«Важко жити у цих умовах! На оренду житла коштів немає»

Неподалік міського РАЦСу, що на вул. Івана Франка, з квітня діє модульне містечко, розраховане на 350 осіб. У ньому живуть переселенці. Поруч — вишуканий ресторан… Вирішила розпитати людей, які вимушено переїхали до Львова з гарячих точок України, як їм живеться у цих будиночках взимку?

Підходжу до містеч­ка. На зустріч йдуть хло­пець з дівчиною. Знайом­люся із ними. 15-річний Роман з Донецької області, 14-річна Саша з Луганщини (зі Сєвєро­донецька). Познайомилися вже тут. Намагаюся напроситися до когось з них у гості. Саша каже, що мама впала і зламала руку, тому краще її не турбувати. Ро­ман запевняє, що вдома нікого немає, а він не має ключа від бу­диночка…

— Ми сорок днів сиділи у під­валі, — згадує Саша про те, що відбувалося з нею, коли поча­лася війна. — Виїхали останнім евакуаційним автобусом.

— Як вам тут живеться? — розпитую. Саша непогано гово­рить українською, а тому бере ініціативу у свої руки.

— Раніше у школі жили, — каже дівчина. — Але тут краще. Раз на день нас годують, але ми з мамою переважно самі їжу ку­пуємо. Живемо на соцвиплати: 5 тисяч грн на місяць.

— Роботу батьки мають?

— Мама працює у кафе, — каже Роман.

Підлітки бідкаються, що їх часто критикують місцеві меш­канці, коли чують, що розмовля­ють між собою російською. Хоча в магазині чи транспорті нама­гаються говорити українською.

Слово за слово, і підлітки по­вторюють кілька «тез» росій­ської пропаганди. Я не буду їх озвучувати. Утім, розумію, що багато речей їм потрібно пояс­нювати. Раджу читати місцеві новини.

— Для вас тут проводять якісь заходи? — питаю.

— В їдальні працює «Школа миру», але там проводять за­няття для малих дітей. Для нас потрібно щось інше придума­ти…

Біля одного з будиночків сніг прибирає чоловік. Пан Ігор при­їхав з родиною зі Слов’янська.

— У будиночку нас п’ятеро, а місць — чотири, — каже чоловік. — Жити можна, але дуже вогко. Каже, через підвищену воло­гість на матрацах з’явився гри­бок.

Заходжу всередину. У кімна­ті є стіл, крісла, шафа. Для взут­тя родина купила поличку. Одяг вішають на саморобний вішак. Відчуття, що я у купе потяга… Всередині тепло. Разом з паном Ігорем уже шість місяців тут жи­вуть його дружина, дочка, внук і бабця.

— Коли було тепло, влітку та восени, я спав на підлозі, — каже чоловік. — Зараз сплю з дитиною на одному ліжку. Підлога холод­на…

— Добре вас годують в їдальні? — запитую.

— Ми задоволені. У меню: гречка, рис, котлета, бургер… Сьогодні сардельок мені не ви­стачило, дівчата сказали, що наступного разу отримаю по­двійну порцію. На харчування у нас йде багато коштів. Великі витрати на внука (на одяг, шкіль­не приладдя). Він вчиться у 3-му класі.

— Маємо проблеми у школі, — каже пан Ігор. — Єгор навчаєть­ся у Львівській санаторній школі № 1 (біля Національної акаде­мії сухопутних військ). Один з учнів настроює інших дітей про­ти мого внука. Декілька разів звертався до вчителів з прохан­ням розібратися. Коли четверо нападає на одного — це булінг! А мій внук отримав на змаганнях з дзюдо 1 місце! Я, до речі, теж колишній спортсмен — самбіст.

Знайомлюся з мамою Єгора, Вікторією. Вона за фахом вчи­телька англійської мови. У Льво­ві влаштувалася у банк приби­ральницею. Також підробляє репетиторством (проводить онлайн-заняття з англійської для дітей). Змушена працювати у їдальні, бо у кімнаті тісно, ба­гато людей, не може зосереди­тися.

— Розмовляю з вами, але мені вже накипіло, — зізнаєть­ся Вікторія. — Важко жити у цих умовах! На оренду житла у нас коштів немає. Єдиний вихід: че­кати, поки закінчиться війна, і повертатися додому…

З вулиці прибігає Єгор. Каже, що дуже хотів би мати друзів у школі.

— Чому діти не можуть знайти спільної мови? — запи­тую у мами.

— Син одне слово говорить російською, інше — українською. Спілкується суржиком. Діти цього не сприймають. Але ж це не привід для конфліктів?!

Вікторія каже, якщо матиме час, обов’язково піде на безко­штовні курси з вивчення україн­ської мови, аби покращити свій рівень знань.

Познайомилась я у містечку з Аліною із Запорізької облас­ті. Аліна спирається на мили­ці. До Львова приїхала з трьома дітьми (8, 6 і 2 роки) та 60-річ­ним дядьком (він інвалід). Ро­дина виїжджала до Польщі, але повернулася назад в Україну. Дітей жінка виховує сама. У неї - епілепсія. Але оформити інва­лідність не може (лікарі кажуть, бракує якихось документів). Че­рез це не може безкоштовно отримувати ліки.

— Яка допомога вам по­трібна? — питаю.

— Дядькові потрібен інва­лідний візок, який може їзди­ти по снігу… А я не можу знайти зручного взуття (Аліна пока­зує мені свої черевики. — Авт.). У них дуже важко ходити. Бу­ває, люди приносять нам одяг, іграшки. Але ось теплого дитя­чого вбрання (светрів, напри­клад) бракує.

В їдальні для переселенців організували святковий кон­церт. Звучать колядки… У залі встановили ялинку. Поруч жін­ка пече пиріжки… Хотіла роз­питати її про куховарство, каже, дуже зайнята. В їдальні є елек­троплити, кілька холодильників. Також у модульному містечку є пральні машини.

На вулиці помічаю жіночку. Запитую, звідки вона? Каже, з Каховки (із Херсонщини). У Львові жінка з донькою та внука­ми. Старший вчиться у Політех­ніці. Донька — психолог, знайшла роботу у школі. Зять залишився вдома з мамою. Вона катего­рично відмовляється виїжджа­ти.

— Як вам тут живеться?

— Умови — більш-менш, але тісно — п’ятеро людей в буди­ночку живе. Орендувати квар­тиру не по кишені… Для п’ятьох людей однокімнатна квартира не підійде, потрібна двокімнат­на. Нам обіцяють модульний бу­диночок на Сихові. Тут бігаємо в туалет і в душ через вулицю. А там туалет, душ і кухня будуть всередині.

— У мене таке відчуття, що їду у вагоні, — після паузи додає жінка, і плаче. — І цей вагон став серед степу, і ні туди ні сюди. Переселенців ніби з коренем вирвали, а посадити забули…

По подвір'ю бігає собака — білий у чорні цятки. Вирішую познайомитися з господаря­ми чотирилапого. Ангеліна че­рез двері розповідає, в їхньо­му будиночку, окрім Тессі, живе її чоловік, троє дітей, наймен­шому хлопчику — місяць. Стар­шим — 5 і 6 років. Родина з-під Слов’янська. Запитую, чи мож­на зайти? Жінка запрошує у бу­диночок, каже, швидко зачи­няйте двері, бо «втікає» тепло. Заходжу і одразу впираюся у дитяче ліжечко… Під ним — гар­чить Тессі…

— Додому не можемо повер­нутися, там газу немає, — каже Ангеліна. — Світло виключають. Стріляють…

— Чи є у вас якась перспек­тива з житлом як у багатодіт­ної родини?

— Я ходила в соцзахист. Ска­зали, можемо вас забрати тіль­ки з дітьми у будинок «Матері та дитини». А чоловік куди піде? Він навіть тут не залишиться, бо до­говір на мене оформлений. Жи­вемо тут як у фургоні… Двері відчиняєш — холодно. Зачиняєш — душно. Бачите — усюди речі. Ніде їх класти. На другому по­версі (ліжка у будиночку двопо­верхові. — Авт.) ніхто не спить. Тому що перепад температури і діти хворіють. Старші донечки сплять на одному ліжку внизу. Я з немовлям — на іншому. Дитя­че ліжечко нам дали, але ми не кладемо туди дитину, бо з две­рей тягне. Чоловік спить на під­лозі, на матраці.

Познайомилась я у містечку з Анатолієм. Він з дружиною та дитиною приїхав з Маріуполя. Каже, зараз перебуває в декре­ті, а дружина працює. Вона май­стер з манікюру.

Анатолій допомагає адміні­страції модульного містечка у побутових справах. Влітку дітям ремонтував велосипеди. Може у будиночку зробити дрібний ремонт.

— А ресторан допомагає переселенцям? Як-не-як су­сіди…

— Було одне весілля, на якому наречена захотіла пригостити дітей-переселенців солодоща­ми… Прийшли люди, подиви­лись, скільки є дітей, і купили солодке.

— Буває, що когось виселя­ють за погану поведінку, ви­пивку, наприклад?

— Поодинокі випадки були…

Що я помітила: телевізорів у модульному містечку немає. Новини переселенці читають у телефоні.