«Чоловік у російському полоні схуд на 26 кілограмів!»

Дружина бійця 109-ї окремої бригади Тероборони Оксана Дубик розповіла про те, як врятувалася з Маріуполя і як тепер рятує свого чоловіка

Пані Оксана каже, її улюблені квіти – троянди. Чоловік завжди їй такі дарував...
Пані Оксана каже, її улюблені квіти – троянди. Чоловік завжди їй такі дарував...

Те, що їй вдалося вижити у Маріуполі, вважає справжнім дивом! Оксана Дубик народилася у Криму, до 19 років з батьками жила у Вінницькій області. Її чоловік — 59-річний Ігор Дубик, уродженець Маріуполя, боєць 109-ї окремої бригади Територіальної оборони України у Донецькій області - нині у російському полоні… З батальйоном «Азов» перебував на заводі «Азовсталь», що у Маріуполі. Коли отримав наказ залишити «Азовсталь», разом з усіма іншими військовими опинився на території рф. Пані Оксана робить усе можливе і неможливе, аби витягнути чоловіка з росії. Нині жінка у Львові, працює у квітковому магазині «Азалія». Каже, магазин — її розрада.

…У Маріуполі пані Оксана працювала будівельником-ви­конробом. Її чоловік — інженер-електрик, мав власну справу. Познайомилися у Кривому Розі, куди обох після навчання скеру­вали туди на роботу. Разом 36 років. У подружжя двоє дітей.

Оксана Дубик з чоловіком та дітьми (фото 1995 р.).
Оксана Дубик з чоловіком та дітьми (фото 1995 р.).

— У молодості часто з чоло­віком та дітьми їздили до моїх батьків на Вінниччину. Бува­ли там на Різдво та Великдень, — розповідає пані Оксана. — На сході України не було такого від­чуття свята… Моя бабуся дуже любила Україну, ця любов пере­далася й мені. Мені пощастило у школі з вчителькою української, яка прищепила любов до рідної мови. Коли повернулися з чоло­віком до Маріуполя, я розмов­ляла українською, але люди у місті спілкувалися лише росій­ською. Мені довелося теж пе­рейти на російську…

— Коли відчули, що існує серйозна загроза від росії?

— Коли прийшов до вла­ди Янукович. Люди почали по-іншому поводитися. Було відчуття, що живеш серед бан­дитів… Взяти хоча б металур­гійний завод Ілліча, який пан Ахметов, по суті, «віджав» у ма­ріупольців (власником заводу був колектив, у людей за без­цінь викупили акції). У 2014 році росія не змогла окупувати Марі­уполь, — хоча чимало його жи­телів чекали на росію… Навіть у 2022 році, коли Маріуполь по­чали бомбити рашисти, дехто з місцевих казав, що якби «Азов» пішов з Маріуполя, місто зали­шилося б цілим. Ці любителі ро­сії, які є жертвами кремлівської пропаганди, досі бояться, що прийдуть бандерівці і будуть їх різати… Раніше була хоча б аль­тернатива — українське телеба­чення, а тепер дивляться лише російську зомбі-пропаганду.

— Де ви були 24 лютого?

— У Маріуполі війна почалася ще 22 лютого. Відчувалася така напруга, що ми ввечері, після роботи, вийшли на патріотич­ний мітинг біля Драмтеатру. Лю­дей було досить багато. Я була з українським прапором, а мо­лодь стояла з плакатами: «За­гадаю 22.02.2022, щоб те падло здохло!». Люди вийшли проти путіна, бо відчували, що росія може напасти на Україну… Але ніхто не міг подумати, що буде така кривава війна! Майже мі­сяць прожила в окупації. Вижи­вали як могли. У підвалі ще за­лишалися закрутки. Маємо вулики, то мали мед до чаю…

За два дні до повномасштабного вторгнення у Маріуполі відбувся патріотичний мітинг...
За два дні до повномасштабного вторгнення у Маріуполі відбувся патріотичний мітинг...

Якогось дня нарахували зі су­сідами 16 вильотів ворожих лі­таків, які бомбили місто. Ми хо­валися у сусідів (було три сім'ї). У них будинок під горою. У горі зробили комору. Вона невелич­ка — 1,5 на 3 метри. Викинули звідти всі полички і банки, по­ставили кріселка. Коли поча­ли накривати «Градами», ми з батьком почали шукати спосіб, як вибратися з міста. У цей час у Маріуполі ще не було росій­ських військ, і ми пішли пішки… Зі собою мали лише деякі доку­менти і рюкзак з одягом. По до­розі нас підібрав на машину не­знайомий хлопець.

— А ваш чоловік пішов вою­вати?

— Він вступив у Тероборону 24 лютого. Ще з 2014 року чоло­вік попереджав: «Вони зберуть­ся з силами і прийдуть до нас». Добровольців, які готові були за­хищати Маріуполь зі зброєю у ру­ках, було багато. Дехто кинув усе і повернувся з-за кордону, щоб захищати рідне місто. Але не було того, хто б усе організував. У магазинах було повно продук­тів, але місцеві почали їх розгра­бовувати. Влади у місті не було. Мер Маріуполя, по суті, утік…

Я його бачила у Львові 14 жовтня під час відкриття му­ралу. На площі Галицькій від­крили 30-метровий мурал «До­рога додому». Його намалював маріупольський художник Дми­тро Вовк. Я з Дмитром особисто знайома, він розмальовував са­дочки у Маріуполі, які рашисти потім розбомбили… Я прийшла його підтримати. На відкрит­ті муралу було мало маріуполь­ців, хоча у Львові офіційно заре­єстровано 3100 осіб. (У Львові діє Центр підтримки переселен­ців «Я — Маріуполь», розташова­ний на площі Галицькій, 15. Там переселенці можуть отрима­ти гуманітарну та інформацій­ну підтримку. — Авт.). Не було на цій акції і захисників Маріуполя, які досі у російському полоні. Я про це сказала меру. Сказав, що сприятиме у цьому питанні.

— Що вам відомо про чоло­віка?

— Не маю з ним зв’язку з 28 лютого. Його товариші, яких звільнили з полону, розповіда­ли, що він схуд на 26 кілогра­мів. Важить 52 кг за зросту — 1 м 80. Був поранений. Граната ви­бухнула біля його ноги. Чоловік — спортсмен, у нього реакція хо­роша, тож він під себе ноги піді­брав, але нога зламана. Вихо­див з «Азовсталі» на милицях…

— Скільки людей з «Азов­сталі» залишається у росії?

— Обміняли лише 10 відсотків людей. У російському полоні за­лишається близько 2200 осіб.

— Озвучують страшну циф­ру — у Маріуполі загинуло 138 тисяч людей…

— У Маріуполі до війни було 450 тисяч населення. Понад 200 тисяч виїхали з міста. Залиша­ється близько 150 тисяч. Зна­чить, це правда… Ми дивом врятувалися. Ховалися з татом у будинку, поруч із «Азовстал­лю» та Драмтеатром. На нас ле­тіло стільки ракет та бомб… Од­ного дня будинок загорівся, ми вибігли, погасили вогонь. Коли падали «Гради», ховалися між дверима, де найтовстіша стіна у будинку, — чоловік радив там ховатися. Батько каже: «Я з то­бою прощаюся» (у пані Окса­ни навертаються сльози на очі. — Авт.). Я кажу: «Тату, ми не по­мремо. У мене немає такого від­чуття». Татові 6 листопада виповниться 78 років.

Коли той хлопець нас піді­брав машиною, перед першим російським блокпостом нашу колону сильно обстріляли. Але ми вижили. А скільки тих улам­ків від ракет ми назбирали на подвір'ї… Те, що робить росія, це геноцид українського наро­ду! путін нас ненавидить, укра­їнці для нього — особисті вороги! Бо ми нескорені…

— Магазин квітів — ваша розрада…

— Так! Магазин ми відкрива­ли втрьох, але юридично влас­ниця магазину Олена. Вона зараз у Запоріжжі. У неї в Маріуполі був великий квітковий біз­нес. Вона мені запропонувала роботу.

— Орендуєте житло у Льво­ві?

— З татом живемо у модуль­ному містечку на Сихові. Я весь час на роботі, то я там тільки ночую. Дуже вдячна полякам, Львову, що маємо таке жит­ло. Маленьке, але окреме. У модульному містечку є туалет, душ, пральня, їдальня, тепла вода. Нас тричі безкоштовно го­дують. Але ми з татом сніданок робимо самі, аби було відчуття домашнього затишку.

— Працюєте і чекаєте…

— У мене відчуття, ніби при­йшла на залізничний вокзал, хочу купити квиток на потяг, але не знаю, коли той потяг прибу­ває… Сиджу на вокзалі і чогось чекаю… Перші два місяці у Льво­ві думала, що вже ніколи не по­вернуся до Маріуполя. Пережите і побачене не пускало туди. Коли йдеш по набережній, а на лав­ках — мертві маріупольці, накриті якимись ковдрочками… Коли ро­зумієш, що під стінами твого теа­тру загинуло понад 600 людей… Йдеш вулицею, а на клумбах — хрести. Але зараз дуже хочу до­дому, до болю у серці! Як тільки місто звільнять, візьму квиток на поїзд і поїду у Маріуполь…

Схожі новини