я зі собою не брав — боявся, що рашисти на контролі конфіскують, адже знав, що треба буде пройти сім блок-постів. Ми приїхали до Львова — тут живе моя племінниця. У неї переночували і наступного дня я поїхав до Франції, де на мене чекали.

— Окупанти не пропонували вам отримати їхній паспорт, адже ви — композитор зі світовим іменем, народилися у ленінграді?

— Насправді, я народився поблизу ленінграда, а через пів місяця мене крихітного перевезли у Сухумі, де жили мої батьки. Тож усе дитинство я провів у Грузії. Чи не пропонували отримати їхній паспорт? Річ у тім, що я встиг виїхати до того, як мені запропонували. Коли вже був у Франції, мені телефонували, запитували, чому поїхав, просили повернутися, багато чого обіцяли. Але моя відповідь була — ні.

— Як перші два місяці окупації позначилися на вашій творчості: багато писали, чи, навпаки, не могли взяти до рук інструмент?

— Завжди пишу музику. Це, як наркотик, для мене. Жодного дня не можу без музики. Продовжував писати. Просто сама тема повномасштабного вторгнення росії в Україну мене, звісно, шокувала. Бо ж як можна у ХХІ столітті прокидатися від вибухів, бачити на власні очі, як агресори вільно ходять у твоєму місті з автоматами, а танки їздять туди-сюди, як міський транспорт. Почав писати поему «2022. Хроніка війни», але завершував її вже у Франції. В окупації написав і «Плач скрипки», для цього твору записав ролик, у якому використав фотографії з Києва, Херсона та інших міст, що зазнали кровопролить від рашистів.

— Ви не лише композитор, скрипаль і диригент, а й благодійник — член Благодійного Фонду «Захист». У чому полягає ваша особиста допомога?

— Благодійністю займаюся вже багато років — ще до великої війни. Ми давали концерти, частину коштів від яких перераховували на рахунок фонду. Коли я поїхав до Франції, брав участь у концертах, гроші з яких перераховував на рахунок Фонду «Захист». Окрім того, запропонував свої ноти для продажу, і усі отримані кошти також віддав на потреби фонду.

— Це зараз ви — відомий композитор і скрипаль. Коли вперше взяли до рук скрипку?

— Коли мені було 6 років. Якось я просвистів і проспівав гімн Канади, а це було після перемоги канадців на ЧС з хокею. Мої батьки — не музиканти, але почули, що ніби все правильно. Віддали мене у музичну школу на прослуховування. Там поставили «трійку», сказали, що можна спробувати. Оскільки фортепіано коштувало захмарні гроші — 100 рублів, то мене віддали «на скрипку», яка коштувала тоді 8 рублів.

— Ви любили скрипку?

— Спочатку — так. Потім настав такий час, коли так не хотілося займатися музикою. Приблизно місяць не відкривав футляр і не виймав з нього скрипку. А потім батьки запитали: «Якщо не хочеш вчитися, може скрипку продамо?». І я почав скучати за інструментом. Мене виховувала прабабуся, а вона все розповідала батькам, коли вони поверталися з роботи. Коли батьків не було вдома, крадькома брав скрипку і грав, а потім акуратненько клав у футляр на те місце, куди його поставили батьки. І коли батько одного разу поцікавився, чи можемо продати скрипку, я сказав — ні.

— Коли написали свою першу серйозну композиторську роботу?

— Таку, щоб можна було комусь слухати, — після консерваторії, коли переїхав у Херсон. Це був 1980 рік. Тоді працював солістом Херсонської філармонії, мав можливість грати з оркестром. Писав і дуже хотів, щоб цей твір був відразу ж виконаний. Потім народився мій син, я ще у дитинстві почав писати для нього музику, яку зараз грають майже усі музичні школи України.

— Ваші сини також музиканти?

— Один — студент Берлінської консерваторії. Він також скрипаль. Інший музикантом не став.

— Ви автор понад 400 творів. В одному інтерв’ю сказали, що втомлюєтеся без роботи. Як зазвичай минає ваш день?

— У моїй голові стільки вирує мелодій, що іноді навіть доводиться відганяти їх. Бо якщо ця мелодія уже «увійшла» у мене, то мушу її записати. Можу сидіти 5 чи 8 годин і писати музику. Писати доти, поки не закінчу.

— На концерті 13 вересня, окрім світової прем’єри Концерту для органа і струнних, вперше прозвучав ще один ваш новий твір?

— Так, це «Тінь свічки, що догорає». Цей твір я присвятив пам’яті людей, які загинули від російських ракет у Львові 4 вересня. Про трагедію довідався у Руані, де зараз живу, і не міг стриматися. Увесь біль вилив у музику. Зателефонував Георгію Куркову, повідомив, що у Львівському органному залі він виконає ще й «Тінь свічки, що догорає»…