Людина-легенда, людина-символ. Додому із фронту повернувся «на щиті»…

У селі Бовшеві Бурштинської територіальної громади на Івано-Франківщині тисячі прикарпатців у ці хвилини прощаються зі своїм земляком — 27-річним командиром 1-го окремого механізованого батальйону «Вовки Да Вінчі» 67-ї ОМБ, молодшим лейтенантом ЗСУ, Героєм України Дмитром Коцюбайлом (позивний «Да Вінчі»).

Учасник російсько-української війни від перших її днів, загинув 7 березня під час боїв у Бахмуті - внаслідок уламкового поранення у шию. Попри відчайдушні намагання медиків, врятувати легендарного воїна не вдалося… Загибель «Да Вінчі» приголомшила рідних, побратимів, співвітчизників, які були наслухані про подвиги цього безстрашного добровольця. А також — вище військово-політичне керівництво країни, яке дуже цінувало цього патріота-відчайдуха.

«Да Вінчі», правнук воїна УПА, своєю дивовижною енергетикою заряджав хлопців до бою, наводив жах на ворогів. Президент Володимир Зеленський у своєму відеозверненні до українців назвав Дмитра Коцюбайла людиною-символом, «одним із тих, чия особиста історія, характер, сміливість навіки стали історією, характером і сміливістю України».

Дорослі ридали, як діти…

Ми — у рідному, майже тисячолітньому селі «Да Вінчі». Бовшів цього дня немовби завмер, принишк, оповитий глибоким сумом. Вздовж його вулиць, як і у сусідніх Насташиному, Задністрянську, Бурштині, Дем’янові, великі юрби людей із прапорами, букетами і лампадками. Під час проїзду траурного кортежу клякають, схиливши голови. На автівці, яка доставила Дмитра на малу батьківщину, його портрет і напис «На щиті. І в смерті обернуся до життя». На повороті із центральної франківської траси зустрічаємо гурт літніх жіночок, які, попри своє нездоров’я, вийшли зустрічати героя

86-річна Ольга Гетьман згадує нам:

— Спокійною дитиною був наш Дмитро. Ніколи нікого не образив, останнім шматком хліба міг поділитися. Торік своїй бабусі Іванні допоміг перекрити хату…

Біля сільського Будинку культури, де відбувається велелюдна церемонія прощання і дорогу куди встелено квітами — кілька десятків побратимів Героя, на їхніх шевронах емблема Дмитрового батальйону — три вовки. Воїни відпросилися з фронту віддати «Да Вінчі» останні почесті. Серед них — заплакана його бойова подруга Аліна, яку втішають інші дівчата у камуфляжі. Деякі 30-річні виходять із зали, де встановлено домовину з Дмитром, і від непоправної втрати, яка спіткала їх, голосно ридають. Дехто з дорослих біля мене раз за разом тяжко зітхає…

Підходимо до воїна із козацьким оселедцем — «друга Бугая» із Шепетівки. Сльози теж заважають йому говорити. Спромігся лише на кілька слів:

— «Да Вінчі» для мене означав взірець у всьому. Черга охочих попрощатися з Дмитром розтягнулася на сотню метрів. Щоб знати її, телеоператори піднімають у небо дрон. Актова зала, де встановлено чорну труну з тілом «Да Вінчі», покритим чорною накидкою, теж переповнена. Люди заходять, а виходити не квапляться. Хочуть якнайдовше запам’ятати дороге всім обличчя. Море квітів. Жалібні поминальні пісні виконує чоловічий хор з Рогатина.

Неподалік чергує бригада «швидкої' - рідним час від часу надають допомогу. Найперше — матері Героя. Схрестивши руки, вона лементує: «Як же тепер без тебе жити, сину?!»

На вулиці теж люди не розходяться. Згадують Дмитра. Теплими спогадами про Дмитра Коцюбайла із кореспондентом «Високого Замку» діляться краяни, які близько знали полеглого воїна.

«Нема ні одної хати, яка не плакала б за Дмитром…»

Галина ТРІНЧАК, працівниця сільського дитсадка, тітка «Да Вінчі»

— Наш Дмитро обожнював рідне село, нашу мальовничу природу. Аби біля бабусиного подвір'я було затишніше, насадив там берізок, сосен, інших дерев. Активно займався спортом, грав у сільській футбольній команді. Він весь час жив Україною. Близько до серця сприйняв події на Майдані, рвався туди. Його, ще дуже молоденького, дорослі боялися брати зі собою до революційного Києва. Не мав коштів, щоб поїхати туди, то наша тодішня голова сільради Ганна Йосипівна Очкур допомогла йому — оплатила дорогу. Дмитро мріяв, що Україна буде вільною, що всі ми будемо жити щасливо і спокійно — дуже прагнув цього. І все робив, щоб так воно було. Боронив Україну, як тільки міг.

Бабуся Дмитра розказувала, що якось її внук приїхав на Яворівський полігон готувати молоде поповнення. На дуже короткий час заглянув додому — а його телефон не змовкає ні на хвилину: всі, навіть старші командири, хочуть його поради, консультуються з ним. Дуже переживав за своїх підлеглих…

Дмитро мав великий талант до малювання, вступив до Івано-Франківського художнього училища. Ще зовсім юним малював дуже гарні образи…

Запам’ятався всім нам ще й великим добрягою, працелюбом. Десь у 9 класі сам заробив собі грошей, щоб придбати скутер. Дмитро із багатодітної сім'ї. Дуже любив свою рідню, сестричок, особливо — двійнят, глухонімого брата.

В останні роки особливо тепло піклувався про свою маму Оксану, яка лікувалася від онкозахворювання. Дмитро був опорою сім'ї, всю надію мама покладала на нього. Вона працює у нашому дитсадку прибиральницею, ми бачили, як переживає за сина-фронтовика, весь час чекає від нього телефонного дзвінка — тому розраджували, намагалися підтримати, заспокоїти її. Казали: «Оксано, Дмитро у тебе підготовлений, він у тебе мужній — все буде добре…»

Коли зрідка навідувався додому (якось приїжджав у село зі своєю дівчиною-парамедиком Аліною), казав нам, що Перемога неодмінно буде за Україною, запевняв, що наші воїни стоятимуть за державу до останнього, що відвоюють її до останнього шматочка… Ніяк не можемо повірити, що його вже немає. Нема ні одної хати у нас в селі, яка не плакала б за Дмитром.

Його не можна було не любити…

Оксана КУРДИДИК, вчителька біології, колишній класний керівник Дмитра Коцюбайла

— Найперше Дмитро запам’ятався мені своєю добротою. У нашому класі були в основному діти із достатньо забезпечених сімей. Дмитро ж, виходець із багатодітної родини, не завжди мав те, що його однолітки. Але якщо і мав щось, то завжди ділився цим з іншими. Завжди був врівноваженим, ніколи не хизувався, не вивищував себе, був на рівні з усіма. Вмів слухати, влучно пожартувати. Всього, чого хотів — домагався власною працею. Багато його ровесників завдяки батькам мали «круті» телефони, а у нього його не було.

Тож на канікулах після 8 класу Дмитро поїхав на роботу до родичів на Косівщині, заробив грошей і придбав цей гаджет. Дмитро також допомагав своєму дядькові виготовляти надмогильні пам’ятники — карбував на них портрети. І в такий спосіб заробляв собі на потрібні речі. Пригадую, на одному з фрагментів гранітної плити майстерно вигравіював портрет Тараса Шевченка. Цю роботу приніс нам у школу… Дар до малювання у нього був змалечку. Пригадую, Дмитро сидів у класі у середньому ряді за останньою партою разом з товаришем Богданом, який нині теж на передовій. Здається, не слухають, про що йдеться на уроці - малюють собі…

Дмитро з кожним умів знайти спільну мову. З усіма товаришував у класі, ні з ким не мав конфліктів, користувався серед учнів великим авторитетом. Притягував до себе, як кажуть, давав себе любити. Нема людини, яка сказала би про Дмитра щось погане. Коли у нас були якісь конкурси на екологічну тематику чи потрібно було випустити стінгазету, Дмитро щоразу виручав своїми малюнками. Деякі з них збереглися у мене — вони пов’язані з природою. Одного разу на відкритий урок намалював мені всю наочність, якої у той час у школі бракувало.

Дві його молодші сестрички завжди хвалилися, що брат при потребі малював їм усе, що було потрібно. Сестри пишалися Дмитром. Як пишався ним і брат Іван, в якого нема доброго здоров’я. Дмитро опікувався і ним. Не мав шкідливих звичок. Завжди був уважним до тих, хто його оточував — вітав мене із днем народження, 8 Березня, Днем вчителя. Його вирізняла висока відповідальність.

Якось ми вирішили відзняти короткі ролики про наших випускників. Відповідне прохання надіслала через месенджер і Дмитрові на фронт. Він пообіцяв. Минає день-два, а його відео немає. Як з’ясувалося, у той час Дмитро був дуже хворим, лежав з високою температурою. Але ввечері скинув мені обіцяне відео із привітанням рідній школі. По голосу відчувалося, що він не здоровий, очі були втомлені. Але попри недугу, слова свого дотримав…

Учора у нашій школі перед першим уроком відбулася хвилина мовчання, приспустили прапор, пов’язали траурну стрічку. Так вшанували пам’ять про нашого Дмитра. Ще коли він був живим, ми облаштували у школі невеличкий куточок з його фотографіями різних періодів. Композицію назвали «Від Майдану — до Героя України». Думаю, наша школа носитиме ім'я Дмитра Коцюбайла. На фасаді вже є меморіальні таблиці нашим колишнім учням: воїну-афганцю, учаснику АТО, а також ще одному воїну-земляку, який загинув при виконанні бойового завдання. Буде така меморіальна таблиця і у пам’ять про нашого «Да Вінчі».

Ми з Дмитром народжені у листопаді, він 1-го, я — 4-го. Останній раз, коли вітала його з Днем народження, у відповідь мені написав: «Дуже вдячний Вам за все! Ви були найкращою вчителькою у моєму житті». Почути такі слова від Дмитра — найвища нагорода для мене…

Вічний спочинок «Да Вінчі» знайде у столиці

Після прощання у храмі Бовшева, і з мешканцями Бурштина похоронний кортеж із домовиною Героя України Дмитра Коцюбайла вирушить до Києва. Там, у серці України, 10 березня і поховають одного з найвідданіших її синів.