Не хотів перекладати війну на плечі сина…

У Самборі на Львівщині у ці хвилини прощаються зі своїм краянином — колишнім будівельником, а у час війни — водієм протитанкового взводу Андрієм Цекляром. 49-річний захисник України, батько трьох дітей, поліг смертю хоробрих під час артилерійського обстрілу ворога у найгарячішій нині точці - Бахмуті. Осколок потрапив прямо у серце…

— На війну мій чоловік пішов добровільно, — згадує кореспондентові «Високого Замку» згорьована пані Наталія, дружина героя. — Як тільки почув, що сталася та біда, відразу подався на військкомат. Я просила його дочекатися хоча би понеділка, а він відповів: «Ні, я йду сьогодні! Не буду сидіти вдома! Ліпше загину я, ніж мій син…». Андрій казав, що життя своє прожив, все побачив. А син у нього молодий, мовляв, йому ще жити і жити…

Андрій Цекляр ні на хвилинку не вагався зі своїм вибором. Казав рідним, що мусить бути на фронті, мусить нищити ворога.

— Я знала, що не стримаю його, що він мене не послухає, — продовжує вдова героя. — Що зробить він так, як вирішив. Казав: я не можу дивитися, що там діти воюють, а я сиджу в хаті. У військовому квитку Андрія записано, що через свій стан здоров’я він не може бути на передовій, що його місце — у тилу. Андрій же вирішив по-своєму.

Пані Наталя ділиться з нами дуже особистим:

— У нашого сина Василька, теж воїна, минулого вівторка був день народження. Казала йому: дивися, який подарунок батько зробив тобі. Мала на увазі, що після загибелі чоловіка нашого сина згідно із законом уже не пошлють на війну. Буду спокійна тепер хоча б за нього…

У молодості Андрій Цекляр служив у спецназі, носив краповий берет, який вважався вищою формою відзнаки військовослужбовців цього підрозділу. Коли довелося захищати Україну, його скерували у 45-артилерійську бригаду, а десь місяць тому перевели у 60-у ОМБ. Останній раз розмовляв з дружиною телефоном перед Великоднем. Було це під вечір. Сказав, що живий, що нема на ньому жодної подряпинки. Більше спілкуватися не вийшло: там, де він воював, не було телефонного зв’язку — було лише пекло…

Дружина пана Андрія пригадує: під час однієї із сімейних розмов вкотре попросила чоловіка бути обережним, бо, мовляв, як ми обійдемося без тебе. А він промовчав. Лише зауважив, що їдуть з побратимами у Бахмут, і що це, швидше за все, дорога в один кінець…

— Минулої неділі зранку я і дружини інших бійців дзвонили до командира наших воїнів, дізнатися, як справи у наших хлопців. Командир відповів, що з ними все гаразд, — продовжує пані Наталія. — Згодом бачу, що телефон мого Андрія з’явився у мережі. Сподівалася, що він віддзвонить — даремно. Набирала сама його номер — одні лише гудки. У понеділок не знаходила собі місця. З розпачу набрала «гарячу лінію». А потім приїхав мій син Василь і повідомив отриману від командира страшну звістку…

Перед початком великої війни Андрій Цекляр працював у Самбірській гімназії, займався там господарськими питаннями. Був добрим господарем і у себе вдома. У всьому відчувалася його турбота про сім'ю. Був люблячим чоловіком, батьком і дідусем. Завжди дарував дружині її улюблені троянди. Відпочивав на риболовлі і збиранні грибів.

За 15 місяців великої війни Андрієві Цеклярові вдалося вирватися додому лиш раз, всього на вісім днів. Було це перед Новим роком. Домашнім про війну не розказував нічого, не хотів їх тривожити. У лютому одружувався син, але на весіллі Василька побувати батькові не вдалося — ситуація на фронті була вкрай складною. Тож благословляв сина телефоном…

— Я не вірю, що мого Андрія вже не має, — каже вдова героя. — Мені здається, що він десь там і далі воює за Україну.