«Московський імперіалізм не впаде різко, навіть якщо завтра помре путін»

Це головні пи­тання, які турбують кожного українця. І на ці питання дає відповідь воєнно-політичний експерт Петро Черник під час інтерв’ю на Ютюб-каналі “Балючі теми”.

– Пане Петре, ми з вами робили інтерв’ю на почат­ку війни. З того часу минуло майже три місяці. Ви нещо­давно повернулися з фронту, з передової. Те, що там по­бачили, якось змінило вашу оцінку ситуації?

– Жодним чином. Лише під­силило ті аналітичні висновки, на яких стояв. Найголовніше, на жаль, – війна надовго. Мос­ковський імперіалізм, починачи “спеціальну воєнну операцію”, ставив собі за мету ліквідува­ти українську державність. Цьо­го не сталося і вже не станеться. Ми вистояли! На момент во­єнної агресії 25-та армія у світі вступила у пряме воєнне проти­борство з другою армією у світі, і ми розвіяли їхній міф про могут­ність російської армії. Це пер­ший аспект. Другий: підписано закон про ленд-ліз у Сполуче­них Штатах Америки. Вдруге в історії відбувається щось поді­бне: свого часу величезну мате­ріально-технічну і воєнну допо­могу США надали Радянському Союзу. Без цього ленд-лізу Ра­дянський Союз не міг би виграти Другу світову війну. Що означає цей ленд-ліз? Немає катего­рії товарів – від важкої артиле­рії, авіації, боєприпасів, радіос­танцій, контрбатарейних систем до, скажімо, серветок, одягу і продовольства, які б США, ро­зуміючи наші потреби, нам не поставили б. І це – підвалина на­шого матеріального успіху. Ба більше! Кінцево вималювалася так звана антипутінська, а на­справді антиросійська коаліція: «Рамштайн-2». Під головуван­ням міністра оборони США по­над 40 країн кристалізували свої позиції щодо підтримки України і боротьби з путіним. Антигітле­рівська коаліція, яка народилася у січні 1942 року, на старті мала 26 країн і тільки до кінця війни зросла на кількадесят позицій, а деякі країни до неї долучили­ся у 1945 році, коли було зрозу­міло, що гітлерівська Німеччина зазнала поразки. Тож хочу за­певнити: стратегічно історичну перемогу ми за фактом отрима­ли, але війна триватиме довго. Згадаймо Сталінградську бит­ву, після поразки в якій німець­кі генерали, які мислили тве­резо і критично, розуміли, що нацизм програв, але війна три­вала ще довгі два з половиною роки. І забрала безліч людських життів. Лише в Берлінській опе­рації загинуло два мільйони лю­дей. Падіння імперії не буде різ­ким, воно буде довгим. Не можу спрогнозувати, скільки часу це триватиме: можливо, декіль­ка місяців, а може, і кілька деся­тиліть. Явище, яке називається «московський імперіалізм», не впаде різко, навіть якщо завтра помре путін.

– Декілька десятиліть – ма­єте на увазі падіння москов­ського імперіалізму чи стіль­ки часу може тривати війна?

– А я не розділяю цих понять. Питання лише фаз, тривалос­ті цих конфліктів. Ізраїльсько-арабські війни тривають щоден­но із 1948 року. То піднімається їхній тонус, то затихає. Нам тре­ба вчитися, готуватися перебу­вати у такому ж вогневому ре­жимі до точки, коли видихнемо по-справжньому. А це станеть­ся тільки тоді, коли сучасна ро­сійська держава дефрагменту­ється на 15-20 умовних держав. І жодне з державних утворень, яке там з’явиться, не буде мати ядерної зброї. А ми вступимо у НАТО.

– Зважаючи на поточну си­туацію на фронті, я так розу­мію, нам треба місяць-дру­гий протриматися в обороні, не втратити своїх позицій, і тільки коли отримаємо сер­йозну наступальну зброю, можемо говорити про контр­наступ?

– На цю хвилину я виступаю проти контрнаступу. Тактика ма­лих кроків, яку обрало військо­ве керівництво, є найкращою. Не маю найменшого сумніву, що наші колеги нададуть нам най­серйознішу зброю, яка тільки можлива у природі. Обов’язково прийде момент, коли ми отри­маємо і сучасну авіацію, ска­жімо, такі авіаційні комплекси, як F-16, F-15, можливо, навіть F-35... Але контрнаступ – не­ймовірно складна річ, це завжди важче, ніж оборона. Контрнас­туп насамперед живої сили. Московський імперіалізм у го­ловах генералів і політиків добре розуміє, що вони програють, і, повірте, вони будуть битися на смерть, до останнього патрона. З так званих низових озброєнь, наприклад, автоматів Калашни­кова... До речі, за весь час, від­коли автомат Калашникова ви­найдено, до моменту розвалу радянського союзу, приблизна їх кількість – понад 100 мільйо­нів одиниць.

– Стільки автоматів Ка­лашникова є зараз у росії?

– Взагалі вироблено. Причо­му завод, який виробляє ці ав­томати, побудований таким чи­ном, що виробництво не може зупинятися, а як доменна піч, має постійно працювати. Вони далі продукують цю просту зброю. Є тактичний розрахунок: на один прилад потрібно най­менше 600 патронів. 100 міль­йонів помножимо на 600! І це тільки найнижча планка. Уявіть собі, які у них гігантські запаси стрілецької зброї та боєприпа­сів до неї. Це ж стосується і важ­кої артилерії. Це мільйони оди­ниць. Це все у них є. Щоправда, якісної технологічної зброї у них з кожним днем все менше і мен­ше, вже дійшли до розконсерва­ції танка Т-62. Це розробка 1962 року (число – це рік). Дай Боже, щоб дійшло до Т-34... Бо сучас­ної зброї, якою у перші дні за­вдавали ударів (сумнозвісний «Калібр» 3М-14Е, «Іскандер» 9М723, єдиний раз застосували свою наймогутнішу гіперзвукову ракету Х-47М2, так званий «Кин­джал») у них все менше. А виро­бляти якісну зброю через санк­ції вони не зможуть. Бо ця зброя у своїй основі має найголовні­ше: мікрочип. Через криміналь­ні схеми, можливо, дістануть якусь частину цих чипів, але не більше, ніж 15-20 відсотків. Крім того, їхня технологічна база де­градує з року в рік.

По якійсь лінії розмежування вони будуть битися на смерть, на півдні вже переходять до опозиційної оборони і готують серйозні оборонні рубежі. А те­пер момент істини. Для того, щоб їх розбити, потрібні дві речі: високоточна технологіч­на зброя, а вона до нас прийде і ми навчимося нею користува­тися. Але потрібно найголовні­ше: кількісний людський потен­ціал. Для контрнаступу потрібна трикратна перевага. Їх 146 міль­йонів, нас, дай Боже, після ви­мушеної міграції, 35. Тому по­вертаємося у суворий реалізм. Щоб повернути українську дер­жавність до кордонів 1991 року, потрібен час. Треба нарощува­ти мілітарні м’язи, відновлюва­ти призов. Країни, в яких скасу­вали призов, особливо в країнах Балтії, все повернули назад. А в таких країнах, як Швейцарія і Ав­стрія, призов існував завжди… До речі, один із найсуровіших призовів саме у Швейцарії. У 2013-му там провели всена­родний референдум про відміну обов’язкової військової повинності і створення професійної армії. Як думаєте, як проголо­сувало населення? Щоб призов залишити. Якщо Швейцарія з велетенським досвідом мир­ного життя навіть не думає від­мовлятися від мілітаризації, нам треба вчитися бути сильними з таким страшним противником, який біля нас.

– Ще не маючи сучасної технологічної зброї, наша ар­мія успішно б’є ворога. За рахунок чого ми ці три місяці так тримаємося?

– До бою стала вся україн­ська нація. Це унікальна подія, яку будуть досліджувати істо­рики через покоління, щоб дати глибинні відповіді. Українська політична нація сформувалася за фактом. Нарешті! Криваво і важко, але це є.

– Все-таки основний удар йде на армію, воюють наші військові. Звідки взялося в українців вміння так воюва­ти?

– Мотивація. Крім того, це перша війна за часів поглинання України, де на низовому рівні у росіян немає нас, укра­їнців. Воюють самі. За рахунок чого свого часу перемагали? Чисельність. Сталін завалив Ні­меччину 11-мільйонною армією, але там третина, якщо не біль­ше, були українці. А тепер щодо нашого уміння воювати. Прига­даємо героїв УПА. Хто їх вчив, окрім Шухевича, який мав до­свід навчання у німців? Вони вчилися самі. Брали зброю до рук, розбирали її, вчилися стрі­ляти і воювали. Потім налагоди­ли систему бойової підготовки на 43-й-44-й рік. А на початках все було важко. Зараз у рази краще. Вся необхідна низо­ва стрілецька зброя в наявнос­ті. Мінімальна воєнна підготов­ка є...

– Власне, хотіла вас про це запитати. Ви були на передо­вій, чогось бракує нашій ар­мії?

– Знову ж, треба дуже аку­ратно і уважно підходити до цьо­го слова «чогось». Для кожно­го солдата немає «Джавеліна», «NLAW» чи «Стінгера»...

– А бронежилет є для кож­ного солдата?

– Для кожного без винятку і каска зокрема. Чи правда, що це насичено за допомогою во­лонтерів? Правда. Повертаємо­ся до нашої головної тези: війна застала нас зненацька, з коліс, ми до неї не готувались.

– Зарплату військовим справно платять?

– Однозначно, причому дуже достойну.

– Яку?

– Ще коли були бої на Київ­ському напрямку, президент озвучив, що всім, хто воює в зоні бойових дій, будуть доплачува­ти 100 тисяч гривень.

– Доплачувати до зарпла­ти?

– Так. А в окупанта зарплата 20 чи 40 доларів...

– Тому й мародерять.

– Це їхня філософія. Війна, до речі, передбачає трофеї. Всі ар­мії, які наступали, тобто окупа­ційні, мародерять. За винятком англосаксів, ті не мародерили. Азійський тип наступу завжди передбачав мародерство, почи­наючи від татаро-монгольської навали. Татаро-монголи забра­ли все. Окрім свиней. Це, до речі, цікавий історичний факт. Чому українців називають сало­їдами? Чому у нас культ сала? Бо татаро-монголи забирали у людей все: коня, вівцю, корову, козу... Не забрали свиню. Тоді ще таких технологій консерва­ції м’яса, як зараз, не було. А сало може стояти по 10 років, якщо його засолити. Саме сало допомогло вижити українцям у ті часи.

– путін у перші дні широко­масштабної агресії отримав по носі в Україні, тобто його бліц-криг не вдався. Після цього він змінив тільки такти­ку чи і стратегію також? Тобто він задовольниться малим, наприклад, тим півднем і схо­дом, вийде на кордони Луган­ської та Донецької областей, окопається і подасть росія­нам це за перемогу? Чи все-таки у нього плани далекоо­сяжні, на всю Україну?

– путіну цього року випо­вниться 70 років. Він навряд чи завтра помре. Історія знає, що диктатори живуть і до 98 років. Крім того, путін не сам собою, путін – це рефлексія. Він персо­нально, можливо, і прийняв по­разку, але там пропаганда під­нята на такий високий рівнень, що вони будь-яку поразку мо­жуть подати як перемогу. Це можливо. Хто читав Джорджа Орвелла (“1984”), пригадує, як він описує механізми пропаган­ди. Там був момент, коли промо­вець стоїть на трибуні і говорить про війну однієї країни з іншою, а йому на вушко шепочуть: війна помінялася – і він тут же все змі­нює, і народ це приймає. Тобто сценарій, що по якійсь лінії на якийсь час війна заморожуєть­ся, цілком прийнятний, і не тре­ба цього боятися.

– Прийнятний для кого?

– І для них, і на якийсь мо­мент для нас. Треба правильно зрозуміти мої слова, і я би не хо­тів, щоб у мене летіло каміння, що я зрадник. Я намагаюся ре­алістично дивитися на процес і пояснив, що сил для велико­го контрнаступу у нас, на жаль, немає. Поки що. Нам треба на­ростити величезне озброєння, навчитися ним користуватися і помаленьку вибивати ворога. Іншого сценарію, як вибивання ворога з нашої території збро­єю, не існує. Жодних диплома­тичних механізмів повернення окупованих територій, особли­во Криму, не існує. Але це не буде сьогодні. Це може затяг­нутися навіть на роки. І навпа­ки: сценарій, що путін подасть якусь перемогу своєму насе­ленню, опустить залізну заві­су за зразком Північної Кореї і до кінця своїх днів буде непе­реможним диктатором, – теж можливий. Тут можу зробити ще одне зауваження. Ми перебува­ємо у цікавій точці: стара систе­ма уже не працює, а нова ще не працює. У геополітичному сенсі десь вони в тій точці і перебува­ють. Вони собі ламають мізки…

– Вони – це хто?

– Московські еліти, імперіа­лісти. Вони собі ламають голо­ву, як втримати владу і не по­трапити під трибунал, – новітній Нюрнберг. Бо те, що зробили в Бучі, вийти, як пропонує Ма­крон, з якимось обличчям, мож­ливості не дає. Питання лиш, коли це відбудеться, і хто при­йматиме капітуляцію. Завдання путіна і тих, хто його оточує, щоб капітуляцію приймали не вони, а наступні покоління. Це ста­неться тільки тоді, коли зв’язок між імперськими елітами і насе­ленням буде порушений. Зараз вони спаяні в один унітарний механізм. На цю хвилину ідео­логія імперіалізму жива. Доки вона не почне обсипатися, ніхто військ назад не посуне.

Воює не зброя, воює люди­на. Нам потрібні чималі людські ресурси, щоб створити чисель­ну перевагу над ними. Проста математика: зараз на лінії роз­межування 200 тисяч їхнього ресурсу. Скільки нам треба вій­ськовослужбовців, щоб створи­ти перевагу. 600-700 тисяч!

– Це якщо паритет зі збро­єю. Але у нас буде серйозна перевага технологічної зброї. Чи це дає нам певний карт-бланш?

– Не настільки, як нам би хо­тілося. У підсумку дасть. По-справжньому війна вважається виграною тільки тоді, коли нога піхотинця ступила на окупова­ну чи, у нашому випадку, звіль­нену територію. Якщо ноги сол­дата там немає, війну не можна вважати виграною. Якщо укра­їнський підрозділ, тобто живі люди, не зайдуть своїми ногами у Севастополь, Крим не можна вважати поверненим.

– Перейдімо від стратегії до тактики, до того, що відбу­вається на фронті. Наскільки я розумію, ворог кинув усі сили на оцей напрямок – Донбас, Луганськ, хочуть захопити Сєвє­родонецьк, Лисичанськ. І діють методом спаленої землі, закидають наші підрозді­ли ракетами. Хочуть взяти Донецьку, Лу­ганську область в її адміністративних кор­донах, окопатися і піти на переговори?

– Це найлогічніший сценарій для них на цю хвилину.

– На цьому зупиняться?

– Ні, не зупиняться. Підуть на перегрупу­вання. При цьому хибно вважати, що умов­ний заморожений конфлікт не дозволить нам вступити в НАТО. В НАТО є дві країни, які між собою воювали і між ними не виріше­но конфлікт, – Кіпр, між Туреччиною і Греці­єю. Важлива деталь, про неї чомусь ніхто не говорить: у НАТО беруть не ті країни, які ма­ють свої проблеми, як ми з москалями, а ті, які не мають претензій до інших. Ми до інших претензій не маємо. Власне тому я є катего­ричним противником наративів, що україн­ський солдат може дійти до москви. Укра­їнська нога не має ступити на московську землю. Завдати точкових ракетних ударів по складах боєприпасів, по залізничних вуз­лах і аеродромах, коли таку зброю отрима­ємо, – будь ласка. Але заходити бойовими підрозділами на їхню територію – не приве­ди Боже.

– Наразі притихла білорусь. Було по­боювання, що білоруська армія повно­цінно вступить у війну, потім ми побачи­ли, що лукашенко не готовий до такого сценарію...

– Загроза наступу з білорусії не скасову­ється.

– Бо виникло відчуття, що лукашенко відмовився вв’язуватися повноцінно…

– Думаю, що ні. Але є серйозна пробле­ма стосунків між низовою ланкою рядового солдата, молодшого офіцера і старшого ке­рівництва. Білоруси – не імперський народ, вони самі є жертвою московського імперіа­лізму у вигляді їхнього диктатора лукашенка. Але це люди європейського типу мислення. Це ще одна поневолена нація. Чи можуть їх змусити піти у бій? Можуть. Але рівень мо­тивації білоруського солдата у рази нижчий, ніж рівень мотивації російського солдата, який також падає з кожним днем.

– Була інформація, що в Брестській області розгортаються комплекси «Іс­кандери».

– Вони там розгорнуті з перших днів війни. Ракетні залпи по Львову, до речі, здій­снювалися як з південної акваторії, так і з північної. І загрози ракетних залпів не зни­кли. У них закінчуються високотехнологічні ракети, про які ми уже говорили: «Кинджал», «Калібр», «Іскандер». Але у них є великий за­пас старих радянських ракет «П-800 Онікс», які переобладнують під пускові установки для запуску із суходолу. Їх розраховували як протикорабельні ракети з дальністю стріль­би до 800 кілометрів. Тобто у них ресурс для наведення ракетного жаху на Україну ще є, але і наш рівень протиракетної оборони сут­тєво зріс. Це видно неозброєним оком.

– Останнім часом тривожить поведін­ка деяких наших європейських союзни­ків. Активізувалися пропутінські лобісти. Почали говорити про перемовини, комп­роміси, що треба путіну дати можливість зберегти обличчя. Не розумію, як можна зберегти те, чого немає... Вас це не три­вожить? І до чого це може призвести?

– Звісно. Є старий як світ аргумент, який називається гроші. І це ще раз підтвер­джує мою тезу, що імперіалізм буде бити­ся на смерть, і не лише воєнним шляхом. Вони включили всіх, кого можна, і все, що можна. Категорично заборонено вважати противника дурнем. Навіть якщо він такий. Не можна! Війна – багатогранне явище. Їм за рік “капнуло” 100 мільярдів доларів від продажу газу! Європа просуває глобаль­ний наратив про відмову від російських енергоносіїв, так і буде, але не одномо­ментно. Не можна систему, яка будува­лася десятиліттями (газопровід «Друж­ба» запустили у 1964 році, а деякі країни Європи залежні від газу Росії на 90 відсо­тків, Німеччина наполовину), за один день чи навіть за пів року ліквідувати. Чи це в принципі можливо? Можливо. І це буде зроблено. Але потрібен час. При цьому ніх­то не скасовує філософію наживи. Угор­ський прем’єр-міністр Орбан, його родина сидять на нафтогазовій голці, навколо ньо­го є купа афілійованих фірм.

– Але не Орбаном єдиним. Президент Франції Макрон, прем’єр-міністр Італії Драгі пропонують мирний план з боліс­ними компромісами для нас. Болісний компроміс – це можливо у цих умовах?

– Історія не знає випадку, щоб війна не закінчилася укладанням якогось договору. Вони потім часто скасовуються. Але є такі, які тривають дуже довго. Угода про перемир’я між Північною і Південною Кореєю триває досі з 1953 року. Угода про перемир’я між Японією і радянським союзом, а тепер і ро­сією, триває досі. Хіба в радянському союзі хтось скасовував торгівлю з Японією? Ще ці­каві факти наведу: кожен третій танк «Тигр», який був на полі бою Другої світової війни, мав двигуни, закуплені в Америці. А кожна друга граната, яку німецький солдат кинув, була куплена у великій Британії.

– Світ гібридний...

– О, правильно!

– Але українці зараз бачать світ у чор­но-білих тонах...

– Зараз десь воно так і є. В московії склався шизофренічний тип фашизму. Вони консолідовано живуть однією ідеологією: ми найкраща у світі країна, «бог создал россию для того, чтобы она присматривала за ми­ром. Если миру не нужна такая россия, мир не нужен россии». Вони не гуманізувалися і не цивілізувалися.

– Ті ж країни старої Європи, цивілізо­вані, демократичні, повинні розуміти не­безпеку цього сучасного шизоїдного фа­шизму. Чому складається враження, що деякі країни Європи, які нібито є нашими союзниками, не хочуть нашої перемоги?

– У світі ішла, іде і буде йти боротьба за світове панування, візьмемо це за базис, за основу. Є чимало сил у світі, які вважають, що воєнний потенціал росії треба знизити до максимально низького рівня, але допус­кати дефрагментацію росії на цю хвилину не потрібно. Бо 40 відсотків матеріальних ре­сурсів сконцентровано на території росії. На території, котра має понад 17 мільйонів ква­дратних кілометрів, на яких живе 146 міль­йонів людей. Наприклад, Бангладеш має трошки більше ніж 200 тисяч квадратних кі­лометрів, і там живе більше ніж 150 мільйо­нів. Щоб ми розуміли, яка маленька критич­на маса людей тримає величезну територію. Уявімо, що вона дефрагментується, утво­ряться певні держави, а можуть і не утво­ритися. Є незаповнені території, тож вини­кає питання: території, де сконцентровані ці ресурси (мова про Сибір), куди подінуть­ся? Віддрейфують до того гіганта, який уже народився і теж претендує на світове пану­вання. Кажу про Китай. Дефрагментація ро­сійської федерації різко посилить нового монстра. А Китай, на жаль, дозрів до того, що готовий стати світовим гегемоном.

– Керівник головного управління Мі­ністерства оборони України Кирило Бу­данов заявив в інтерв’ю, що путін хво­рий на рак. В інтерв’ю колишній глава МІ-6 Річард Дірлав заявив, що скоро пу­тіна помістять в санаторій і відбудеть­ся м’який транзит влади до патрушева. Який можливий сценарій в росії на тлі на­шої війни?

– Нічого не зміниться. Війна тривати­ме. патрушев також є представником си­лового блоку, неоімперіалістичної еліти ро­сії. Він буде продовжувати ті самі наративи, які втілював у життя путін. Заміна одного на іншого нічого не змінює. Це все одно, якби Гітлера замінили на Гіммлера. Нинішня ро­сійська еліта – це рефлексія самої спільноти. На таких, як путін, є запит, і він колективний. Це вирішиться тільки тоді, коли шизоїдний фашизм з найвищої точки рухне на найниж­чу. Це обов’язково станеться, але не завтра.

– А як це станеться?

– Це станеться через комплексну еконо­мічну деградацію. В першу чергу військо­вого промислового комплексу, бо саме на військово-промисловий комплекс зато­чена більша частина їхньої економіки. Це відбудеться з допомогою санкцій. Санк­ції – це повільна отрута, але дуже дієва. Це станеться через накладання нафтога­зового ембарго. Рано чи пізно до цього ді­йде. Навіть якщо ембарго, яке зараз галь­мує така маленька країна, як Угорщина, не станеться у найближчі тижні, це все одно буде. Ці чинники обнулять московський ім­періалізм, а найголовніше – воєнна пораз­ка в Україні.

Та навіть якщо завтра ми вбиваємо воро­га, ми не видихаємо. Ми видихаємо лише у фазі глобального протистояння, але зали­шаємося зоною стратегічного протибор­ства. Уся українська історія – це боротьба двох цивілізаційних світів: Західного і Схід­ного.