«Українці за час війни дуже змінилися — у кращий бік. І за це нам варто було стояти у Маріуполі»

Майор полку «Азов» Арсен Дмитрик — про оборону «Азовсталі», оптимізм у полоні й уроки на майбутнє

Арсен Дмитрик (справа) із побратимом у знищеному ворогом Маріуполі. Про мирне життя їм нагадує шалик футбольного клубу “Карпати”. Фото з особистого архіву Арсена Дмитрика
Арсен Дмитрик (справа) із побратимом у знищеному ворогом Маріуполі. Про мирне життя їм нагадує шалик футбольного клубу “Карпати”. Фото з особистого архіву Арсена Дмитрика

За драматичними подіями довкола українського Маріуполя у лютому-травні із затамованим подихом стежив увесь світ. Його захисники, більшість з яких — воїни полку «Азов» — про­демонстрували надзвичайний героїзм у протистоянні з пере­важаючими силами росіян, виняткову силу духу. За відведе­ною їм роллю і самовідданістю у неймовірно складних умовах «азовців» можна порівняти із «кіборгами», які на першому етапі війни стримували ворога у Донецькому аеропорту. Не схилили вони голови і тоді, коли волею обставин чотири місяці провели у полоні. Розмовляємо з одним із оборонців Маріуполя — 28-річним майором Арсеном Дмитриком (позив­ний Лемко).

П’ять осколків — то не поранення

— Арсене, найперше запи­таємо про самопочуття. Бо з 20 травня по 21 вересня ви з побратимами з «Азову» були явно не на курорті…

— Зараз почуваюся набагато краще, ніж у полоні. Позаду пів­тора місяця доброго лікування у Києві, завершую реабілітацію у Галичині. А далі мене чекає ме­дична відпустка.

— Це правда, що у вашому тілі було 13 осколків?

— Правда. До того ж переніс сильну контузію… У перші дні після обміну доводилося важ­ко: на третій поверх не міг під­нятися — крутилася голова. Але нічого — прокапали, витягнули майже всі осколки, переважно мідні. Частина з них залишила­ся в мені - кажуть, не можна чі­пати, щоб іще більше не нашко­дити здоров’ю. Деякі осколки діставали з мене у центральній лікарні Донецька.

— Ми добре почули — оку­пованого Донецька?..

— Так. Це сталося після відо­мого теракту в Оленівській ко­лонії, де нас утримували. Пора­нених «запакували» у КамАЗи і завезли у донецьку лікарню, там оперували. Без наркозу. На «Азовсталі» майже кожен мав поранення, але через інтенсив­ність боїв ми на них не зважали. Хлопці жартували між собою: три контузії - то не контузія, п’ять осколків — то не поранен­ня…

— Що являє собою місце, де росіяни утримували вас та інших українських воїнів у по­лоні?

— «Оленівка» — колишня за­крита колонія для неповноліт­ніх неподалік Волновахи. Перед повномасштабною війною росі­яни її розконсервували. 60-ме­трові двоповерхові бараки роз­раховані приблизно на 100−120 осіб, а нас там жило по 300. Як мовиться, один на одному. Дех­то, коли дозволяла погода, спав надворі. Туалет на вулиці, душ — саморобний. Збили його з до­щок, обшалювали залишками карематів, зверху поставили за­лізну бочку для води…

— російські пропагандисти заявляли, що «удару по «Оле­нівці» завдали ЗСУ американ­ськими «хаймерсами» — щоб ви, мовляв, «не розкололи­ся» на допитах і не дали пока­зань, які начебто компроме­тували б Україну…

— Ту саму маячню нам гово­рили «русаки», «фесики» — так ми називали співробітників фе­деральної служби безпеки росії. За спеціальністю я — артилерист, давно цікавився «хаймерсами», іншими новітніми системами, тож знав їхні можливості. Казав росіянам: якби нас пресували «хаймерсами», всі загинули б. А у нас було 60 вбитих і близько 90 важкопоранених…

— Можете пригадати той день?

— Це було вночі 29 липня. О 22.30 оголосили відбій, а десь о 23.15 все і сталося. Почув кіль­ка вибухів. Один — за територією бараку, а де саме були наступні, вже не пам’ятаю, бо почав сті­кати кров’ю. Проти нас точно було застосовано термобарич­ну зброю, яка випалює все.

Донецькі хлопці слухали «Стефанію»

— Як до вас ставилися у до­нецькій лікарні?

— Ми помічали косі погля­ди у свій бік від якихось чолові­ків: «бандеровци понаєхалі, фа­шісти», «чєво ви вижилі?». Але персонал слова кривого нам не сказав. Медсестри, санітарки бігали біля нас і плакали — через побачене жахіття: повний кори­дор молодих хлопців, які крича­ли від болю. Деякі з наших по­братимів, на жаль, померли по дорозі…

В іншій лікарні деякі медсе­стри підходили і запитували: «Зачєм ви стрєляєтє по нам?», — але перев’язки все ж робили. Входити у дискусію з ними не було сенсу. Втім, таких людей була меншість. Більшість доне­цьких медиків ставилися до нас добре. Іноді пригощали нас пе­чивом, цукерками, яблуками. Одна з них на прохання наших хлопців приносила хрестики. А декому з медперсоналу просто цікаво було подивитися на укра­їнця, який у 28 років став майо­ром. Я міг з ними подискутува­ти.

— Про що?

— Про все. Найперше — на теми релігійні. Вони себе ви­ставляють великими «русскімі православними». Наша розмо­ва закінчувалася, коли я казав: «А вас не турбує, що у центрі мо­скви лежить труп, до якого ви ходите як до ідола? Ви ж пору­шуєте всі канони православ’я!».

В охороні лікарні стояли мо­лоді хлопці, які відверто казали: «Навіщо нам ця війна? Ми слу­жили „срочку“, а нас примусо­во мобілізували». Дехто з них на телефонах слухав «Стефанію» у виконанні Kalush Orchestra. Зна­ли, що ця пісня перемогла на «Євробаченні». Якось я запитав: «А ви в курсі, що після своєї пе­ремоги ці хлопці сказали слова на підтримку „Азову“?». Як тіль­ки охоронці це почули — бац, і вимкнули пісню…

У лікарні і в «Оленівці» ми дуже багато читали — десь книг зо тридцять «перелопатив». Об­говорювали їх із медсестрами. З охоронцями — ні, багато з них до книг не тягнулося. Це наслі­док російської політики. Негра­мотним населенням дуже легко маніпулювати.

— Чи залишилися у ваших співрозмовників теплі спога­ди про Україну?

— У декого — так. Казали: «На біса нам це все потрібно було?». До війни у Донецьку всі нор­мально жили — я бачив це, бо їз­див туди на футбол. У донеччан були такі зарплати, які нам на­віть не снилися, — шахтарі отри­мували по тисячі доларів… Нині більшість донеччан замучена війною. Сини, дочки, внуки зна­чної кількості місцевих жителів виїхали або в Україну, або в ро­сію, або за кордон. 90% моло­ді емігрувало. А старші залиши­лися вдома, бо треба доглядати літніх батьків.

— Напевно, у людей, які жи­вуть на окупованій території, слово «Азов» викликало нега­тивні асоціації. Як ви розвію­вали ці фобії?

— Розмовами. Дівчата почи­нали говорити про політику, а я розмовляв з ними про… кухню. Вони розказували, як у гарбу­зі запікали картоплю, а я розпо­відав, як робити чанахи, — мене бабуся цього навчила. Поясню­вав їм, що таке тертюхи, що таке пляцки. А скільки було розмов про каву — я її фанат! Говорили з ними про квіти, запитував, чи ростуть у них чорнобривці. Коли порушували такі життєві теми, люди відкривалися…

З російськими офіцерами дискутував на серйозні теми. Скажімо, про те, як росія свої­ми провокаціями намагається посварити Україну з Польщею. Багато цих офіцерів хизуються військовими традиціями у сво­їх родинах — один з них хвалив­ся, що є офіцером у сьомому поколінні. Його предки служили ще за царя. Казав мені: «Я — за россійскую імпєрію!». Запитую: «З путіним?». А він: «І бєз путі­на можно. Нам главноє - росій­ская імпєрія». З дитинства цьо­го чоловіка накручували. Один офіцер казав мені: «Знали б ви, скільки грошей ми тратимо на пропаганду! Але результат є!».

Після підйому змушували слухати російський гімн

— Була інформація, що «азовців» судитимуть показо­вим судом — приготували для вас клітки. Начебто повинні були засудити всіх до смерт­ної кари — як «терористів»…

— Це було залякування, пси­хологічний тиск. Судити понад вісімсот чоловік неможливо фі­зично, адже на кожного треба завести справу, зібрати свідчен­ня, свідків… До мене приїжджа­ло російське телебачення, за­питували, чи я вбивав мирних людей, чи знущався з полоне­них. Я, звичайно ж, заперечу­вав. А вони — «Вот на судє дока­жеш». Разів вісім погрожували мені розстрілом.

— Як виглядав ваш звичай­ний день в «Оленівці»?

— О 5.45 — підйом. О 6-й ран­ку нас шикували, і зі старих радянських гучномовців, які запам’ятав з фільму «Короле­ва бензоколонки», вмикали гімн росії. Мелодію було чути, а от слів — не розібрати. Знаю, що хлопців у донецькому СІЗО зму­шували цей гімн співати.

Далі йшли вмиватися, робити зарядку. О 8-й — шикування і пе­ревірка особового складу. Між обідом, вечерею, вечірнім ши­куванням ходили під охороною на допити.

— Якою у вас була їжа?

— Як комбікорм. На сніданок спочатку давали ячмінну кашу, через півтора місяця з’явилася «перловка». Був ще чай і шмато­чок хліба. На обід давали щось одне рідке. Наприклад, «щі» — вода із залишками буряка, ка­пусти і пів картоплинки. Якби я сказав, що «щі» — це помиї піс­ля нашого борщу — не перебіль­шив би. На вечерю знову давали «ячку» або пшоняну кашу, шма­точок хліба і чай без цукру. Де­коли був салат із квашеної ка­пусти.

Їжу давали без солі. Від­чувався брак вітамінів. Через це ми дуже виснажувалися. У туалет ходили кожні 15 хви­лин. Випив горнятко води — і відразу туди. За час перебу­вання у полоні я втратив 30 кі­лограмів.

росіяни підкидали нам дезінформацію — «ми вже Харків і Одесу майже взяли»

— Як у вас сприйняли рі­шення влади про припинення опору на «Азовсталі» і перехід у полон? З Києва пояснюва­ли: ви своє головне завдання виконали, тепер нове завдан­ня — залишитися живими…

— У нас була дуже велика проблема — важко поранені по­братими. В умовах антисаніта­рії, відсутності належного ліку­вання деякі хлопці у підземеллі вже почали гнити. Наближалося спекотне літо — а знеболюваль­них, антибіотиків, інших медика­ментів нема. Навіть не було чим перев’язувати. Всі команди­ри розуміли: вихід на поверхню — єдиний спосіб врятувати цих хлопців. Ми найперше думали про них, наших підлеглих. Це у нас, офіцерів, — аксіома, закон.

Перемовини з росіянами про умови виходу і гарантії вів наш командир Денис Прокопенко (Редіс). Ми йому довіряємо. Все найкраще, що можна було зро­бити для нас у цій ситуації, він зробив.

Спочатку із «Азовсталі» вихо­дили поранені, потім — особо­вий склад, останніми виходили наші командири. Вони повинні були проконтролювати все — чи нікого не забули.

— Про що ви думали, що робили в останні години пе­ред «часом Х»?

— З баклажок помилися за­лишками технічної води. По­стриглися, хтось поголився. Бо нарешті після багатьох днів пе­ребування у підземеллі вийшли нагору і побачили сонце. При­гніченості не було. Йшли по до­розі і усміхалися.

— Під час спротиву в «Азов­сталі» завдяки Starlink у вас був Інтернет. Додому теле­фонували?

— Дуже важко бачити сльози рідних, слухати їхні переживан­ня. Тому я обмежувався тексто­вими повідомленнями. Так було легше.

— Перебуваючи у полоні, чи знали ви справжню ситуацію на фронті?

— Знали. І це для нас було дуже важливо. Інформаційний вакуум впливає вкрай негатив­но. Охоронці часто підкидали нам «сєчку» — тобто дезінфор­мацію. Казали: «Зеленський вас здав», «ми Одесу і Харків майже взяли». Казали, що західні об­ласті України вже під Польщею, що поляки ставлять до влади у нас своїх політиків. А ми у від­повідь жартома відказували: це дуже добре, бо у нас всі заоща­дження у злотих.

Коли на День прапора дізна­вся, що наші вдарили по Кри­му ракетами, що тиснуть по всіх фронтах, то аж розцвів. Про те, що на фронті відбулися пози­тивні для нас переміни, відчу­ли ще в Донецьку. Як тільки при­їхали туди, вогнева артилерія росіян розміщувалася у нас під лікарнею — так лупила, що від­кривалися склопакети. Десь че­рез два тижні їхня артилерія від­котилася назад. А це означало, що наші тиснуть. Їхні вертольоти спочатку літали перед лікарнею (вікна нашої палати виходили на захід) — а невдовзі ці «вертушки» літали уже на сході…

— Як ви трималися у поло­ні - коли не знали, чим усе це може закінчитися?

— У мене був чудовий колек­тив, де всі один одного мораль­но підтримували. Читали книжки і обговорювали їх, дискутува­ли. Найперша тема — про наше теперішнє покоління. Як казав мій друг, хлопці, це атас! — ми живемо в історичних часах, ми вже все пережили! І це факт. У цих наших розмовах ми пере­живали за покоління наступні: чи правильні вони зроблять ви­сновки з теперішніх подій? Чи не повторять помилок? Ми мрі­яли, щоб більше ніхто не голо­сував за проросійських політи­ків… Я нейтрально ставлюся до Зеленського, але у нього, пере­прошую, яйця є.

— Як зрозуміли, що вас і по­братимів обміняють?

— Зранку всіх нас викликали, вивели з речами. Шість годин сиділи на колінах із закладени­ми за голову руками. Потім по­вантажили у КамАЗи. Перед тим на голову одягнули целофанові пакети і замотали очі скотчем — так сильно, що аж скроні боліли. Скотчем перемотали і руки. До­правили до Таганрога. Ми дума­ли, що звідти перевезуть кудись у Сибір. Але на Іл-76 полетіли у Москву. З нами було багато по­ранених — вони лежали посеред літака. Інколи закрадалася дум­ка, що якийсь російський «Бук» вальне нас під час польоту — щоб у такий спосіб покінчити з «Азовом» — і звинуватять у цьо­му Україну (як було це у випад­ку з малайзійським «Боїнгом»). Після «Оленівки» всього можна було очікувати.

У москві досадили на наш борт інших полонених україн­ців, і ми полетіли у білоруський Гомель. Там пересадили в ав­тобуси — лише тоді зрозуміли, що нас везуть на обмін. На КПП прибули десь о 9-й вечора. Від величезної втоми не розуміли, що відбувається. Лише через тиждень прийшло усвідомлен­ня, що ми — в Україні…

Коли всі автобуси зібралися в одній точці, хлопці почали шука­ти в них своїх побратимів з пол­ку «Азов»: кого обміняли, а кого — ні. Ті, хто сидів у московсько­му «Лефортово», не знали про трагедію в «Оленівці». Найгірше у полоні - не побиття, не недо­їдання і недосипання. Найгірше — невідомість, те, що ти не зна­єш, що буде завтра. У полоні ти живеш одним днем. Після допи­ту ти міг опинитися у Донецьку або у Магадані. Могли не бачи­тися більше роками. Тому, коли викликали на допит, ми проща­лися з хлопцями. Або казали: до зустрічі на Великій землі! Тобто у вільній Україні.

Після трагедії в «Оленівці» не­відомість пригнічувала ще біль­ше.

— Попри пережите, у вас дуже розвинуте почуття гу­мору. Це якось допомагало ТАМ?

— Звичайно. Ми навіть в «Оле­нівці» примудрялися жартувати. Жартували і у лікарні. Коли там (вперше за багато місяців) нам видали шоколадне печиво, я, як один із небагатьох ходячих, ішов по коридору, де лежали наші важко поранені бійці, встром­ляв їм печиво у рот, вони ламали його губами, а я жартома казав: «З тебе „поляна“ на волі». Коли підходив до наших західняків, казав їм: «З тебе поляна теж — у Львові, я знаю, де ти живеш…». І чув у відповідь: «З мене дві «по­ляни». Треба було якось підно­сити людям настрій…

По життю я оптиміст. Навіть у гірших ситуаціях хочу знайти щось хороше. Коли накручувати себе, можна не витримати.

Маємо зробити висновки з дотеперішнього життя

— Чим займатиметеся після того, як поправите здоров’я?

— Буду робити все, щоб ви­тягнути з полону інших наших хлопців. Будемо підтримувати їхні родини. Вже підтримуємо, провідуємо, дзвонимо їм. Пи­таннями юридичної і матеріаль­ної допомоги займається патро­натна служба полку «Азов».

— Ви і ваші хлопці розумі­ли, для чого було потрібно так довго триматися у Маріуполі?

— Так. Треба було максималь­но виграти час, щоб підготувати­ся до зустрічі ворога на інших ру­бежах. Я служу вже восьмий рік, у мене багато друзів-командирів в інших бригадах. Вони нам пи­сали і дякували за те, що вигра­ли час. І зберегли багато життів.

Зараз, коли ми на волі, від­чуваємо, що українці дуже змі­нилися, — у кращий бік. Між со­бою ми кажемо: «Нарешті це сталося!». Зміни видно бага­то по чому, зокрема по тому, як наші громадяни допомага­ють фронту. Десь організува­лися у групу в соцмережах і за закликом назбирали за пів дня півтора мільйона гривень! А те, що за пожертви людей вдало­ся купити супутник, — це взагалі щось! Ідеться не тільки про гро­ші - змінилося ставлення людей одне до одного.

Найбільше мене вразила ре­акція наших громадян на ра­кетний обстріл 10 жовтня. Я не побачив паніки, відчаю. Люди продовжували жити, займатися своїми справами.

Ніколи нікому не розповідаю, хто я. Але коли дізнаються, звід­ки прийшов, де служив — ледь не обожнюють. Ми лише тепер зрозуміли, яке визнання має наш полк, у тому числі за кор­доном. Згадую фінал «Євроба­чення», коли соліст нашого гур­ту зі сцени на весь світ заявив: «Я прошу кожного з вас, будь ласка, допоможіть українському Маріуполю, допоможіть „Азов­сталі“ прямо зараз!». Це було дуже приємно. Ми тоді були дуже втомлені, виснажені - і ця підтримка додала нам сил.

Ніде правди діти, раніше ба­гато з наших співвітчизників були байдужими, дещо аморфними, повільними, «тяжкими на підйом» — перш ніж щось зробити, сто ра­зів подумають. Багато хто займав позицію «моя хата скраю». А за­раз ми зовсім інші. Нам до всьо­го є діло. Якось зайшов в один із київських ресторанів — весь зал відзначає знакову подію: удар по Кримському мосту. Що не тост — за нашу Перемогу!

Перед нашою з вами розмовою пішов випити кави. Звернув увагу: на літньому майданчику кав’ярні серед дня світяться гірлянди. За­йшли якісь молоді хлопці і кажуть до адміністратора: «Перепрошує­мо, у нас має бути економія елек­троенергії - вимкніть, будь ласка, світло!». І до цих молодих людей прислухалися.

Нарешті дійшло! За такі мо­менти там, у Маріуполі, нам вар­то було стояти.

Висловлю думку своїх побра­тимів: хотілося б, щоб усі ми зро­били висновки зі свого дотепе­рішнього життя, не повторювали помилок, були максимально ак­тивними, діяльними. Бо якщо ми з часом знову перейдемо в режим «нам нічого не треба», «нас це не цікавить» — усім буде погано.

Наше покоління пише історію. Ми визначаємо її на десятиліття. Нам усім треба триматися купи. Ми повинні вигребти все пога­не, зробити правильні висно­вки — і пояснити це нашим дітям. Вони будуть новою елітою Украї­ни. Саме про це з побратимами ми говорили там, у неволі.

Схожі новини