Навіщо Саакашвілі своя партія?

За задумом, «Антикорупційний форум» має підсадити одеського губернатора у крісло прем’єра.


Коли губернатор Одещини Михайло Саакашвілі з грузинською гарячністю «сповідає» олігархів, корупціонерів і зажраних «чинуш», навіть головний «скотинякоборець» Олег Ляшко від заздрості держак своїх вил кусає. До таких ефектності і темпераментності, як у Саакашвілі, ще дорости треба. Варто йому лише брови насупити, метаючи грім і блискавки у «кровососів»-корупціонерів, як вдячна публіка мліє від захвату: оце так правдоруб, оце так молодець, такого б не у губернатори, а одразу у прем’єри чи президенти! Вже й електронну петицію на Банкову слали — про прем’єрське підвищення для Саакашвілі. Ось тільки Міхеїл Ніколозович від амбіцій на прем’єрство скромно відхрещується. Посади, мовляв, його найменше цікавлять, а ось реформована до невпізнаваності Україна — понад усе (Грузію на ноги поставив, час за «українську задачку» братися). Тут навіть детектор брехні повірив би Саакашвілі. Якщо б до свого «ні» на запитання про прем’єрські плани губернатор Одещини завбачливо додав «наразі». І свою партію Саакашвілі теж створювати не збирається. Наразі... Та з наближенням вірогідності дострокових парламентських виборів-2016 до позначки 100% «наразі» у риториці Саакашвілі звучатиме усе рідше, переконані політексперти. 

Щойно Саакашвілі засвітився у кадровій обоймі Банкової (спершу як керівник Дорадчої міжнародної ради реформ, згодом — як голова Одеської обладміністрації), його охрестили «людиною Порошенка». Швидше, за інерцією: мовляв, у президента на кадровій лаві — тільки «свої», довірені і перевірені. На зауваження ж, що крісло екс-президентові Грузії замілке як для «свого» вділили, аргумент був: згадайте, хіба ж не сам Порошенко після парламентських виборів-2014 пропонував Саакашвілі посаду першого віце-прем’єра, а той відмовився, бо не хотів попрощатися з грузинським громадянством?

Оголосивши «хресний похід» проти корупціонерів й олігархів, з прізвищами «невірних» губернатор Одещини не забарився, найактивніше киваючи на прем’єра Яценюка (який буцімто ледь не головний «кришувальник» корупції) та його «любих друзів» (а-ля скандальний соратник і спонсор «фронтовиків» Мартиненко). Тоді навіть у тих, хто свято вірив у «порошенкообраність» Саакашвілі, сумніви закралися. Це ж що виходить: шмагаючи у хвіст і в гриву уряд, губернатор і по президентові б’є, виставляючи його як співучасника усього цього корупційного бардаку (раз президент не втручається, маючи у руках такі важелі, як Генпрокуратура й СБУ, значить...). 

Хтось думав, що між Порошенком і Саакашвілі чорна кішка пробігла. Але у цю версію не вписувалася відсутність у списку «невірних», який невтомно озвучував губернатор Одещини, людей з порошенківського оточення. Тож напрошувалася інша версія: Саакашвілі стало чи то затісно, чи то некомфортно у президентській обоймі, і він протоптує стежки для самостійного політичного старту в Україні. 

З кожним наступним кроком Міхо ця версія дедалі правдоподібніше виглядає. Може, ще два роки тому Саакашвілі і не мав великих планів на Україну. Може, десь там, у глибині душі, ще сподівався, що для нього знайдеться належне місце у рідній Грузії. Тому і громадянство змінювати не поспішав. Та, схоже, апетити грузинської Генпрокуратури, у теці якої — кілька кримінальних справ проти колишнього президента і вимога про його екстрадицію, остаточно переконали Саакашвілі: нинішня Грузія для нього — не те місце не в той час. 

Але вимушене прощання з Грузією не означало для Міхо прощання з великими планами. Наївно було б думати, що людина такого темпераменту і польоту, як Саакашвілі, просто відмовиться від своїх амбіцій і стане звичайним спостерігачем-обивателем. А тим паче з його-то капіталом (іміджевим) реформатора, попит на який переважає пропозицію, і не лише в Україні. 

Згоду колишнього грузинського президента на зміну паспорта (у Грузії його вже позбавили громадянства) можна вважати заявкою Саакашвілі на окрему клітинку української політичної шахівниці. Звісно ж, не серед пішаків. Це на фініші. А на старті чому б і не з пішаків почати, якщо позиція зручна для швидкого просування вперед? Крісло губернатора — не найгірший варіант. Який не який, а майданчик для можливостей себе показати. А там, гляди, і на поверх (а якщо пощастить, то й одразу на кілька) вище кар’єрним ліфтом вдасться піднятися. 

Дехто прогнозував злет Саакашвілі у прем’єрське крісло вже через півроку після губернаторства. Здавалося, на його користь — усі козирі. Поруч з «нижчеплінтусними» рейтингами Яценюка портрет народного улюбленця Саакашвілі — те, що треба. Та й президент ніби не проти був перестановки в урядовому кабінеті номер один. Головне ж для Порошенка що - аби у прем’єрському кріслі конкурент на президентство не визрів. Кого-кого, а Саакашвілі, хай би якими були його амбіції, тут нічого боятися: щоб балотуватися у президенти, йому ще дев’ять років треба в Україні прожити. Громадянство ж він лише торік отримав. А, за Конституцією, для походу на президентські вибори потрібно десять років «українського стажу». 

Як не хиталося крісло під Яценюком, з речами на вихід його не попросили. Надто високою була ціна питання — збереження коаліції і такого-сякого балансу у владних верхах. На це переконливо кивали і західні партнери, даючи зрозуміти: у нинішній ситуації політичні міжусобиці а-ля Ющенко-Тимошенко рівнозначні краху. Проте і сам Саакашвілі чудово розумів: навіть у разі відставки Яценюка за його кандидатуру на прем’єрство точно б голосів у парламентській залі не набралося. Група підтримки у Верховній Раді у нього мізерна, зате «доброзичливцями» «хрестоносець» Міхо добряче розжився. З такими розкладами (без належної підтримки у парламенті) будь-чиє прем’єрство приречене на великий пшик. 

Що недосяжне сьогодні, варто відкласти на завтра, вирішив Саакашвілі, розуміючи: час грає на його користь. Про те, що достроковим парламентським виборам бути, і вже цьогоріч, не говорять хіба що ліниві. Питання лише у даті — весна чи осінь? 

Мета є, із засобами для її досягнення Саакашвілі теж, схоже, визначився. 

Від реформ одеського масштабу (попри неоднозначне ставлення до них) губернатор з прем’єрськими амбіціями, не гаючи часу, перейшов до нового рівня розкрутки. Взявся за всеукраїнську мобілізацію антикорупціонерів і борців за реформи. І якщо після першого «Антикорупційного форуму» (який відбувся на початку грудня в Одесі) політично-виборчий післясмак не особливо відчувався, то після двох наступних (у Києві і Харкові) сумніви про роль і кінцеву мету ініційованого Саакашвілі «Українського руху за зміни» остаточно розвіялися. У риториці форумних спікерів зазвучали слова, від яких ще місяць тому вони вперто відхрещувалися, - «переформатування у партію», «Саакашвілі-прем’єр». Присутній на форумах російський мільярдер-політемігрант Євген Чичваркін (схоже, спроба залучити його в обойму Саакашвілі увінчалася успіхом) навіть промову «штовхнув» про те, яким би прем’єр-міністром був Міхо і як «команда Саакашвілі рано чи пізно змінюватиме українські закони». А в. о. заступника одеського губернатора Олександр Боровик згадав чеський досвід. «У 1991 році, - каже, - я жив у Празі, коли всі продемократичні сили об’єдналися у «Громадянський форум», завоювавши на виборах 78 відсотків голосів, після чого ця сила розділилася на партії — правоцентристські і лівоцентристські». 

На повторення 78-відсоткового успіху чеського «Громадянського форуму» українська політзбірна на чолі з Саакашвілі навряд чи може розраховувати. Але результат, достатній для створення у наступному парламенті потужної фракції, їй гарантований. І не в останню чергу за рахунок «чужого» електорату: на виборах партії Саакашвілі від усіх потроху перепаде — і від порошенківської «Солідарності», і від «Батьківщини», і від «Самопомочі», і від радикалів Ляшка... Більше того: на сході і півдні «новобраниця» має усі шанси розжитися ще й підтримкою тих, хто раніше за «Регіони» голосував, а потім перед вибором без вибору залишився. Хтось із цих розчарованих на «Опблок» перекинувся, а хтось — усе ще в очікуванні так званої третьої сили. Як засвідчили для багатьох несподівані результати «Самопомочі» на місцевих виборах у східних і південних регіонах, попит на таку політсилу є. А щодо пропозиції, то тут у партії Саакашвілі — усі козирі (від реформаторського іміджу самого Міхо до ставки на незаплямовані обличчя й антикорупційну риторику, яку «піпл» що у Львові, що у Харкові однаково «хаває»). Головне — скористатися ними по-максимуму. Не дарма, кажуть експерти, після Одеси і Києва «Антикорупційний форум» взяв курс на Харків. Там «розчарованого» електорату вистачає. 

Чому, спитаєте, на Банковій так спокійно спостерігають за тим, як Саакашвілі свій «виборчий комбайн» розганяє, який і на електоральному полі «Солідарності» частину врожаю скосить? Зайвий конкурент на політичному полі — це, звичайно, неприємно. Але для президента тут є і зворотний бік медалі. У разі дострокових перегонів результат, як на минулих парламентських виборах, «Солідарності», зі зрозумілих причин, не світить. Відповідно, пропрезидентська фракція ризикує втратити свої позиції у переговорному процесі щодо створення коаліції у новому парламенті. Ось тут і стане у нагоді «фракція Саакашвілі». Зметикувати коаліцію на двох важковаговиків легше, ніж долатувати її дрібнішими клаптями. Та ще й такими ненадійними для Порошенка, як «Батьківщина» чи «Самопоміч» у нинішньому парламенті (он, що зі «солянкової» коаліції вийшло, на ладан дихає). 

Президентові — більшість у наступній Верховній Раді, Саакашвілі відповідно — прем’єрське крісло. І новенький український паспорт Міхо тут не стане перешкодою. На вибори партії Саакашвілі доведеться йти без Саакашвілі: він не зможе балотуватися, оскільки ще не прожив в Україні п’ять років. А ось для висунення у прем’єри заглядати у паспорт Саакашвілі не доведеться. 

Думки з приводу

Сергій ЛЕЩЕНКО, народний депутат

Якщо будуть зрозумілі перспективи виборів, тоді обговорюватиметься питання створення партії. На сьогодні - це громадська ініціатива. І питання партійне - питання можливого розвитку ситуації в країні. Потрібно розрізняти мету та інструменти. Мета - зміна виконавчої влади, оскільки нинішня влада є корумпованою і недієздатною. Якщо вона поміняється без виборів, тоді партійна надбудова не має сенсу. Якщо ж вибори неминучі, то партійна надбудова буде такою ж актуальнаою, як сьогодні громадська. 

Тарас БЕРЕЗОВЕЦЬ, політолог 

Думаю, Саакашвілі був би яскравим прем’єром. З його безумовних плюсів можна відзначити сильне лобі на Заході, особливо у США. Проте Саакашвілі має ще себе показати. Наразі він багато декларує і запускає пілотні проекти, але до стадії реалізації практично нічого не дійшло. Кавказька гарячність у цьому разі може йому лише зашкодити. Якщо він хоче обійняти посаду прем’єра, то треба робити кампанію не кавалерійським наскоком, а повільно, як удав, іти до своєї мети.