Передплатити

«Фашисти знищували євреїв, рашисти знищують українців»

Трагедія євреїв не стала «запобіжником», аби це не повторилося


Павло Фельдблюм (другий зліва) разом із волонтерами допомагають фронту.

У москві Павло Фельдблюм був виконавчим директором російського єврейського конгресу та головою єврейської громади. У 2017 році переїхав з москви до України, прийняв українське громадянство. Коли почалася повномасштабна російсько-українська війна, вступив у Тероборону Київщини та особисто розвозить допомогу військовим на передову.

Павло Фельдблюм розповів, як його Благодійний фонд «Спадщина майбутнього» допомагає Збройним силам України.

Журналістка «ВЗ» по­спілкувалася з Павлом Фельдблюмом. Він на­родився у Харкові, де разом з батьками жив до 9 років. Мама – учителька, батько – інженер-теплотехнік. Батькові запро­понували роботу у росії. Так родина переїхала на Північ. На­вчався у медінституті.

Чим займається у часи війни його Благодійний фонд «Спад­щина майбутнього»? Чого саме бракує українським військовим на фронті? Чи достатньо Ізраїль допомагає Україні?

– Якими проєктами ваш Благодійний фонд займався до війни?

– Починали свою роботу як Благодій­ний фонд «Спадщина майбут­нього». Займалися єврейською спадщиною. Наприклад, ма­ємо проєкт мистецького про­стору у будинку Шульца (Бруно Шульц – польський письмен­ник та художник єврейського походження. – Авт.). Понад рік тому викупили квартиру у бу­динку в Дрогобичі, де мешкав Бруно Шульц. Тут він народив­ся у будинку на площі Ринок. Але у цій квартирі була поже­жа, тож переїхав у будинок сво­єї сестри. І у цьому будинку, що на вул. Юрія Дрогобича, 12, жив з юності до кінця життя. На бу­динку є меморіальна табличка. Це відомий факт. Плануємо до­мовитися з мешканцями сусід­ньої квартири, аби цей будинок став справжньою пам’яткою. Хочемо відкрити музей. Там має бути мистецький простір, з освітніми програмами для дітей та молоді.

Також розробляли проєкт оновлення галицької синагоги у Києві. Є плани щодо реставрації сина­гоги у Бродах.

– Війна плани змінила…

– Неможливо було не доєд­натися до потужного волонтер­ського руху, який діє з першого дня війни. Багато хто не очі­кував цих подій, але для мене було очевидним, що війна буде. Я це знав, коли ще жив у росії. Було зрозуміло, що росії недостатньо території України, яку захопила у 2014 році. Крим, Донбас – це був тільки перший крок.

– Що вас спонукало виїха­ти з росії?

– Коли сталася анексія Кри­му, потім війна на Донбасі, я часто приїжджав в Україну. Фі­зично не міг залишатися в росії. Мене запитували, чому переїхав в Укра­їну, а не в Ізраїль, адже у мене там велика родина: донька, батьки, сестра. Вони на мене чекали. Але це було б подібне до втечі. З росії одразу важко було виїхати, були сімейні об­ставини, які тримали. Тоді по­обіцяв собі, що буду називати речі своїми іменами – голосно заявляв, що підтримую Укра­їну. Навіть почав публіцистич­ну активність, до цього жодно­го тексту не писав. Мав блог на радіо «Эхо Москвы». Хоча вже тоді розумів, що це гібридний ЗМІ, але інших не було. А це був хоч якийсь майданчик, на якому можна було висловлювати аль­тернативні думки. І рухався до того, що буду переїжджати.

Хоча я етнічний єврей, Укра­їна – моя Батьківщина. Завжди вважав себе частиною Укра­їни. З дитинства чув україн­ську мову. Українською спіл­кувалися мої сусіди, моя няня, пам’ятаю пісні в її виконан­ні українською. Завдяки цьому відносно легко вдалося опанувати українську мову. Сестра, яка живе в Ізраїлі, бере участь у всіх акці­ях на підтримку України, допо­магає біженцям. Донька, яка мешкає в Англії, також бере участь у проєктах на підтримку України. Ними пишаюся.

– Як саме ваш Фонд до­помагає Збройним силам України?

– Наша головна мета – ряту­вати життя людей. Закуповуємо насамперед бронежилети і кас­ки. На жаль, дотепер є потреба у бронежилетах, стоїть питання їхньої якості.

Вступив у Тероборону, купу­вав набої для тренування. Бо набоїв дуже бракує. Також купу­ємо машини для військових. У нас є друзі у Латвії, Швейцарії, Ірландії, які нам допомагають. Бо у Польщі вже не знайти ма­шин. Навіть, коли у тебе є кошти, важко знайти те, що потрібно. На­віть переказати сьогодні гроші за кордон важко, бо є певні об­меження.

Окрім машин, у гострому де­фіциті каски. Ми замовили їх ще 1,5 місяця тому у Туреччи­ні у великій кількості, пропла­тили. Але вони не приїхали. Кошти повернули, але резуль­тату, на жаль, ми не досягли.

– Усе, що закуповуєте для української армії, самі везе­те на передову?

– Часто їжджу у Дніпро – це базове місто, через яке проля­гають усі дороги на Харківщи­ну, Запоріжжя і на Донбас. Осо­бисто везу хлопцям все те, що потрібно. Був біля Слов’янська, у Краматорську, у Запоріжжі, в Ізюмі. Бачив, наскільки незламний дух у хлопців, налаштованих битися до останнього. Мотивація ша­лена! Але бачу, наскільки фізич­но виснажуються. Їм потрібен відпочинок, чекають на рота­цію. Мені хотілося когось з них забрати хоча б на тиждень, щоб пожили у нормальних умовах.

– Що хлопці просять при­везти такого особливого, окрім амуніції?

– Я приїхав у частину, де зу­стрівся з Бориславом Березою (екснародний депутат. – Авт.). Він останнім часом постійно на передовій. Дав мені список запитів і каже: «Привези, будь ласка, шоколадку Milka з мигда­лем». Було дуже зворушливо…

– Що найбільше здивува­ло на фронті?

– Те, що іноді не вистачає елементарних речей. Кажу це не заради критики, а для того, щоб ці питання були виріше­ні. Вразило, як наші військо­ві дбають один про одного. У мене була велика коробка з ме­дичними засобами. Зокрема з кровоспинними препарата­ми. Хлопці їхали на схід, забра­ли цю коробку. Через деякий час телефонують, щоб зустрі­тися. І повертають відсотків 70 з того, що було у коробці. Взя­ли стільки, скільки їм потрібно, решту віддали, бо потрібно ін­шим. Відвіз її на передову в ін­ший підрозділ. Вони теж взяли лише те, що їм потрібно, а ре­шту, через деякий час, повер­нули. Те, що залишилося, відвіз третьому підрозділу. Сьогодні ніхто нічого не бере просто так, щоб лежало.

Я за час війни не мав жодно­го вихідного. У мене в голові по­стійна думка: «Якщо я чогось сьогодні не зроблю, то це ма­тиме якісь наслідки». Треба ще більше робити – у такому рит­мі багато людей живе. Усі, з ким спілкуюся, допомагають фронту.

На третій день війни я запи­сався в Тероборону. Перші два дні займався евакуацією лю­дей з-під Бородянки. Люди опи­нилися там за день до війни. Там був єврейський табір – літ­ні люди, діти. І там почалися ак­тивні бойові дії у перші дні насту­пу. Зранку ми мали виїжджати, але не знали, що відбувається, як просунувся фронт. Жодної інформації у нас не було. Розу­міли, що можемо натрапити на блок-пост росіян. У мене була зброя, набої. Я все це залишив. Але нам пощастило – ворога ми не зустріли. Людей я вивіз на Житомирську трасу і повернув­ся по зброю. Розумів, якщо вона ще день там побуде, я її вже ні­коли не заберу. А це був справ­жній американський автомат – єдина зброя, що у мене була на той час. Автомат я забрав, їхав по нього під обстрілами…

– Знаю, ви обирали, ку­пити будинок біля Львова чи Києва…

– Будинок на Київщині я ку­пив за два тижні до початку війни. Приїхав у сільську раду, щоб прописатися. Познайомився зі старостою села, він виявився православним священником. Наступного дня він до мене зате­лефонував і запросив на зустріч активу села. Я познайомив­ся з надзвичайними людьми, які стали основою Тероборони. До нашого села війна не доко­тилася. Це була дорога життя, єдина артерія, яка зв’язувала Київ та Західну Україну. Жито­мирська траса була перекри­та. Одеською трасою практич­но неможливо було проїхати. А це обухівський напрямок, біля Дніпра, ми саме там і перебува­ли. Я щодня їздив до Києва (це 60 км). Коли їздив по місту, це був зовсім інший Київ. Місто «наїжачилося», очікуючи воро­га. Розумів, що вони ніколи його не візьмуть!

– Як оцінюєте поведін­ку держави Ізраїль щодо цієї війни?

– З одного боку, приєм­но вражений, наскільки ізра­їльське суспільство долучило­ся до усіх процесів. В Ізраїлі багато людей займаються во­лонтерською діяльністю. Там були потужні акції на підтрим­ку України. Не очікував. Мені здавалося, що російськомов­ний Ізраїль більш «ватний». Вони ж там дивляться російське теле­бачення… Виявилось, що біль­шість за Україну. На підтримку росії в Ізраїлі не змогли органі­зувати жодної акції. Ті, хто під­тримує в Ізраїлі росію, стають марґіналами.

А щодо підтримки на рів­ні держави, то я розчарований. Колишній прем’єр Ізраїлю Бі­ньямін Нетаньягу свого часу ре­гулярно зустрічався з путіним. Їздив на парад у москву, одягав георгіївську стрічку. Це було га­небно! Коли я обурювався, мені казали, що не можемо нехтува­ти безпекою Ізраїлю, – росія за­раз у Сирії. Для мене це непе­реконливі аргументи. Ізраїль, коли створювався, пройшов че­рез важкі події. І, як ніхто, має розуміти, наскільки важко, коли залишаєшся сам на сам з абсо­лютним злом.

Я зневажаю прокремлів­ських рабинів. Вони «вбудува­лися» у російську вертикаль. Стали підтримкою для путіна, сприяли зміцненню його вла­ди. Дозволяли використовува­ти себе з пропагандистською метою. Мають відповідати за те, що в росії сформувався фа­шистський режим. Вони ви­правдовувалися: «Мусимо співпрацювати з будь-якою владою заради єврейської громади». Однак дещо з того, що роблять, викличе зворотний ефект – ви­бух антисемітських настро­їв! І те, що бачимо після заяви лаврова (міністр закордонних справ росії лавров звинуватив євреїв в антисемітизмі та ска­зав, що у гітлера була єврей­ська кров. – Авт.), тільки по­чаток. Антисемітизм у росії завжди був на державному рів­ні. Зараз це прорвало. Не змо­гли себе стримати. Сьогодні не можна сказати, що євреї у росії в безпеці.

– Серед лібералів, які за­раз виступають проти путіна, чимало євреїв – Шендеро­вич, Латиніна, Венедиктов…

– Ці нібито ліберали роблять більше лиха, ніж «ватники». Їхня відповідальність вища, оскіль­ки вони досвідчені, на відміну від пересічних росіян, які мо­жуть нічого не розуміти, бо за­сліплені впливом пропаган­ди. Ті точно все розуміють. Для путіна було важливо, щоб зо­вні його режим виглядав більш-менш пристойно. І ліберали йому у цьому допомагали. Для прикладу, радіостанція «Эхо Москвы».

Сьогодні можемо говорити про геноцид українців. Фашис­ти знищували євреїв, а рашис­ти знищують українців. Трагедія євреїв не стала запобіжником, аби це не повторилося.

Мені також не вистачає ем­патії деяких євреїв, які все своє життя поклали на дослідження Голокосту. Ті, хто займався цією проблематикою, не завжди проводять паралелі з Україною.