«Расистам раджу отримувати знання, розвиватися і культурно зростати»

Відомий український спортсмен, багаторазовий чемпіон Європи та світу, олімпійський чемпіон з греко-римської боротьби Жан Беленюк — про непросте дитинство, расизм, ставлення до грошей, підлабузництво у спорті

Наталія Балюк та Жан Беленюк
Наталія Балюк та Жан Беленюк

«Розлуку з мамою важко переживав»

— Всі ми родом з дитинства. Жане, розкажіть про ваше дитинство, яким воно було?

— Ми жили у невеликому готелі. Я дуже любив, коли мама і бабуся вдома. Почувався тоді найщасливішою дитиною. Почувався захищеним у цей момент.

— Тобто за межами квартири відчували певну небезпеку?

— Не сказав би, що ходив і трусився. Але коли приводили у садочок, розлуку з мамою важко переживав. Мені було необхідно, щоб вона була поруч, щоб я її відчував. Ми постійно обіймалися з нею. Але у мене мама молода, вона народила мене у 20 років. Тобто коли мені було 4−5 років, їй було 24−25. Мені зараз 31 рік, у мене немає дітей, і я розумію наскільки великий тягар відповідальності на ній тоді був. Вона повинна була забезпечувати мене. Не все могла собі дозволити для мене купити, але дуже старалася хоч чимось порадувати, особливо якщо на це заслуговував. Я довго мріяв про комп’ютер, і коли мені було 12 чи 13 років, мама мені його купила. Здавалося, це нездійсненна мрія, але мама зробила все для того, щоб він у мене з’явився.

— Ви не знали свого батька. Коли мама завагітніла, батько поїхав на свою батьківщину в Руанду. Розкажіть історію їхнього кохання.

— Вони познайомилися на весіллі маминої подружки, зустрічалася певний час. Для того, щоб зрозуміти ситуацію, треба зануритись у події, які відбувалися тоді у Руанді, адже це країна з дуже кривавою історією. І йому довелося поїхати на батьківщину.

— Чи знав батько, коли повертався в Руанду, що кохана жінка вагітна?

— Ніколи це питання мамі не задавав. Думаю, якщо не одразу, то потім дізнався. Тут жив його близький друг, який виступав у ролі посередника. Він нас підтримував, зокрема матеріально.

— Мама дала вам своє прізвище, але назвала Жаном. Беленюк — це типове українське прізвище, а Жан не зовсім типове українське ім'я. Це був такий своєрідний заочний компроміс з батьком?

— У Руанді немає прізвищ. Перше ім'я дають при народженні, друге — це церковне ім'я. Мого батька звали Венсан Ндикижиман. Ндикижиман — це чи богом даний син, чи перший син у сім'ї - дослівний переклад цього слова. А Венсан — просто ім'я. Можливо, через це мама дала мені прізвище Беленюк…

— А що вам мама маленькому розповідала про тата? Як пояснювала, що тата немає з вами…

— Вона казала, що він в Африці. Що треба було йому туди поїхати, там громадянська війна. Казала, що у Києві він навчався на льотчика. Це все, що я знав, і більше не задавав питань. Коли у 2017 році вперше поїхав у Руанду, дізнався там все, що мене цікавило.

— Наскільки я знаю, батько був з відомої та заможної родини як для Руанди. Такі речі мама вам розповідала?

— Можливо, вона про це не знала. Казала, що їздив на «вісімці» чи «дев'ятці»… Був пробивний, з лідерськими якостями.

— Не було у неї образи, що він поїхав і залишив її з дитиною?

— Ніколи. Вона його дуже любила і хотіла від нього дитину. А як у майбутньому складуться їхні стосунки, для неї на той момент не мало першочергового значення.

— Як бабця сприйняла таку ситуацію?

— Моя бабуся, якщо бачила, що у міський транспорт заходить темношкіра людина, виходила, боялася. Можете уявити, коли мама познайомилась з моїм батьком… Але у мене бабуся така, що її ставлення до чогось це одна річ, але якщо хтось зі своєї «зграї» для себе визначився, то буде приймати цей бік і ніколи від цього не відійде. Любила мене страшенно.

— А вам бракувало тата? Він загинув, коли вам було 10 років.

— Зараз розумію, що так. А тоді цього не усвідомлював. Зараз розумію, що мені інколи не вистачає якоїсь думки, поради, як поводитися у той чи інший момент, як правильно відреагувати на ту чи іншу ситуацію. Такі поради можуть давати, як правило, татусі.

— А до кого зараз зазвичай звертаєтеся за порадою?

— До профільного спеціаліста. До тих людей, які мають досвід саме у тому питанні, з приводу якого я звертаюся.

— Наприклад, до психолога звертались?

— Я сам за дипломом спортивний психолог, тому сам до себе звертаюся.

«В Руанді бідність накладає відбиток на поведінку людей»

— Родина батька вами зацікавилась вже тоді, коли стали відомим спортсменом, коли здобули срібло на Олімпійських іграх у Ріо…

— Так, якимось чином до них історія про темношкірого українця з руандійським корінням, який здобуває олімпійську медаль, дійшла. Тамтешній МЗС почав з’ясовувати, хто це такий. Руанда не має жодних олімпійських нагород.

— Ви розповідали, що руандійці ментально дуже відрізняються від українців. У чому ця різниця?

— Там бояться спілкуватися на певні теми, бідність накладає певний відбиток на поведінку людей. До прикладу, для них постійне вживання м’яса, навіть якщо це сім'я, що живе у достатку, це розкіш.

— То ви там щодня м’яса не їли?

— Ні, я їв. Але моя присутність зробила для дітей цієї сім'ї певне свято протягом двох тижнів.

— Це при тому, що сім'я вважається досить заможною…

— У сім'ї мого батька було 9 дітей. Троє із них отримали вищу освіту. Один мій дядько навчався у Римі, другий у Нідерландах, мій батько у Радянському Союзі. В Руанді наявність вищої освіти — це квиток у більш-менш пристойне життя за мірками Руанди. Якщо немає освіти, дуже складно жити. Троє, які наразі живі залишилися, не мають вищої освіти. І вони живуть скромно, бабуся теж скромно живе.

«Кожній дитині з темним кольором шкіри непросто»

— Ви знялися у кліпі співака Ярмака, де граєте роль хлопчика, який мав складне дитинство і самостверджувався через спорт. Чия це ідея?

— Це було бачення Сашка Ярмака, як повинен виглядати кліп. І він бачив мене у цьому кліпі, де темношкірий хлопчик крізь труднощі йде до своєї мети.

— Ідея цього кліпу відповідає історії вашого дитинства?

— Опосередковано. Думаю, кожній дитині з темним кольором шкіри у ті часи, а може, і зараз, непросто. Я також стикався з проблемами: як мінімум, обзивали, а могли і стусана дати.

— А що це за історія, що вас зі школи вигнали у десятому класі?

— Бійка була у школі. Побився з каратистами…

— Але чому за це вигнали зі школи?

— Не вигнали, а рекомендували змінити школу, і мама дослухалася до цієї рекомендації.

— Які у вас були стосунки з ровесниками у школі?

-Загалом нормальні, але скрізь є ідіоти, які можуть чимось спровокувати або намагатись самостверджуватись чужим коштом. Самостверджуються зазвичай люди, у яких є комплекси і їм треба когось пригнічувати для того, щоб зрозуміти, що він молодець…

— Це і є природа расизму…

— Ті прояви були, звісно, расистські, але вважати дітей расистами не можу. Якби я не був темношкірий, знайшли б інші приводи доколупувався до мене.

— Ну добре, діти справді чіпляються за найменші недоліки іншої людини, щоб з чогось поглузувати. Але з проявами расизму ви стикалися вже у дорослому віці. Ба більше, вже будучи народним депутатом і олімпійським чемпіоном. Була резонансна історія, коли молодики якоїсь праворадикальної сили до вас чіплялися. Тобто все життя потерпали від цього…

— Така моя доля, так гартувався мій характер.

— Що би ви сказали расистам чи гомофобам, антисемітам, чому вони не повинні так поводитись?

— Цим людям треба намагатися отримувати знання, розвиватися, культурно зростати. Агресивні прояви часто йдуть від незнання якихось речей, а часто від особистих комплексів. Мені таких людей шкода.

— Наше суспільство взагалі не сприймає, на жаль, інакшість.

— Бачу по собі, як змінюються українці. Щоправда, я не зовсім коректний приклад, оскільки я все ж таки наразі відома людина, а якби я просто був якийсь темношкірий невідомий парубок, можливо, частіше стикався б з проявами расизму. Але якщо подивимося, наприклад, недавній відбір на Євробачення, — виграв гурт «TVORCHI», де один з представників — нігерієць. Люди культурно зростають, бачачи різні культури, вивчаючи їх.

«Знаю ціну грошам, тому не витрачаю їх бездумно»

— Ваші перші зароблені гроші?

— Колядував.

— Яку роль грали?

— Касира. Тримав касу (сміється. — Авт.).

— Знаю, влаштовувались на роботу офіціантом в український ресторан…

— Так, і мене не взяли. Сказали, не схожий на українця. А зараз би точно взяли, бо зараз інше сприйняття. Я тоді казав адміністратору, що ви недалекоглядні, вам треба шори зняти, бо я був би родзинкою ресторану, ви були б перші в Києві з таким козаком.

— Скільки вам тоді років було?

— Десь 18.

— Які були перші спортивні гроші?

— Наш тренер — Олексій Ігорович Добровольський — двічі на рік ініціював нагородження спортсменів. Був рейтинг, у нього входили виступи на змаганнях, кількість тренувань, які відвідав за пів року, здача нормативів… За перше місце у цьому рейтингу отримував протягом пів року кожен місяць по 50 гривень. На той час, це десь рік 2005-ий для хлопчика 14 років були плюс-мінус непогані гроші.

— А коли заробили перші солідні гроші?

— Пізніше, але я вмів відкладати гроші. Тобто у мене завжди були гроші. Я не марнотрат. Тренер двічі на рік нас брав на збори — взимку в Карпати, влітку у Крим. Дітям батьки дають з собою гроші на кишенькові витрати. То мої друзі кажуть: «Жан міг приїхати зі 100 гривнями, а поїхати з 200-ми». Мабуть, це тому, що я був касиром, коли колядували (сміється. — Авт).

— Гроші витрачати не любите?

— Я раціонально до них ставлюся. Бо знаю ціну грошам, тому не витрачаю їх бездумно.

— А на себе? Ви вже забезпечена людина, можете собі придбати, наприклад, дорогий годинник?

— У мене є дорогий годинник — Rolex.

— Ви його собі купили чи вам його подарували?

— У мене є задекларований «Rolex».

— Який найдорожчий подарунок ви комусь робили?

— От мамі купив генератор. Це вважається дорогим подарунком (сміється. — Авт.)?

— А дівчині щось дарували гарне?

— Гроші дарував, щоб точно втрапити у те, що вона хоче.

— Який найбільший гонорар ви мали?

— Напевно, за Олімпіаду — 125 тисяч доларів.

— Ви їх відклали чи щось придбали?

— Купив цінні папери. Віддав гроші країні під відсотки, щоб вона ними користувалася.

— Це означає, що в принципі вам гроші не були потрібні?

— Сподіваюся, мені їх повернуть (сміється. — Авт.). Хоча коли почалася війна, зрозумів, що, напевно, так і буде, очевидно, мені гроші не потрібні були.

— Знаю, маєте за містом будинок великий…

— Ну, як великий — 150 квадратних метрів.

— Ви його купили?

— Купив, такі не роздають.

— Це вже на ці гроші, які ви як спортсмен заробили?

— Так.

— Але вам ще й подарували квартиру…

— Так, мер Віталій Кличко.

— Хто там живе?

— Друг жив. Вона на Лівому березі, мені не дуже зручно звідти їздити до Верховної Ради.

«Виходиш з того залу під куполом як вичавлений лимон»

— Поговорімо про Верховну Раду. Володимир Зеленський сам запропонував місце у списку. Ви навіть не знали, що будете 10-м номером. Чи цікавилися політикою до депутатства?

— Цікавився. Підозрював, у майбутньому мене будуть цікавити речі, пов’язані з політикою. Але не думав, що це станеться так швидко, паралельно зі спортивною кар'єрою. Я сумнівався до останнього, аж до моменту прийняття присяги. Тобто коли Володимир Олександрович запропонував, я сказав, що підтримую його і готовий допомагати. Та коли стало відомо, що буду народним депутатом, прийшли сумніви.

— Думали відмовитись від депутатства?

— Так.

— Чому не відмовилися?

— Спілкувався з людьми, які сказали, що відмовитися зможеш і після того, це не є проблема.

— Як співак Вакарчук, який двічі складав депутатські повноваження?

— Казали, спочатку зрозумій, що це. Якщо справді не будеш встигати, будеш бачити, що це не твоє, що складно, тоді можеш подякувати і займатися своїми справами. Потім почав дізнаватися, почав розуміти, як це буде, підібрав команду, яка мені допомагає, і воно поїхало.

— Не шкодуєте, що тоді прийняли таке рішення?

— Пошкодував би, якби невдало виступив на Олімпійських іграх. Тоді б пов’язував провал на Олімпіаді зі своєю політичною діяльністю.

— Що найбільше не подобається у роботі народного депутата?

— Пленарні засідання. Мені як людині, яка звикла до фізично активного способу життя, висидіти зі своєю спиною у цьому незручному кріслі протягом цілого тижня достатньо складно.

— Це фізично. А морально?

— До речі, не стільки фізично, скільки морально. Фізично там нічого не робиш. А виходиш з того залу під куполом як вичавлений лимон. Отака атмосфера, морально ця робота дуже виснажує. А у мене ще тренування після цього…

— Ви пішли в політику з Зе-командою. Не шкодували, що пішли саме з цієї політичної сили, зважаючи на всі їхні зашквари?

— Я не асоціюю себе з іншими депутатами цієї політичної сили.

— Ну, ви ж в команді…

— Відповідаю лише за свої вчинки. Є керівництво фракції, і вона повинна реагувати на ті чи інші викиди певних депутатів. Що я можу зробити?

— Не було відчуття іспанського сорому за колег?

— І за колег з «Зе-команди», і не з «Зе-команди» було. У нас суспільство не ідеальне, а там представники суспільства. Якщо змінити на інших, то теж будуть різноманітні зашквари.

— Погодьтеся, стільки зашкварів, скільки було у нардепів від «Слуг», з представниками інших політичних сил не було.

— Але і такої кількості депутатів однієї фракції у парламенті не було.

— З ким ви дружите серед колег?

— Є депутати, з якими більше спілкуюся, є такі, з якими взагалі не спілкуюся. У мене небагато друзів.

— Кого вважаєте своїм другом?

— Є друг з дитинства, мій кум. З першого класу товаришуємо. Він воює, і зараз на 20 днів у нього відпустка, вперше за 9 місяців побачив свою дружину з дітьми. Є друг з боротьби — Дмитро Цимбалюк — призер Європи, чемпіон України. Хоча ми дуже різні за характером, за світосприйняттям. Наприклад, у мене завжди є гроші, а у нього ніколи немає грошей. Я вмію контролювати свої емоції, він зараз навчився вже більш-менш, але досі не вмів. Я можу лягти спати після тренування о дев’ятій вечора, а він може прийти після 12-ї. Він — душа компанії, його всі люблять, а я більш закритий.

«Якщо не лояльний до міністра, тобі вставляють палиці у колеса»

— Ви ще й принципова людина. Такий висновок можна зробити з історії виборів голови Національного олімпійського комітету. Ви в останній момент вирішили скласти конкуренцію чинному міністру молоді і спорту, який балотувався і на голову Національного олімпійського комітету. Рішення балотуватися прийняли досить спонтанно, буквально за кілька тижнів до виборів.

— За два дні я прийняв це рішення. До мене прийшли представники кількох федерацій, люди, які бачать, що відбувається в українському спорті і не готові з цим миритися. Вони сказали, що не хочуть, аби це виглядало як рокіровка, що просто замінять одну фігуру на іншу (попереднім головою НОК був Сергій Бубка. — Авт.).

— Чому прийшли саме до вас?

— Тому, що розуміли — у мене є хоч якийсь шанс, оскільки я відомий спортсмен, олімпійський чемпіон. Не побоюся кинути виклик системі. Можливо, хтось інший не зробив би цього.

— А до цього часу ви про це не думали?

— До цього часу я сподівався, що один відомий спортсмен буде балотуватися. Я би його підтримав, але він відмовився. Люди, які до мене прийшли, сподівалися, що буде хоч якась альтернатива чинному міністру. Розумів, що буде залучений адмінресурс…

— Які федерації за вас проголосували?

— Це таємне голосування. Знаю, що за мене голосували представники федерації легкої атлетики, хокею…

— Зрозуміло, після такої ситуації ви у конфлікті з міністром. Чи була після виборів з ним розмова тет-а-тет?

— Ми і до цього з ним не спілкувалися, наші стосунки давно зіпсовані.

— Яка основна претензія у вас до міністра?

— Насамперед існує конфлікт інтересів у тому, що тепер займає дві посади, оскільки Міністерство молоді і спорту безпосередньо фінансує Національний олімпійський комітет. Якби у нас існував інститут репутації, це був би повний «зашквар» і нонсенс. І у мене претензія не одна. Можна почати банально з непрозорості розподілу фінансування федераціям. Все відштовхується від лояльності, все замкнено на тому, хто більше опублікує постів у соцмережі, де хвалять міністра, який він молодець…

— Таке підлабузництво?

— Так. У нас була Революція Гідності, а тут історія не про гідність. Все робиться як у радянські часи: принизити людину, її гідність. Людина сто разів може вважати по-іншому, але вона розуміє, що їй потрібно отримати фінансування… У нас немає інструменту розподілу коштів згідно з результатами. У цих питаннях не повинно бути ручного керівництва, але воно є. Якщо ти не лояльний до міністра, тобі вставляють палиці у колеса, ти будеш стикатися з проблемами. Тільки якщо абсолютно лояльний, тоді маєш змогу на щось претендувати. У нас спорт досі у радянській парадигмі. Зараз підросла плеяда спортивних функціонерів, спортсменів, які не зважають на те, хто міністр. Якщо їх щось не влаштовує, про це заявляють. Я такий завжди був, і попередньому міністру казав все, що думаю. Я 21 рік працював на той результат, який є за моїми плечима. Тому маю змогу говорити те, що вважаю за потрібне, і не дивитися, в який бік дме вітер. Плювати хотів на це. І вважаю, що інші спортсмени, які досягли результату, не повинні закривати рот тільки через те, що комусь не подобається, що вони думають. Впевнений, у майбутньому так воно і буде.

Схожі новини