Оксана МУХА: «Мені не подобається, що забуваємо і пробачаємо…»

На­прочуд щира і відверта Оксана Муха розповіла в інтерв'ю Наталії Балюк на Ютюб-каналі «Балючі теми» про все, що у неї зараз на душі: кохання усього її життя, страшну хворобу, пристосуванство деяких колег з укра­їнського шоу-бізнесу і чому не вірить владі…

«Спочатку образилась на Бога. Плакала і казала: «Чому ти так вирішив?»

— Ти приголомшила своїх прихиль­ників відвертим постом у Фейсбуку, де написала: «Тепер знаю, як це мати рак». Чому вирішила розповісти про хворобу?

— Відчула, що готова говорити про це. Цей пост не про перемогу над хворобою, радше перемога над тим, що можу про це говорити. Не вважаю, що вже перемо­гла, це дуже паскудна історія, підла і під­ступна. Довгий час навіть друзі не знали, що зі мною відбувається. Максималь­но до останнього приховувала, не мала сили про це говорити. Скільки могла — працювала, поки мала фізичну силу, до­поки вже стало видно по мені, що щось не так. Але я ще себе дурила, що ще ні, я ще можу, ще трошки…

А потім настав момент, коли зрозумі­ла, що основна частина пройдена. Вже точно знаю, що буду жити, і тоді відчула, що можу про це сказати.

— Минув страх? Страх померти?

— І страх померти, і страх, що тебе бу­дуть жаліти. Не сприймаю, коли мене жа­ліють. Це знесилює.

— Думаю, не тільки тебе. У нас чо­мусь не прийнято про цю хворобу го­ворити…

— На жаль, наше суспільство не вихо­ване, аби сприймати інакшість. Коли іде людина, в якої проблеми, її з ніг до голо­ви вивчають. Уявіть, як це їй важко, скіль­ки разів оце треба пережити на собі, коли на неї витріщаються.

— Як виявила хворобу?

— Випадково. Відчула ґульку і зрозу­міла, що це проблема. Спочатку образи­лась на Бога. Плакала і казала: «Як ти так можеш? Я так багато хочу ще зробити. Чому ти так вирішив?».

— Втратила віру в якийсь момент?

— Це не втрата віри. Я з Богом говорю як з колегою, як з татом, як з братом, він мій друг. Дозволяю собі з ним навіть поспере­чатися. У той момент була образа. Вона тривала недовго, кілька днів. Потім при­йшло розуміння, що багато чого у житті не знаю. Потрібно зрозуміти, відчути, як це…

— Хворобу сприйняла як досвід?

— Як урок, таке навчання, щоб трошки вирости.

— Пригадую нашу попередню роз­мову, ти там сказала: «Я втомилася бути сильною»… А довелося бути ще сильнішою?

— Це інша сила. Це не та сила, що маєш «пахати» з ранку до ночі. Я нічо­го не могла робити останні місяців п’ять. Інша сила прийшла. Ми вчимось ціле життя. Чим складніші людина проходить уроки, тим стає мудрішою. Рак — не ви­рок. І це не пафосна фраза. Головне — не боятися, не стресувати. Звичайно, це не зуб запломбувати, але ця хвороба нада­ється лікуванню. Я пройшла 16 терапій, і тепер я в порядку. Важко, жорстоко, але воно під силу.

— Як розповіла про діагноз най­ближчим людям? Кому першому був дзвінок?

— Мамі з татом.

— А сину?

— Данилові (хлопцеві 13 років. — Авт.) одразу не сказала, шукала момент, коли це буде правильно, щоб не злякався. Але Данилко чув розмови, хоч думала, що він не чує…

— Чому поїхала на лікування в Іта­лію? Це ж не та країна, яка вважаєть­ся передовою у плані боротьби з он­кологією?

— Друзі порадили поїхати туди. Це було якісне лікуванн. І є, бо воно триває. Там надзвичайне ставлення лікарів і від­чуття безпеки. Не хочу нікого образити, але у мене не було відчуття, що, лікуючись в Україні, буду спокійна зі своєю проблемою. Там не треба платити люди­ні, щоб тобі краще поставили крапельни­цю. А наша влада довела лікарів до того, що вони з того й живуть, що можуть взяти у кишеню. І я їм співчуваю, і людям спів­чуваю, які у них лікуються.

— Розкажи про цей період, цей рік свого життя. Де ти жила в Італії, хто був поруч?

— Поруч був Микола. Це мій ангел-охо­ронець. Не кожен чоловік витримає це, не кожен так любить і так розуміє.

— Знаю, ти жила у жіночому монас­тирі, а Микола де жив?

— Також. Нас сестри-служебниці при­йняли двох. І це для нас був дуже гарний життєвий досвід. У монастирі було як у Бога за пазухою. Це час, коли тебе все земне не має стосуватися, хвороба за­бирає всю силу, і тільки потрібно напо­внювати себе правильними речами.

«Люди перестали мене дивувати»

— Ти сказала, що ця хвороба тебе змінила. Як саме?

— Я трошки закрилася. Пошкодувала, що так мало часу жила для себе. Я весь час летіла на п’ятій передачі і щоразу на­бирала обертів: більше концертів, більше переїздів, більше інтерв'ю… Це не жит­тя. Це швидкість, з якою його пролітаєш. Було мало мого життя, мого часу з дру­зями, з батьками, з Данилом. Найбільше шкодувала за те, що була мало з Дани­лом.

— Чи переосмислювала щось у ви­хованні своєї дитини? Знаю, була ви­могливою мамою?

— Так, більш авторитарною. Тепер до­зволяю йому бути собою. Взагалі, люди перестали мене дивувати. Я розумію, що вони всі різні, всі зі своїми особливостя­ми…

— А до цього дивували?

— Хотіла, щоб усі були правильні. Ди­вувало, як можна так поводитись? Хотіла переконати у чомусь, зробити зауважен­ня. Зараз цього не роблю. Це вибір люди­ни. Вже не дратуюся, мене тепер так лег­ко не зачепити. Раніше була дуже ранима, могла не спати через поганий коментар, переживати, що я не так щось зробила, треба щось змінити. Зараз думаю: тобі не підходить, о’кей, все, крапка.

— Не шкодувала, наприклад, що брала участь у «Голосі країни», там стільки було нервувань, стресів?

— Так, участь у «Голосі» забрала бага­то сил, ресурсів, але воно було того вар­те. Тоді був переломний момент, навіть у тому ж «Голосі країни», коли викона­вець переміг з україномовною піснею. Не треба було догоджати нікому іноземни­ми хітами. Достатньо було вийти зі своїм рідним, щоб українці збагнули, що, вияв­ляється, ми крута нація, дивися, які у нас пісні! Не треба виходити у трусах на сце­ну, не треба показувати, що в тебе груди круті. Є значно вищі, достойніші речі. Ні­коли про це не пошкодую.

— Зірковий тренер з «Голосу кра­їни» Дан Балан підтримав тебе у цій складній життєвій ситуації?

— Не підтримав. Думаю, він не повинен цього робити, але мені би було приємно, якби запитав… Ми з ним контакт втрати­ли вже давніше. Ну не виходить… Тоді, коли це було потрібно, воно відбулося. А далі не мусимо йти разом поруч.

— Не йдеться про «разом поруч», йдеться хоча би про телефонний дзві­нок…

— Можливо, Дан у принципі не ці­кавиться, що коїться в Україні. Я ним теж не цікавлюся. У нас все чесно. Він живе своїм життям, він нічого нікому не зобов’язаний: ні питати, ні співпережи­вати. Я би вчинила, напевно, по-своєму на своєму місці. Він зробив так…

«Дуже класно, коли ти просто любиш. Думала, у мене такого вже не буде»

— Розкажи про своє теперішнє ко­хання. Як ви з Миколою познайоми­лися?

— Він — художник, подарував мені кар­тину — мій портрет, і я зрозуміла, наскіль­ки мене гарно бачить, наскільки мене відчуває.

— Це було кохання з першого по­гляду чи поступова закоханість з тво­го боку?

— У житті є речі, які неможливо пояс­нити. Просто з’являється у твоєму жит­ті людина, і ти розумієш, що це вона. Пам’ятаєш, ми з тобою говорили про те, «з ким поговорити», а я відповіла — «ні, з ким помовчати». Тобто немає якихось бар'єрів, які треба долати, одне одного переконувати у чомусь. Можливо, тому, що ми з однієї планети. Творчі люди.

— Ти закохалася у нього як у творчу особистість чи більше як у чоловіка? У що ти закохалася?

— У землю під ногами.

— Оце надійне чоловіче плече?

— Він дозволяє мені бути такою, яка я є. Дозволяє не грати якусь роль, не на­магатися піддобритися. Це найцінніше, що може бути у житті, коли можеш за­лишитися собою і коли виважена люди­на поруч. Це один із важливих факто­рів — людська зрілість, життєвий досвід. Коли відчуваєш, де варто позмагатися, а де варто відпустити, де варто виборюва­ти свою правду, а де краще закрити очі, тому що суті воно не змінить. Часто через дріб'язки можемо зламати стосунки…

— Він не такий?

— Він дуже файний. Мудрий чоловік.

— Яка людська риса тобі найбільше імпонує у ньому?

— Я добріших не зустрічала. Все розу­міє, тонко відчуває. Йому не треба пояс­нювати. З ним дуже добре (сміється. — Авт.). Зазвичай будуємо собі щось одне, а приходить зовсім інше. І, виявляється, це добре. Мене поважають таку, яка я є, приймають з усіма моїми нюансами. Не переробляють, не вимагають щось ро­бити, чого не вмію чи не хочу. Просто до­зволяють бути собою. Це надзвичайно. Я думала, у мене такого вже не буде. Дуже класно, коли ти просто любиш, тоді час іде настільки приємно, і ти розумієш: ось воно як це — так жити, прокидатись і усмі­хатись. Бажаю всім такого.

«Підійшов чоловік і каже мені італійською: «То ви нацисти»

— Де тебе застала новина про ши­рокомасштабну війну?

— У монастирі в Італії. Ми з ранку до ночі слухали марафон, і це забирало весь мій ресурс діяти. Ти стаєш слуха­чем, стресуєш і спостерігаєш. І нічого не могли зробити. Ми не спали ні вдень, ні вночі. На відстані це дуже важко сприй­мається, додається болю на відстані. За­раз я в Україні, і попри сирени, попри таку складну ситуацію по-іншому це все сприймаю. Робиш, що можеш, а там ти істериш. Там у людей депресії страшні. Особливо, у кого тут діти, у когось на війні хлопці…

— У тебе син був на той момент в Україні, це теж, мабуть, додавало па­ніки?

— Так. Ти постійно думаєш, що твої рідні - мішень. Я допомагала пересе­ленцям, у моїй квартирі у Львові постій­но хтось жив, батьки забирали до себе людей, переселяли, привозили. Італій­ці дуже включилися з допомогою, люди привозили нові речі, одяг, купа косме­тичних засобів, для діток багато було ре­чей. Був мурашник, фури від'їжджали на­повнені. Потім було сумно, коли почали говорити, що розкрадається допомога, люди почали менше привозити.

— Ти казала, що водночас захопле­на і розчарована Італією, бо в Італії багато проросійських настроїв. З чим зіткнулася?

— Не знаю, як виховується італійське суспільство. Не знаю, кому які гроші хто винен, хто від кого залежить. Але ро­зумію, країни, які більше допомагають Україні, не залежні від москаля, які мен­ше допомагають — дуже залежні. Зна­чить, Ватикан залежний, Рим залеж­ний… У них на телебаченні на політичних ток-шоу, які здебільшого проросійські, не було людини, яка могла б гідно пред­ставляти Україну, виборювати проукраїн­ську позицію. Був один Олесь Городець­кий (голова Християнського товариства українців в Італії. — Авт.). Це надзвичай­ний чоловік, він обстоював Україну, давав гідну відсіч проросійським учасникам.

Був такий момент: підійшов до нашої машини чоловік і каже мені італійською: «То ви нацисти». Кажу, ми — націоналісти, це різні речі. Він: «Ні, ви нацисти, і ваш президент диктатор». Що можу сказати цій людині? Я ж не буду з ним в якісь де­бати вникати. Це просто пересічна люди­на. І не одна людина в Італії вважає, що ми нацисти. Виникає питання: що вони слухають і як їм подають цю інформацію?

— Відтворюють російську пропа­ганду у чистому вигляді…

— На жаль, змушена це визнати. Був ще один момент: хлопчина роздавав листівки у дуже людному місці. Ми взяли ту листівку, прочитали. Там розповідають про те, як Росія страждає через нас, яка Україна погана.

— А як тобі «миротворчі» заяви Папи Римського?

— Дуже боляче і соромно. Залежність проглядається.

«У Маріуполі була відчутна щаслива енергетика»

— Рік тому ти мала тур на сході України…

— Це були Маріуполь, Сєверодонецьк і Лисичанськ.

— Саме ті міста, які зараз найбіль­ше страждають від агресора. Які вра­ження залишилися від тих концертів?

— Людей, які приходили на мої кон­церти, було небагато. Але вони між со­бою були знайомі, було видно, що це од­нодумці… (плаче. — Авт.).

— Ти щось згадала?

— Не можу цього пережити.

— Твій концерт у Маріуполі був у тому драмтеатрі…

— Так. Він став могилою. У Сєверодонецьку також знищений театр. Маріуполь був дуже гар­ним містом, чистеньким. Там було відчуття ра­дості, відчуття, що люди живуть повноцінно. У Сєверодонецьку на концерт пластуни приходи­ли. До речі, недавно я зустріла жінку-пластунку, яка була на сцені у Сєверодонецьку. Зустріла її біля Яремча, вона переїхала. Встигла, дякува­ти Господу. Коли побачила, що вона жива, я так сплакалася. У мене зараз трясуться руки ко­жен раз, коли думаю про те, чи люди, які були на моїх концертах, живі тепер? Як важко було їм у той час жити у проросійських зрусифікова­них містах, боронити українське небо. Як було важко бути українцем! Як їх було небагато. І які вони прекрасні люди. Я за них страшенно пе­реживаю, хочу знати, що вони живі. У Лисичан­ську люди ходили, дивлячись собі під ноги. Їм не треба багато: поїсти, у щось одягнутися, щоб їм було тепло. Ніхто там особливо не думав про культуру, про якісь вищі речі, окрім хліба і видо­вищ. У них сателітарні антени були налаштовані на росію. Нам показували пам’ятник, де загину­ли військовий і медик, який надавав йому ме­дичну допомогу, — їх розстріляли на місці. Одні приходили, щоб покласти квіти, інші поливали пам’ятники фарбами. Там ніколи не знаєш, хто кого здасть. Як людина може у такому середовищі розвиватися, свою свідомість підвищува­ти, дух мати чистий? Як можна гідність взагалі виявляти?

— Відчувалася різниця між Маріуполем і Лисичанськом?

— Велика різниця була. У Маріуполі була від­чутна щаслива енергетика. А у Лисичанську хати шифером вкриті. Там такі огорожі вися­чі… На сході є дуже круті українці, від серця і до останньої клітини, вони борються зараз, за­знають страшних тортур. Але кажуть, що вони українці, і йдуть на це свідомо. В мене є друзі, які дуже потерпіли, яких просто знищили. У За­поріжжі і туди далі… Це катастрофа, що з ними витворяють.

— На окупованій території?

— Так, і не працюють з москалем. Їх ламають, намагаються перетягнути на свій бік. Прикро, що за стільки років на сході, маючи таку можли­вість, ми не зробили України. Думаю, після пере­моги теж буде важко, залишиться багато кацап­ні. Вони далі будуть гнити, поки їх не заберуть на «матушку-родіну», бо вони ментально там, а фі­зично тут. Вони самі не можуть нормально жити, і нам будуть псути життя.

«Як легко перейшли на українську, так можуть легко перейти назад»

— Ти все своє творче життя боролася за українську мову, за українську культу­ру українською піснею. Зараз в українській естраді період піднесення, спалах україн­ської патріотичної пісні. Як ти вважаєш, це вже незворотний процес?

— Люди живуть на хвилях. Думаю, ця хвиля з часом спаде.

— Чому українські виконавці, які раніше виконували виключно російськомовні хіти, раптом перейшли на українську мову? Це їхня внутрішня потреба чи кон’юнктура?

— Це пристосуванство, бо тепер так треба. Йдуть у ногу з потребами. Зараз треба співати українською, настане час співати російською — знову будуть співати російською. Як легко пе­рейшли на українську, так можуть легко пере­йти назад.

— Розумію, що артисти зараз нічого не за­робляють. Був період карантину, потім війна… За рахунок чого живе зараз шоу-біз­нес?

— Продавати те, що у мене є. Коштів, що були відкладені на творчість, вже немає. Всі мої мрії створити щось гарне, якісь кліпи, вже нереаль­ні. Думаю, у всіх так. Наш глядач має це розу­міти і підтримувати тих, хто спроможний щось зробити: записати на студії нову пісню, зробити якийсь кліп. Бо це вже дуже великий крок, тому що більшість нічого не буде робити. Нема з чого робити. Зараз артисти переважно займаються благодійними концертами. Не порахую, скільки мала благодійних концертів.

— А кліп з Даном Баланом, який в Ютю­бі має 25 мільйонів переглядів, фінансово щось дає?

— У мене з тим велика проблема. Маю контракт з Comp Music, і жодної копійки не отри­мала, жодного роялті за цю пісню. Це непра­вильно і нечесно стосовно мене. Це обман. Оскільки у мене були інші проблеми, я не дуже у це вникала. Не думаю, що я така одна. І питання роялті для музикантів — це завжди складно. Три роки тому я була у Буковелі, і в ресторанчику мої колядки-щедрівки «Решето» звучали цілий день…

— Ти зараз споглядаєш український шоу-бізнес. Що тобі найбільше імпонує?

— Радію за «Червону калину», що вона від­родилася, шкода, що її трошки змінили і вона авторство втратила, але це нічого, буде жити у двох варіантах. Є прихильники, які лю­блять її класичною, а дехто любить її сучас­ною. Вона об'єднує людей. І дуже гарні у ній слова. Всі, хто любить цю пісню, мають спі­вати не лише перший куплет. Треба її співа­ти цілою: «Ой у полі ярої пшениці золотистий лан. Виступають Січовії Стрільці з москалями у кривавий тан. А ми тую ярую пшеницю збе­ремо, а ми нашу славну Україну, гей, гей, роз­веселимо…».

— А яка пісня з останніх, свіжих україн­ських хітів тобі найбільше запам’яталась?

— «Пес тобі друг, пес тобі друг…» — дуже клас­на пісня. Такий собі репчик, але мені дуже спо­добалось! У ній є щось таке дуже людське і дуже потрібне нам.

— Я згадала про твого пса. Як він пережив розлуку?

— Коли я повернулася, першим з машини вий­шов тато, а пес має звичку дуже гавкати, коли радіє, і він до тата гавкав, стрибав… Данило ви­ходить з машини, пес стрибає, гавкає. А коли я вийшла, він замовк. На другий день не да­вав мені вийти з хати… Я сідала в машину, він під колеса, не пускав. Тато каже: «Я його вигу­люю, я його годую, а ти приїхала — і він з тобою спить!». І він мене контролює, нема права, щоб мене хтось обняв: гавкає, і тоді такий до мене, в очі дивиться, мовляв, з тобою все гаразд? Коли йдемо з ним гуляти, кидається на всіх собак: на маленьких, великих, так мене захищає. Найкра­щий пес на світі.

«Влада так поводиться, бо у неї „свалу“ нема!»

— Ти кажеш, що стала менш вимогливою до людей, а до влади? Знаю, ти була дуже розчарована вибором українського народу на минулих президентських виборах… Чи змінилося ставлення до Зеленського?

— Зараз про дії президента не маю права го­ворити погано як українка, в якої є президент. Зобов’язана поважати його, так годиться. Наш президент став зараз взірцем для світу. Не хочу розбивати ці захоплення людей, але розумію, що вже є культ Зеленського. Наші люди не мо­жуть інакше, вони мусять кимось захоплювати­ся. Те, що я не довіряю владі, маю право сказа­ти.

— Чого ти боїшся?

— Що культ може перерости у диктаторство. Вже зараз, якщо щось критичне сказати про владу, ті, хто захоплений Зеленським, прини­жують тебе, сварять, обгаджують. Сама влада каже, що не на часі її критикувати. Тобто дає по­сили. У що ми перетворимося? Чому не може­мо сказати, що чимось не задоволені? Бо «не на часі»? У нас вже була мова «не на часі», армія «не на часі». Якщо так поводимуться самі люди, то самі себе будемо заганяти в «мацковський» варіант. Там нема права сказати про владу ні­чого поганого, і ми вже робимо так само. Вірю, що перемога за нами, але перемога не влади, перемога Збройних сил і людей, які підтриму­ють армію. Влада поводиться так, як має пово­дитись, бо у неї «свалу» нема! Бо на шашлики ми вже не їдемо. А от що буде після перемоги — це питання. Тому що якщо ми дозволимо отак поводитися зараз, це буде катастрофа. У нас буде «цар, цар…».

— Що побажала б українцям?

— Не захоплюйтесь, не зачаровуйтесь, не за­кохуйтесь у нього.

— Яка риса українців тобі найбільше імпо­нує?

— Вміння жартувати, навіть у найскладніших ситуаціях. Це феномен. Якась ситуація, і ми вже бачимо безліч мемів, все це перетворюється в якийсь сміх. Сміливість і відчайдушність.

— Що не подобається?

— Коротка пам’ять. І піддатливість.

— Ну, зважаючи на те, як ми боронимо країну…

— Те, що ми боронимо, все добре. Не подо­бається, що дозволяємо собою маніпулювати. Ми забуваємо історію, забуваємо, що це вже проходили. Знову маємо це все пережити, щоб не забути. Нам дається той самісінький урок, який був раніше, один до одного! Мені пра­бабця розповідала про ґвалтування, які дикос­ті страшні переживали. Мій дідусь бачив, як ва­гітну розіп'яли на хресті, їй живіт розрізали — це москаль робив! То треба ще раз це пройти, щоб вже у Ґуґлі це все було і щоб пам’ять освіжити… Мені не подобається, що забуваємо і пробача­ємо.