«Не хочемо робити з містечка ґетто. Хочемо, щоб наші переселенці виходили назовні»

І на третьому році війни до Львова все ще їдуть і їдуть біженці з різних регіонів України… За офіційною інформацією Львівської міської ради, у місті Лева нині стабільно мешкають 150 тисяч переселенців. Їхні проблеми і досі не втрачають своєї актуальності.

Нещодавно на сайті «Висо­кого Замку» провели опи­тування для вимушених пе­реселенців. Найбільшими своїми проблемами вони назвали: жит­ло — 48%, мова — 30%, медицина — 11%, освіта (школа, садочок) — 5%, адаптація (соціалізація) — 5%, робота — 1%. Як живеться людям зі статусом внутрішньо переселе­них осіб (ВПО), які проблеми до­водиться вирішувати, як влада допомагає їх вирішувати? Про це та інше «ВЗ» розповів директор Центру соціальної підтримки осіб з числа дітей-сиріт та ді­тей, позбавлених батьківсько­го піклування і ВПО Володимир Головатий.

— Яка кількість біженців за майже три роки від початку великої війни пройшла через Львів?

— За весь цей час Львів як транспортний хаб використа­ли й пройшли через нього май­же 5 мільйонів людей. За станом на 1 листопада, у місті були за­реєстровані 97 тисяч 333 осо­би зі статусом ВПО. Це люди, якіреєструються у відділах соціаль­ного захисту львівської громади. У нашому Центрі працюємо з осо­бами, які перебувають у складних життєвих обставинах, зумовле­них в тому числі й переселенням. За станом на зараз Центр соцпід­тримки опікується 1349 ВПО. З них дорослих — 985, 364 дитини, 171 особа з інвалідністю, людей віком від 60 років — 357. Центр со­цпідтримки — не єдиний, хто опіку­ється у Львові внутрішньо перемі­щеними особами. Але опікується у форматі соціальних послуг для ВПО. Якщо, скажімо, цей пере­селенець потребує медичних по­слуг, то він уже є у віданні управ­ління охорони здоров’я. Якщо потребує освітніх послуг — у віда­нні управління освіти. Наш Центр опікується і модульним містечком на Сихові.

— Скільки людей у модуль­ному містечку?

— Зараз у Львові залишилося одне модульне містечко — на Си­хові, воно розраховане на 1408 місць. Зараз там живуть 979 осіб. Це вісім двоярусних будинків (перший і другий поверхи). Кожен житловий модуль — чотириміс­ний. У пріоритеті у нас інтеграція, тому завжди поселяємо людей сім'ями. При поселенні кожна лю­дина проходить медичний огляд. Перевіряють, чи нема шкірних чи паразитних захворювань. Тут же тисяча людей живе, легко можна якусь інфекцію передати.

Усі чоловіки, які живуть у нас, стоять на військовому обліку. Це чесно стосовно львів'ян та інших мешканців модульного містеч­ка. Тому що тут багато членів сі­мей військовослужбовців, які за­раз на фронті. За останні два роки понад 30 наших мешканців пішли воювати. Нещодавно ми похова­ли четвертого нашого загиблого воїна…

Із моменту відкриття містеч­ка (січень 2023 року) до сьогод­ні наш мешканець у середньому «постарів» на 5 років. Бо молодь виїжджає, а люди, які прибува­ють, мають похилий вік. Середній вік був 36 років, а став 41.

— Скільки часу може людина там жити?

— Перший договір укладаємо на шість місяців. Цей термін ціл­ком достатній, щоб людина могла адаптуватися, зрозуміти, чи під­ходить їй місто Львів, умови, чи задовольнив її пошук роботи, чи хоче переїхати в інше місто.

А після цих пів року йде про­лонгація на наступні шість міся­ців. Якщо людина не порушує правил, якщо їй підходять наші умови (людина має працевлашту­ватися, стати на військовий облік, відправити дітей у львівські шко­ли чи садочки), тоді це буде під­става для пролонгації.

— За скільки часу людина адаптовується до нових умов життя?

— По-різному. Молодь адап­товується моментально. А є у нас одна старша пані з Ли­сичанська, живе вже півто­ра року і досі не адаптувала­ся. Їй важко. Чим більший вік, тим важче адаптуватися. Адап­тації сприяє наша відкритість: модульне містечко не закритепарканом, до нього навіть сихів­чани заходять, коли гуляють. На спортмайданчику дітлахи бав­ляться як і з містечка, так і львів­ські. Чинник інтеграції - важ­ливий. Людина веде дитину до школи, ходить на батьківські збо­ри, спілкується. Йде шукати собі роботу — спілкується. За весь цей час у модульному містечку ми провели понад 400 заходів, спря­мованих на те, щоб люди виходи­ли назовні, інтегрувалися. Різні екскурсії, майстер-класи, масові заходи. Не хочемо робити з міс­течка ґетто. Хочемо, щоб люди виходили назовні.

До нас приїжджав Уповно­важений з прав людини і диву­вався, що в нас немає парка­нів, немає кордонів з містом. Ми сказали — це ж добре, це жне якесь ґетто. А він каже: знаєте, є одне містечко в Україні, на тери­торії покинутої лікарні, і воно за­крите парканом. Не сказав, де це є, але я здогадуюся. Але не хочу називати, це некоректно… Як можна жити за парканом? Це ж не тюрма. Люди тікають від біди, потребують підтримки, а ми їх бу­демо закривати? Тому, напевно, люди і їдуть до Львова, бо тут зо­всім інший підхід до них…

— Які ще проблеми пересе­ленців вирішуєте, крім житла?

— Центр соцпідтримки надає соціальні послуги, в тому числі з інтеграції. Усі діти, крім випускних класів, мусять бути на очному на­вчанні. Бо є завдання від місько­го голови: висока якість освіти — це важливо. Тому обумовлює­мо з нашими мешканцями, щоб усі дітлахи були офлайн і ходи­ли до львівських шкіл. На Сихові шкіл багато, з цим проблем нема. 70% дітей, що мешкають у містеч­ку, ходять у львівські школи. Тих 30%, що залишилося, а це і ви­пускні класи, і ті діти, що тільки до нас поселилися, зараз будуть пе­реходити у львівські школи. Да­ємо батькам можливість обира­ти: якщо планують виїжджати, повертатися, знімати квартиру десь в іншому місті і бачать Львів як таке тимчасове місто, тоді ми погоджуємося, що ваша дитина буде на онлайні. Але, якщо бать­ки не проти, ми робимо запис про успішність дитини.

— Як загалом вчаться такі діти?

— Добре. У нас і серед меш­канців містечка є вчителі, ми не маємо потреби залучати додат­ково когось ззовні. Завжди мо­жемо порадитися з нашим управ­лінням освіти. Але й самі вчителі, які вчать на онлайні, більше часу приділяють дітям-переселенцям, тому що розуміють, що на них звертають увагу не тільки батьки, а й міські структури.

— Які, на вашу думку, най­більш болючі проблеми вну­трішньо переміщених осіб?

— У 2022−2023 роках усі були на такому «адреналіні». Бо тоді Ки­ївщину, Харківщину, Херсон наші відбили. Усі думали, що воєнні дії ще недовго триватимуть. У Льво­ві всі планували повернутися до­дому. Але вже йде 2024 рік, вже грудень, і всі розуміють, що війна може бути надовго. Тому бага­то хто на наші запити відповідає, що їх найбільше турбує працевла­штування.

Однією з наших позицій у Цен­трі є саме працевлаштування. І питання працевлаштування у нас виконано на 70%. Ті, хто не пра­цевлаштований, то це або ново­приїжджі, або ті, хто ще оформ­ляє собі статус ВПО і думає, чи залишатися у Львові, чи ні. Дуже добре, що на Сихові є ринок «Шу­вар» і неофіційно наші мешканці ходять туди на підробітки. У мо­дульному містечку з близько ти­сячі людей, які там живуть, не­працюючих буде десь 40−50, а всі решта — по роботах, по школах.

Повернуся до питання най­більш болючих проблем: люди не розуміють, чи довго ще буде війна, чи зможуть вони собі дати раду, чи ні. Людина розуміє, що живе у містечку вже пів року, а не має можливості повернутися до себе додому. І болюче дуже пи­тання — вартість оренди у Льво­ві дуже висока. У нас багато хто з мешканців готовий йти на оренду, але їм задорого знімати. Тому ба­гато хто для себе приймає рішен­ня їхати на оренду в інше місто, де оренда дешевша. Від початку війни через наше містечко пере­йшло вже півтори тисячі людей. Це майже така сама кількість, яка зараз живе у містечку. Тобто до­волі багато людей виїжджають.

— З початку війни до Львова було кілька хвиль міграції. Чим відрізнялися проблеми, які ви­никали під час цих хвиль?

— Коли люди тільки приїжджа­ють, проблеми в них завжди од­накові - забезпечення базових потреб. Усі переселенці потребу­ють захисту, опіки, поселення, їжі, води. Коли ми це задовольняємо, тоді вже можемо говорити про якісь інтеграційні процеси. Хви­лі міграції залежали від ситуації на фронті. Як Київщина звільни­лася, то в нас за кілька днів виїха­ла п’ята частина наших містечок (тоді у Львові було їх кілька). І тоді дуже великий був відтік, масовий. Коли відбили Херсон, то відтік був трохи менший, тому що люди ро­зуміли, що з другого берега все ж таки прилітає по Херсону. Ну і Харківщина — зараз бачимо, щоприбувають люди звідти, бо на тому напрямку неспокійно…

— Як допомагаєте з працевлаштуванням?

— Центр соціальної підтримки має одне з пріоритетних завдань — працевлаштування. Для цьо­го залучаємо різних партнерів, у тому числі до нас приходять люди, які мають вакансії для найманих працівників. Це і Центр зайнятості - великий наш партнер, який про­водить сесії, де вчать людей писа­ти резюме, подавати його, вчать, як поводитися. Також є багато різ­них організацій, які релокувалися до Львова, і в них були перші за­пити — давайте ми візьмемо на ро­боту своїх людей. Так само і Згро­мадження отців-салезіян — мають сироварню, пекарню, то теж за­лучають людей до роботи. Пи­тання працевлаштування наших мешканців завжди у пріорите­ті - нарівні з освітою і військовимобліком.

— Часто люди з вищою осві­тою, науковими званнями, які у себе вдома досягли певно­го соціального статусу, переїхавши в інше місто, не можуть знайти собі роботи такого рів­ня. Максимум, куди можуть влаштуватися, — офіціантом, продавцем…

— Я би дивився глибше: не за­вжди люди з такою освітою хо­чуть шукати собі роботу, щоб прив’язуватися тут. Зараз, на­приклад, переселенці працю­ють у нашій міськраді та в інших меріях в управліннях, структу­рах. Був запит і від нашої уста­нови, ми це розповсюдили, і наші панянки зголосилися. Тоб­то люди бачать, що є нова пер­спектива — і працюють. Тому — чи це проблема? Мабуть, ні. Думаю, люди просто не готові настільки залишати свою батьківщину, щоб прив’язуватися до Львова чи до іншого міста.

Ба більше: останнім часом люди все частіше стали поверта­тися з-за кордону. Розуміють, що в Україні, і у Львові зокрема, вони більше потрібні, ніж за кордоном. І це дуже тішить, бо попри те, що ми кажемо, що середній вік на­ших мешканців збільшується, але все-таки люди повертаються.

— Чи багато з-за кордону по­вертається? І чому?

— Із розмов з нашими пере­селенцями дізнався, що п’ять сі­мей за останні два-три місяці з-за кордону приїхали. Думаю, тому, що там для них все чуже, що це ментально трохи інші люди, ніж поляки, німці. Також, певно, це пов’язано з тим, що в кожно­го переселенця, як і в кожного львів'янина, є хтось із сім'ї, хто воює чи залишився на територіях, що під обстрілами. Будучи у Льво­ві, люди можуть поїхати на ті тери­торії і провідати своїх родичів, які не виїхали. Можуть переконати їхпокинути те місце, поки українці не відвоюють його. Бо багато хто з наших переселенців має стар­ших родичів, які не хочуть виїж­джати. Люди залишаються пиль­нувати хати, якусь господарку, домашніх тварин…

— Скільки протягом міся­ця до містечка прибуває нових людей?

— За загальною статистикою, протягом місяця заселяємо від шести до десяти нових сімей. Де­коли сім'я — двоє людей, деколи — п’ятеро. Деколи сім'я — це одна бабуся, яку родичі переконали виїхати з окупованої території.

— Чи є можливість ще приймати переселенців?

— Львів уже став таким собі безпековим містом. Львів'яни проходять певний тест на людя­ність, тест на доброту і добрий прийом. Тому, думаю, ми за­вжди будемо готові приймати но­вих людей. Та ми й приймаємо їх весь час. Так чи інакше, люди ро­зуміють, що у Львові, попри висо­ку вартість оренди житла, є великі резерви щодо працевлаштуван­ня. Наші партнери з Центру зайнятості завжди кажуть, що в них є дуже багато вакансій під будь-яку освіту. Тому я більш ніж пере­конаний, що Львів готовий приймати ще.

Ви ж пам’ятаєте той момент мотивації, коли тільки почалася війна? Тоді об'єдналися всі львів'яни, з ентузіазмом почали допо­магати прибульцям — їхали на вок­зал зустрічати евакуаційні поїзди, їхали на Левандівку розвантажу­вати якісь фури з ліками, своїми машинами возили людей по прихистках, по лікарнях, до кордону возили. Біда зближує, і зараз ні­чого не помінялося у душах і го­ловах львів'ян. Упевнений, ми всі цей час пройдемо з гідністю.

Матеріал підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України в межах Проєкту Ukrainian Media Fund за підтримки незалежний місцевих медіа в Україні за сприяння The German Marshall Fund of the United States