Курдська держава у Газі. Дивна, але перспективна ідея

На перший погляд, вони зовсім різні: керівництво ядерної супердержави, що заробляє величезні кошти на експорті нафти та газу, і терористи, що живуть на пожертви Катару, ООН, Німеччини та інших численних спонсорів, включно з Ізраїлем, від якого вони отримують 70% електроенергії та митні надходження.

То що ж спільного знайшов президент Байден у таких різних сторін?

Терористів Хамасу та московський уряд об'єднують недотримання договорів та крайній ступінь невдячності.

Ці дві спільні риси виводять їх за двері цивілізованого суспільства, до якого, зокрема, належать уряди країн Північної Америки та Європи (уряди Орбана та Фіцо є лише підтвердженням прислів'я: «В усякій родині є свій збоченець»).

Невдячність кремлівського уряду полягає у тому, що у 1991 році цивілізований світ допоміг їм зберегтися у межах нинішніх кордонів російської федерації, хоча дезінтеграція різних регіонів рф була цілком можливою та вірогідною альтернативою. Але як тільки росія отямилася і їй трапилася нагода, вона не вагаючись повернулася до політики загарбання чужих територій та сировинних ресурсів.

У 1991 році росія була абсолютним банкрутом, нездатним платити за боргами. До цього стану банкрутства вона дійшла через десятиліття низьких цін на нафту, яка була основним джерелом валютних доходів Радянського Союзу, правонаступницею якого оголосила себе росія.

Оскільки політика «перестройки» так і не знайшла заміни доходам від нафти, Радянський Союз збанкрутував у грудні 1991 року. Але благодійництво західних країн відкрило їхні ринки для росії, що потенційно давало їй змогу збагачуватися, особливо у разі підвищення цін на сировину, яка залишалася основою російського експорту. До 1998 року світові ціни на нафту залишалися низькими. Уряд росії мріяв про ціну 20 доларів за барель, щоби якось полатати дірки у бюджеті, але у 1998 році ціна бареля російської нафти залишалася жалюгідною — 12 доларів за барель. Прихід до влади путіна співпав з початком циклу зростання ціни на нафту. На той момент вже була створена інфраструктура для експорту російської нафти та газу до Європи, і наївні європейські уряди вважали, що попереду на них чекає щаслива доба процвітання, завдяки відносно дешевим російським енергоносіям. Також вони раділи, що на росію чекає швидке економічне зростання та значне підвищення добробуту населення, завдяки необмеженому доступу на європейський та світові ринки енергоносіїв.

І дійсно, за період з 2000 по 2008 рік країна казково збагатилася, бо зростала не тільки ціна нафти, але значно збільшувалися обсяги експорту російських енергоносіїв.

От тільки використала росія це багатство не для підвищення добробуту населення до рівня розвинутих країн, а для зовнішньої експансії у Грузію та Україну. А також на боротьбу з «американським імперіалізмом», завдяки якому вона отримала доступ до енергетичних ринків Заходу. Зокрема, у 2008 році під час світової фінансової кризи кремль намовляв китайський уряд створити ще більший фінансовий хаос у світі.

Цей крайній ступінь невдячності характеризує й Хамас. На виборах у 2006 році у Газі, на яких було забезпечене вільне та демократичне волевиявлення виборців, це терористичне угруповання прийшло до влади. Після цього воно вигнало силою з Гази своїх політичних конкурентів. На уряд Хамасу «впала з неба» така кількість міжнародної фінансової допомоги, що можна було забезпечити сталий економічний розвиток та зростання добробуту всього населення Гази. Замість цього кошти витрачалися на збагачення верхівки Хамасу та забезпечення інтересів країн, які експортують нафту. Як тільки їм здавалося, що ціна нафти йде вниз, вони давали команду Хамасу жбурляти ракети в бік Ізраїлю. Цей механізм спрацьовував бездоганно, і ціни на нафту підвищувалися. Незначна частина цього «додаткового прибутку» йшла до рук керівництва Хамасу, яке радо брало і бере надалі участь у цьому «бізнесі».

Але вдячність чи невдячність у міжнародних відносинах — це другорядна річ. Значно важливіше, чи сторони міжнародних відносин дотримуються договорів та домовленостей. Прем'єр Ізраїлю Нетаньяху за довгий час перебування при владі втратив відчуття небезпеки та покладався на домовленості з керівництвом Хамасу щодо передбачуваності дій обох сторін. Йому чомусь здавалося, що Хамас буде дотримуватися домовленостей, так само, як деяким лідерам Європи здавалося, що з путіним можна домовлятися.

Але виявилося, що міжнародні договори та домовленості Хамас та кремль використовують лише для того, щоби приспати відчуття небезпеки в партнерів і готувати тим часом якусь капость.

Тому президент Байден і не вбачає відмінності між Хамасом та поточними очільниками кремля з точки зору їхньої поведінки у міжнародних стосунках.

І тому більшість представників і Республіканської, і Демократичної партій не дуже переймаються тим, стане чи не стане росія вірним союзником Китаю.

У цьому «союзі» росії за визначенням відведена роль сировинного придатка Китаю, бо і американський, і європейський ринки закриються для російської сировини навіть на ту невелику частку, на яку вони ще відкриті для неї. Завдяки недосконалості впроваджених санкцій, росії вдається ще продавати свою нафту до Європи через Казахстан та нафтопродукти через Індію. Але невдовзі ці шляхи ухиляння від санкцій будуть перекриті.

Щодо підтримки путіна населенням росії, то у цьому немає нічого дивного: рівень житя середнього росіянина виріс у порівнянні з 1998 роком, і більшість росіян приписують це зростання свого добробуту путіну, а не зростанню світової ціни нафти. Ця помилка в оцінці дорого буде коштувати російському народові. Своєю підтримкою путіна на виборах російський народ обирає статус сировинного придатка Китаю замість рівноправного члена співтовариства вільних народів. Це — цивілізаційний вибір. Ми не можемо на нього вплинути.

Президент Туреччини Ердоган та прем'єр Ізраїлю Нетаньяху обмінялися різкими заявами у зв’язку з наземною операцією ізраїльської армії проти терористів Хамасу. Президент Ердоган навіть згадав, що Палестина до Першої світової війни входила до складу Оттоманської імперії, правонаступником якої є сучасна Туреччина.

У наступному році президенту Ердогану виповнюється 70 років, і це змушує подумати ким Реджеп Ердоган запам’ятається в Історії. Він може запропонувати незвичайний, але глибоко логічний крок для встановлення миру в Палестині та на цілому Близькому Сході.

Жителі Гази (2 мільйони людей) мають бути переселені на схід Туреччини, де проживає переважно курдське населення. Відповідно, 2 мільйони курдів мають бути переселені у Сектор Гази. Там курди можуть створити свою незалежну курдську державу, про яку вони мріють вже більше століття.

Курди не ворогують з ізраїльтянами, тому там встановиться вічний мир. Араби сектору Гази не ворогують з Туреччиною і не налаштовані вбивати турків. Тому таке переселення не загрожує спокою Туреччини, а, навпаки, сприятиме спокою у курдських районах, тому що курдський народ здійснить своє право і мрію на створення держави. Щоправда, це буде у секторі Газа, а не на територіях Ірану, Іраку або Туреччини. Тому ці країни теж би мали пристати на такий план.

Додаткові кошти на таке переселення чотирьох мільйонів людей не потрібні, оскільки тих фінансових ресурсів, які сьогодні вливають ООН, ЄС, Катар, Німеччина, Ізраїль та інші спонсори, вистачить на будівництво житла, інфраструктури та створення робочих місць як в секторі Газа, так і в Туреччині. Вигода всіх спонсорів полягатиме у тому, що ці кошти будуть вкладені не для того, аби весь час поновлювати зруйновані війною райони, а будувати мирне та заможне життя як для переселенців-курдів, так і переселенців-арабів з сектору Газа.

Якщо президент Ердоган, спираючись на підтримку США, ЄС та інших держав здійснить такий проєкт, то він зрівняється славою з засновником сучасної Туреччини — Кемалем Ататюрком. Цілий Близький Схід у такий спосіб перейде до мирного будівництва, замість нескінченних війн.
У переселенні великих етнічних груп немає нічого нового або незвичайного. Після Другої світової війни значно більше, ніж 4 мільйони європейців були переселені згідно з рішенням Потсдамської конференції 1945 року між країнами-переможцями у Другій Світовій війні. Відмінність лише у тому, що тоді не було коштів для компенсації та адаптації на новому місці переселенців. Всі вони страждали і досі не отримали відшкодування за втрачене майно або субсидії на купівлю нового житла.

А тепер ніхто з переселенців не постраждає. У програші не буде ніхто, всі будуть у виграші. А найбільший виграш полягатиме у встановленні міцного миру на Близькому Сході.

Щоправда, для цього треба визнати право Ізраїлю на існування, у тому числі і з боку Туреччини, не на словах, а на ділі. Хамас цього права Ізраїлю ніколи не визнавав і не визнає у майбутньому. Тому створення арабської держави у секторі Газа — це шлях до нескінченних війн. Створення ж курдської держави у секторі Газа — це шлях до миру у значній частині світу.