Передплатити Підтримати

«Бачу такі „нові обличчя“, що, порівняно з ними, „старі“ видаються прекрасними»

Святослав Вакарчук — про парламентську «надпозицію», стосунки з Пінчуком і… Кодекс Наполеона

З лідером партії «Голос», фронтменом «Океану Ельзи» говорити цікаво і водночас складно. Він представник нової генерації українських політиків, отже, позбавлений комплексів і застережень у висловлюваннях. Цікаво, бо світогляд Святослава Вакарчука базується не на запилюжених підручниках совдепівської доби, а на певній романтичній складовій. Складно, мабуть, через те, що властиве шоуменові бажання сподобатися (що типово для сучасних політиків) іноді дисонує зі серйозністю виставленої виборцем планки. Зрештою, ексклюзив для «Високого Замку» дає достатнє уявлення про його світогляд та політичні плани.

— Святославе, що відбува­ється в країні? Мої суб’єктивні враження — хаотичний, бро­унівський рух, цілковита не­узгодженість заяв від різних гілок влади. Не кажу про кар­динальніші речі — спроби ре­ваншу, розвороту країни…

— Інформаційне тло, у якому перебували останніми роками, запровадило нас у стан неврозу. І суспільство поділилося за при­мітивними чорно-білими марке­рами. Для одних все, що було пов’язано з минулою владою, — зло. Для інших навпаки — суціль­не добро. І от коли так чорно-бі­ло мислимо, тим, хто бажає зла нашій країні, легше нами ма­ніпулювати. Найголовніше за­вдання людей, які щиро вірять у свою країну, не дати себе роз­сварити, а бачити велику мету.

Немає генерального плану, мети, до якої йдемо. Є різні за­яви, часом щирі, деколи аж за­надто продумані, які вкидають­ся у суспільство з боку різних політичних сил, гравців, ре­альних людей і навіть віртуаль­них персонажів (телеграм-ка­налів, «зливних бачків»), і вони маніпулюють нами. Так сталося з недавнім скандалом з приво­ду можливої відставки прем’єр-міністра. Ми обговорювали не стільки реальні події в країні, як записану і злиту кимось розмо­ву. Все це нагадує театр абсур­ду.

А мені хотілося б, щоб ми менше звертали увагу на анту­раж, а зосереджувалися на ре­чах, які відбуваються.

— Перш за все відбувається війна з Росією…

— Українсько-російські від­носини стали розмитими. По-перше, не розумію, чому вла­да, яка так багато говорила про те, що все, зроблене попере­дниками, треба міняти, у си­туації з Мінськими домовле­ностями тримається їх, як за рятівне коло? Ці домовленос­ті — глухий кут, скільки не крути ними, ведуть до повзучої втра­ти суверенітету України. А вла­да, особливо після зустрічі у «нормандському форматі», зві­тує про прогрес. Який прогрес, коли з нового року (станом на 27 січня — Авт.) загинуло оди­надцять наших воїнів?! Друге — звільнення заручників. Розу­мію бажання якнайшвидше по­вернути тих, кого вдома чекають батьки. Але як бути з тими бать­ками, чиї діти загинули на Май­дані? Коли віддаємо на обмін тих, хто насправді незасудже­ний і зупиняємо слідство, — який сигнал посилаємо людям, що шість років чекають справедли­вості?

З одного боку, правиль­ні слова, що потрібно зупиня­ти війну, встановити мир, по­вертати території. Але диявол у деталях. Тому виникає потреба в озвученні опозиційними пар­тіями «червоних ліній», потре­ба майданів перед «норманд­ським форматом». Ви гадаєте, що мені приємно виходити з людьми на майдан перед тим, як український президент їде на відповідальну зустріч? Ні. Кра­ще було б, якби всі підтриму­вали. Але люди не знають, що відбувається. Комунікація нала­годжена так, що один радник го­ворить одне, міністр закордон­них справ друге, інший радник — третє… Що з цим робити?

— Мені видається, що річ тут не тільки у комунікації, а й в інституційному хаосі, у пе­ретягуванні повноважень…

— Це менш помітна річ, але не менш небезпечна. Недавно мав честь бути запрошеним на зустріч з Блаженнішим Святос­лавом. Він наголошував на по­требі зміцнення інституцій, обе­режному ставленні до них. Бо це речі, які вибудовуються поколін­нями.

Я ж бачу, як у Верховній Раді приймають деякі закони (до прикладу, закони про генпроку­ратуру, про державну службу). Тепер політичному призначен­цю (міністру) легше звільнити будь-якого чиновника, ніж ке­рівнику комерційної фірми пра­цівника. В якій країні таке мож­ливо? Ті, хто це робить сьогодні, думають, що будуть при вла­ді вічно. Але замість них прийде хтось інший, може, набагато гір­ший. І скористається зруйнова­ними інституціями так, що вже країну не зберемо докупи.

— Чи не здається вам, що розмиванням інституцій, пе­ретягуванням ковдри повно­важень чинна влада готує ґрунт для «твердої руки»?

— Виходячи з історичних тра­дицій, маю сумнів, що україн­ці приймуть ідею «сильної руки».

— А Скоропадський, Петру­шевич?..

— Скільки вони втрималися?

— Однак питання в тому, що за цим — людські життя…

— …Люди часто після роман­тичних наднадій, а відтак розча­рувань, є готовими на все, лиш би хтось поміг і зробив краще. Але українці у цьому сенсі не до­ходять до крайнощів. Пам’ятаю, як закручувалися гайки за Яну­ковича, але все дуже швидко за­вершилося, бо стався Майдан. Інша річ, якою ціною. І зараз теж важливо — якою ціною Україна не допустить диктатури.

Але ви праві — чим слабші ін­ституції, тим легший шлях і для анархії, і для диктатури.

Є праця французького дипло­мата Алексіса де Токвіля «Демо­кратія в Америці». В Америці на­прикінці XVIII століття відбулася революція. Через 15 років така ж революція сталася у Франції. Через 50 років Америка стала сильнішою, а Франція пережи­ла Бастилію, Робесп’єра, якого стратили, Наполеона, якого ви­слали… Токвіль поїхав за оке­ан і з’ясував, що інституції, ба­жання і вміння людей захищати правила, ставити їх вище осо­бистого — найважливіша риса держави.

Зміни робляться повільніше. Але гарантія від того, що одного непрекрасного дня все звалить­ся у прірву, є. Вона в інституціях.

Я вірю в роль особистостей в історії, але вірю в особистос­тей, які працюють на правила. Я не вірю в роль особистостей, які працюють на себе. Наполеон залишив слід в історії не тільки воєнними звитягами, а й Кодек­сом Наполеона. Цей кодекс був не про людину, а про правила.

Тому — правила, цінності, ін­ституції. Хтось скаже, що ці сло­ва на бутерброд не намажеш. Але без них бутерброд рано чи пізно закінчиться чи перестане бути смачним…

— …або впаде — за прави­лом бутерброда. Та поверні­мося до політики. Мені вида­ється, що останнім часом ми стали свідками «знелюднен­ня» великої політики, особли­во це відчутно у гуманітарній сфері.

— Я є прихильником ідеї укра­їнської політичної нації, Україна — це всі: українці, кримські та­тари, поляки, євреї, і вони ра­зом будують державу. В нашій країні є певний рівень свободи. Але… Не можна, прикрившись гаслами свободи самовиражен­ня, розмивати національну іден­тичність. Мені важливо, під яким пам’ятником я буду зустрічати­ся зі своїми друзями. І це важ­ливо мільйонам людей.

Об’єднання людей з різним минулим і з різними поглядами на минуле можливе. Але воно не може базуватися на простих рі­шеннях, до прикладу, стати за­можними… Люди просто виї­дуть у багатші країни, із значно ширшими можливостями для збагачення.

Національна ідея — це збуду­вати у себе в країні квітучий сад. Але там мають бути дерева, що дають плоди на нашому ґрун­ті. Бо коли сад в Україні засади­ти пальмами або артишоками — вони не виростуть…

— Перед виборами суспіль­ство чітко задекларувало по­требу нових облич. Мовляв, вони зможуть змінити країну. Сталося навпаки… Наступно­го разу, коли лунатиме гас­ло «нових облич», чи повірить суспільство?

— Спочатку — коротке спо­стереження. Оскільки були про­голошені дострокові вибори, ми за два тижні змушені були укласти свій список. І я знаю, як це неймовірно складно. Але я бачу 20 людей, які потрапили у парламент, і розумію, що це не випадкові люди.

До чого це я? Партія вла­ди об’єднана одним — брендом Володимира Зеленського. Це абсолютно різні люди. Мені не зрозуміло, як вони можуть пе­ребувати в одній політичній силі. Поки об’єднані брендом пре­зидента, за інерцією все про­сувається. З великим, правда, скрипом. Але що буде після сер­йозних політичних випробову­вань?

Так, емоційно люди хотіли «нових облич». Але цього мало. Потрібні люди з візією, люди, які можуть її виконати. Не про «нові обличчя» треба говорити, а про професійних людей з новою мо­раллю. Бо іноді бачу такі «нові обличчя», що, порівняно з ними, «старі» видаються прекрасни­ми. Бо для деяких з цих «нових» національні, моральні цінності є порожнім звуком, вони скорис­талися вікном можливостей, по­трапили до парламенту і насо­лоджуються життям. Від цього стає моторошно.

— Монобільшість — яскраве підтвердження тези про те, що в Україні немає політич­них партій, а є проєкти олі­гархів…

— Не зовсім так. Але я розу­мію, чому ви так кажете…

— … Я це до того, що ваше ім’я і фракцію «Голос» часто пов’язують з особою, яка та­кож належить до олігархів…

— Кого ви маєте на увазі?

— Віктора Пінчука…

— Це нісенітниця, для якої не­має жодних підстав — ні політич­них, ні матеріальних, ні ділових. Це маніпуляція, яку викорис­товують ті, кому «Голос» стоїть кісткою у горлі.

А з приводу Пінчука кажу вам у вічі: це неправда. Ми ніколи не брали грошей, не мали домов­леностей про підтримку, у тому числі медійну, серед нас немає його людей.

— До слова, про атаки на вас персонально. У теле­грам-каналі одного одіозно­го персонажа, а саме Андрія Портнова, об’єктом нападок стали конкретно ви. Чим це пояснюєте?

— Всі, хто сьогодні активізу­вався з приводу моєї діяльнос­ті і партії «Голос», мають на меті одне. Щоб наш голос не звучав в українській політиці. Але нас це не зупинить.

— На початку парламент­ської каденції ви заявили, що не належите ні до більшості, ні до опозиції, зайнявши по­зицію «над». Фракція «Голос» у певних моментах виступає як сторонній спостерігач.

— В Україні розмиті поняття опозиції і влади. Якщо опозиція зараз — Опозиційна платфор­ма, я не готовий бути опозиці­єю. А коли є закони про надан­ня статусу учасника бойових дій або закони, які підвищують лімі­ти для ФОПів, — то як їх не під­тримати? Позиція, за якої, що б не робила влада, для нас не­прийнятна через розбіжності в ідеологічних поглядах, — недер­жавницька. А ми стоїмо на дер­жавницькій позиції. Вона часто є згубною для політичного капіта­лу партії.

Однак, коли мова про іден­тичність, про загравання з воро­гом, про руйнацію інституцій, — ми не будемо підтримувати тих, хто при владі. Завдання «Голо­су» — винести стару політику, як сміття, з України, але не заміни­ти її пластмасовою підробкою. Зробити так, щоб владу почали здійснювати професійні люди з новою мораллю.

— То яку ідеологію сповідує «Голос»?

— У країні, яка виживає, в якій розвалені інституції, в якій не ві­рять судам, в якій правоохорон­ні органи часто викликають жах, а не надію на захист, — у такій країні ділитися на консервато­рів і лібералів рано. Всі країни починали з верховенства права і з сильної держави, а вже потім прихильники тих чи інших мо­делей починали конкурувати. Джордж Вашингтон не був чле­ном жодної партії. Він створював основи держави. Україна досі потребує основ. Наше завдан­ня побудувати чесні суди, якісні правоохоронні органи і сильну державну машину — не репре­сивну, а якісну, яка б захищала ідеї і лібералів, і консерваторів, що люблять країну. На жаль, не живемо у такій парадигмі. Тому маємо ситуацію, коли порядні люди об’єднуються в одну полі­тичну силу, заплющуючи очі на ті чи інші розбіжності у поглядах на моделі. Саме тому у нас біль­шість партій на словах праві, а у справах — ліві. Бо коли люди­на бідна, хоче, щоб їй допомогла держава. Але чим ми ставати­мемо заможнішими, тим біль­ше буде прихильників свободи. Тому малий і середній бізнес, його інтерес для «Голосу» є дуже важливим. Треба дати можли­вість середньому класові стати на ноги, щоб він став основою держави. Саме він змусить до­тримуватися правил тих, хто на­горі.