У школі – відмінник, в житті – невдаха...

Віто Надашкевич
- 12.09.2012, 14:05
- 5 323

Новий навчальний рік прийшов не лише до школярів і студентів, а й до їхніх батьків, котрі тепер завзято вболіватимуть за кожну «п’ятірку-дванадцятку». Думаю, що то власне між батьками, а не поміж їхніми дітьми, панує справжня конкуренція: «моя доня, мій синочок – найкращі». А страждають від таких щурячих перегонів у першу чергу діти – їх змушують ганятися за оцінками, на них роблять «ставки».

Кожна «четвірка» з сигналу, що матеріал можна було б краще знати і трохи підівчити, перетворюється на справжню трагедію. Взагалі ж оцінки здебільшого свідчать лише про поверхневий рівень знань, і тим більше не вирішують долі дитини.

Один мій знайомий, власник фірми з багатомільйонними оборотами, закінчив ПТУ. Вже пізніше, коли відчув, що йому це справді потрібно, здобув і вищу освіту. Так ось, нещодавно збіглися дві «круглі» дати завершення навчання, і одногрупники зорганізували собі зустрічі. Прийшов до випускників ПТУ мій знайомий і був приємно здивований — більшість приїхали на непоганих машинах, розповідали, як влаштували сімейне життя, які країни відвідали, що планують на майбутнє… За тиждень зустріч випускників ВНЗ — яких висот досягли вони? На подив, більшість — ніяких! Кар’єри не побудували, сім’ї розвалили, ледь кінці з кінцями зводять. А були ж серед них і ті, хто з червоним дипломом закінчив!

Спостереження мого знайомого далеко не виняткове. Відмінники справді часто виявляються неконкурентними в житті. Чому ж так?

Одна моя знайома не змогла побудувати собі життя в Україні та виїхала до Ізраїлю. Однак і там її досягнення виявилися скромними, тож вона мені і каже: «Я золота медалістка, ВНЗ з червоним дипломом закінчила, я вчилася і вчилася, однак лише тепер зрозуміла — крім того, що «вчитися», я більше нічого не вмію». Це по-перше. По-друге, і це я сам часом відчуваю, добре навчаючись в школі та ВНЗ, відвідуючи гуртки й курси, після отримання диплома почуваєшся таким втомленим, виснаженим, що вже, крім як на пенсію, більше в житті нічого й не хочеться. І, по-третє, — система освіти — це є, власне, певна система. І щоб отримувати хороші оцінки, слід навчитися ефективно функціонувати в цій системі. Зробивши це, особистість потрапляє в «зону комфорту», звикає до системи і, опинившись поза нею, відчуває себе як риба на пательні. Саме так часто і відбувається з відмінниками. Так вийшло і з цілими поколіннями, кар’єра яких в певній усталеній системі обірвалася розпадом СРСР і його господарчої моделі. Якщо змалку їх привчали жити в чіткій системі «жовтенятко» — «піонер-учень» — «комсомолець-студент» — «працівник об’єднання-гіганта», то яким же ж телепнем (чи ворогом України та її народу) треба було бути, аби думати, що всім цим людям вистачить вродженої гнучкості-адаптивності, аби відразу бігти засновувати власні мікропідприємства!

Не подумайте, що я знеохочую дітей та батьків до науки! Ні, першочергово ми повинні дбати про розвиток наших нащадків, однак цей розвиток має бути гармонійним і в жодному разі (!) формальним. Якщо дитина любить пізнавати нове, читає, малює, ганяє в футбол, однак не приносить «п’ятірок», бо їй попросту не вистачає «терпцю» і бажання зубрити, — недоцільно змушувати її це робити — це хибний шлях заганяння маленької особистості в систему — суть проблеми не в дитині, а в системі освіти, котра часто не може виявити і оцінити потенціал учня.

У ВНЗ англосакської культури (Велика Британія, США та ін.) життя студента складається не лише з навчання. Спорт і громадська активність — не менш важливі складові, з урахуванням котрих і загальний рейтинг підраховують. Саме вони розвивають командний дух (між іншим у ВНЗ популярний саме командний спорт — футбол, регбі, гребля), вміння самоорганізовуватися, комунікувати, приймати рішення і оцінювати неочікуваний розвиток подій — все це готує до самостійного життя, закладає ту конкурентну перевагу, котру мають випускники Кембриджу та Єлю порівняно з іншими. У нас такої традиції немає, а неефективність функціонування суспільної системи підтверджується тим, що найчастіше успішними є учні «вулиці», а не золоті медалісти — вулиця в силу своєї природи вчить гнучкості, в той час як освітній формалізм, заганяючи в систему, — цю гнучкість знищує. А як констатував Чарльз Дарвін — перемагає не найсильніший, перемагає найбільш гнучкий — тобто той, хто найскоріше адаптується до змін.

Формальний підхід — це те, що нас губить. Певно, саме він і є причиною невдач відмінників. Здебільшого будучи розумним, кмітливим і допитливим, але не сприймаючи формального підходу, — ти попросту відмінником і не будеш. Є, звісно, винятки, пов’язані з тим, що пощастить потрапити на викладачів, котрі є викладачами з великої літери, однак таких, на жаль, небагато. Взагалі ж до школи слід ходити не по оцінки — в першу чергу це мають розуміти батьки, адже школярі — діти. До ВНЗ слід ходити не по диплом — і це розуміти потрібно вже самим студентам! Нащо ж ти, студенте-дизайнере, даєш хабара викладачу з живопису (котрому самому в двірники треба, а на викладацьку посаду його родич влаштував), якщо малювати не хочеш і вже зараз чітко усвідомлюєш, що ніяким дизайнером не будеш, бо ти ж цього попросту не хочеш!

Навчання має приносити користь і задоволення — все, що цьому перешкоджає, має бути викинуте з життя безповоротно.

Вони не були відмінниками: