А годинник іде... проти годинникової стрілки

У Вінниці – єдиний в Україні магазин-музей колоніальних товарів «Пан Заваркін і син»

Перед входом у музей встановили пам’ятник: похилого віку єврей п’є каву, а кіт Шльома краде у нього сосиски

Коли у Вінниці Наталія Сидоренко з департаменту маркетингу міста та туризму запросила групу львівських журналістів до кафе-музею «Пан Заваркін і син», я подумала: у Львові таких тематичних кафе — море, і жодною «особливою обстановкою» ніхто нас не здивує… Але свою думку я змінила, щойно переступивши поріг невеличкого ексклюзивного вінницького музею.

Вінниця — місто з вели­кою історією, у тому чис­лі єврейською. За слова­ми гіда, наприкінці ХІХ століття 36% населення міста становили євреї. А до 1913 року кількість їх зросла до 47%. Євреї купу­вали землю, будували будин­ки, квартири в яких здавали в оренду. Хто не мав де жити, ви­наймали такі квартири, бо ціни були доступними, а власники за це отримували непогані доходи. Тому будинки почали називати «доходними».

1890 року з Вапнярки до Ві­нниці прибув підприємець Мой­сей Флігельтуб зі своєю ро­диною. Спочатку Флігельтуби винаймали квартиру на друго­му поверсі будинку братів Гель­блу, а через два роки купили її. Підприємець зрозумів: оскіль­ки будинок у самісінькому цен­трі, вигідно придбати ще одне помешкання на першому по­версі. Там відкрив магазин, у якому продавав так звані коло­ніальні товари (товари, які при­возять з інших частин світу. — Г. Я.). Продавали чай, каву, спе­ції, горіхи тощо. На товари був попит серед заможних вінни­чан, тим паче, такий заклад у Вінниці був єдиним. Флігель­туб вирішив організувати також гуртову торгівлю, однак особі юдейської віри зробити це було нелегко. Тому за порадою друга Мойсей Флігельтуб вихрестив­ся, став православним і змінив прізвище та ім’я, ставши Матві­єм Заваркіним.

До 1917 року родину Заваркі­них вважали однією з найуспіш­ніших і найбагатших у Вінниці. Однак 18-й рік змінив хід подій. Родина Заваркіних змушена була розпродати майно і емігру­вати у Париж, а згодом у США. Сьогодні нащадки вінницько­го підприємця живуть у Чикаго. Я розповіла лише коротку істо­рію з життя людей, у магазині яких тепер діє єдиний в Украї­ні магазин-музей колоніальних товарів «Пан Заваркін і син». Музей є ще й історичною рекон­струкцією чайної крамнички, що існувала у Вінниці на початку ХХ століття. Копії документів, які представили Заваркіни, стали музейними експонатами. Це — патефон, вага, чайники-завар­ники і навіть коробка для льодя­ників, які у той час називалися ландринками (думаю, від поль­ського слова «ляндринка» — ка­рамелька. — Г. Я.). У музеї кожна дрібничка розповість про мину­ле — шпалери, люстри, креденс, картини, статуетки… Завершу­ють цю домашню ідилію піані­но і колекція годинників, яких тут близько 40. Найстаріший го­динник датований 1830 роком, наймолодшому лише дев’ять літ (2010).

Окремим музейним залом став… туалет. За словами пані Наталі, туристи іноді переко­нують, що саме туалет-музей — найцікавіший для огляду. Тут справді є на що подивитися — будуарне вікторіанське дзерка­ло кінця ХІХ століття, старовинні змішувач і раковина, срібна та­рілка з побажаннями від колиш­нього господаря магазину пана Заваркіна. А на стінах паперо­ві гроші царської епохи — номі­налом 5, 10, 25 і 100 рублів, а та­кож годинник з філософським написом «Іноді все йде не так». З’ясувалося, годинник йде… проти годинникової стрілки…

Недавно перед входом у му­зей встановили пам’ятник: по­хилого віку єврей п’є каву, а кіт Шльома краде у нього сосис­ки. Пам’ятник присвячений жи­телям єврейського кварталу Ві­нниці — Єрусалимки. В обидвох персонажів були свої прототи­пи. Якщо перший — збірний об­раз, то кіт Шльома — реальний! Збереглися навіть записи, де його згадують як найбільшого злодія. Котові, що не мав гос­подарів, вдавалося під час про­гулянок Єрусалимкою красти ковбасні вироби, але ніхто його не міг зловити… Лише у бронзі Шльому піймали «на гарячому» — коли крав сосиски.

Фото авторки

Вінниця