Наталка КАРПА: «Ми на тому етапі, коли ще спілкуємося, за щось боремося»

Хіт «Калина – не верба» свого часу став її візитною карт­кою. Ця українська народна пісня у виконанні Наталки Карпи підкорила не лише українську публіку... У Поль­щі завдяки цій пісні Наталка стала мегапопулярною. Але цей успіх мав і зворотний бік: після «Калини» було важко знайти рівноцінний хіт...

Про феномен «Калини», пошук нових хітів, трагічне перше кохання та проблеми у стосунках з чоловіком Натал­ка Карпа відверто розповіла у розмові з Наталією Балюк у ютюб-проєкті «Балючі теми».

«У Києві, якщо щось пропустив, воно втікає»

– Наталю, рада тебе бачи­ти! Ти, без сумніву, зірка номер один, якщо брати наші терени, Західну Україну. А як тобі на київському естрадному небосхилі?

– Столиця мене загартувала. Там я навчилася говорити слово «ні»! Коли повертаюсь у Львів, то робочий ритм Львова мене починає трохи піднервовувати. Люди тут дуже повільно все роблять.

У Львові – своя атмосфера: є час попити каву, час подумати, час для себе. У Києві зранку прокида­єшся, приймаєш рішення і до обіду маєш зрозуміти, як це рішен­ня буде втілено у життя. У Львові у понеділок прокидаєшся, робиш довге потягування... У вівторок думаєш, яке б рішення прийня­ти… До п’ятниці якийсь напря­мок отримуєш. У Києві, якщо щось пропустив, воно втікає. І ти розу­мієш: не зловив. А це втрачений шанс, можливість.

– Для виконавця, для зірки важливо мати хорошого про­дюсера. У Львові у тебе був чи є продюсер – Ярослав Степаник, а як щодо Києва?

– Мені дуже поталанило з про­дюсером у Львові, він мегалояль­на і рідна мені людина. Ми з ним пройшли «Крим, Рим і мідні тру­би». Знали, що таке, коли чуєш фразу: «Тільки через наш труп ви будете тут!» або «Вас не бу­дуть крутити, ви нікому не потріб­ні, всі двері ми перед вами поза­чиняємо!». Були моменти, коли переживали шалений успіх «Ка­лини – не верби». Мали в Україні мінімальні гонорари, а поїхали до Польщі – і нам дали отакі гонора­ри. Тоді Наталка Карпа коштувала 5 тисяч євро. Перші мої гонорари були 30 доларів, 100-150 макси­мум. А тут 5 тисяч! Переїжджаю кордон, польський митник каже: «У самоході єст Наталка?» Кудись втік, прибігає з чистим аркушем, каже: «Моя цурка дуже вас лю­бить, якщо принесу їй цей папір­чик з автографом Наталки, вона не повірить, що я її бачив на влас­ні очі». Думаю: «Ого, нічого собі!». Приїжджаємо до Гданська, до клу­бу, в якому виступала, під’їжджає величезний лімузин, й тобі, як зі­рці, відчиняють двері.

«Калина» на 180 градусів все повернула і дала підтвердження: дівчино, ти на тому місці, до якого прагнула, працюй!

– У Польщі такий успіх став­ся завдяки чому?

– Коли ми записували «Кали­ну», наш саунд-продюсер, та й мій продюсер Ярослав, покрутили пальцем біля скроні. Мовляв, тре­ба робити щось модне, сучасне. Тоді стилістика «R&B» була мод­на, у мене у цьому стилі була піс­ня «Вперше». Ми зняли дорогий кліп. Зробили графіку, яку мав Фі­ліп Кіркоров і Наталка Карпа. Піс­ня класна, вона «зайшла», але не мала того, що зробила «Калина». «Калина» на 180 градусів все повернула і дала підтвердження: дівчино, ти на тому місці, до якого прагнула, працюй! Коли я мала 14 років, ми з татом по весіллях ходи­ли співати, і «Калина» тоді була од­нією з моїх «коронок». Це народна пісня. А потім музичний продюсер Андрій Бакун «одягнув» її. Вона на­стільки його, вибачте за жаргон, «поперла», що він зробив ремікс і не полінувався розіслати друзям у різні країни, на радіостанції. Коли мені зателефонували, почали спілкуватись англійською і сказа­ли, що хочуть підписати контракт, я подумала, що мене розігру­ють друзі. Та коли прислали контракт на пошту, я зрозуміла, що це не жарт. Тоді була сума 1000 євро – за те, що даємо дозвіл на тира­жування цієї пісні. Для мене тоді 1000 євро – це дуже багато.

– 1000 євро як одноразова виплата?

– Так, одноразова виплата за те, що вони включили мою пісню у збірку. В Україні такого і близь­ко не було. Потім, коли зрозуміли, що пісня набирає обертів, приїха­ли сюди. Це було дуже смішно. Ми орендували великий зал, поста­вили професійний звук, і я співа­ла весь свій репертуар. З перевдя­ганням, з балетом. А в залі сиділи 2 чи 3 людини. Потім сказали, оці 10 чи 12 треків – те, що їм треба. За цей костюм забудь. Ця дівчинка в балеті – добре, залишаємо її, а це переробляємо. Вони мені «збили» таку програму, з якою я три роки гастролювала по всій Польщі.

– Співала українською чи був польською мовою репертуар?

– З 12-ти одна пісня була поль­ською і одна англійською, решта – українською. І сприймалось «на ура». Причому це була місцева пу­бліка, не українська діаспора.

На той момент я не розуміла, що починається новий «сонцезалеж­ний» етап

– Чому тільки три роки? Що потім?

– А потім потрібен був новий хіт. Ми почали шукати – і не могли по­вторити успіх «Калини». Крім того, мені хотілося реалізації в Украї­ні. Я там заробила кошти і вклада­ла їх тут, хотіла знімати кліпи, за­писувати пісні. І, якщо чесно, і тут не вгадувала, і там не вгадувала...

– Той випадок, коли стаєш заручником однієї пісні...

– Ми потім знайшли – «Сонце­залежна». До мене «постукався» у соцмережі незнайомий хлоп­чина і сказав: «У мене для тебе є пісня. Бачу її у твоєму виконанні». Сидить Ярослав, сиджу я, вмикаю демку, слухаємо, я кажу скептич­но: «Ну, таке щось…» А Славік: «Ти що, Карпа? Забираємо! Співаєш!» На той момент я не розуміла, що починається новий «сонцезалеж­ний» етап. У мене були проблеми з образом: усі знали «Калину – не вербу», ніхто не знав, хто її співає. Не знали, як Наталка Карпа вигля­дає. Доводилось щоразу казати: «Це я співаю «Калину», я!». Мене плутали з Іреною Карпою. Я каза­ла: «Вибачте, я не лаюся такою нецензурною мовою. Я скромна, ви­хована дівчина». Хоча, коли ми з Іреною познайомилися, дуже смі­ялися. Вона казала, що їй тисячу разів закидували: «Співай «Кали­ну»», а до мене приходили з книж­кою і казали: «Підписуйте».

– Три роки минуло, і наступ­ного контракту не підписали?

– Ні. Казали: «Давай новий трек». Пішов поштовх на україн­ський ринок. Я хотіла мати цей ви­бух тут, на українському ринку.

– Ти переїхала до Києва. Як почуваєшся у середовищі сто­личного естрадного бомонду?

– Я ще не топ, але той рівень, на якому знаходжуся, мене задовіль­няє. Не кажу, що немає амбіцій. Але тої роботи, яку зараз маю, мені до­статньо. Мабуть, якби була трохи вища планка, я би це все компен­сувала родиною, менше їх бачила б, не мала б можливості приділяти стільки часу дитині. І для себе зна­ходжу час. Дозволила собі на три дні вирватися у спа-готель з по­другами, щоб звільнитися від непо­трібних думок. Так розслабилась, що коли приїхала, забула код, як відкривати дім (сміється.– Авт.)

– Київська тусовка тебе при­йняла?

– Не знаю… Монатік сказав: «Приходь до мене на студію, щось спільно зробимо...».

– Зробили?

– Я так і не дійшла до нього. На все свій час.

– Що потрібно насамперед для того, щоб вийти у «топ»?

– Класна пісня, і не одна. Хоча б дві-три, щоб закріпитися.

– Скільки коштує купити хіт?

– Можна купити і за 50 доларів, але людина не знає, що це буде хіт. А можна заплатити 5000 дола­рів, і це буде просто красива пісня, але не факт, що хіт.

– Твоя нова пісня «Чуєш, не йди» – куплена?

– Ми купили її давно, я розумі­ла, що вона моя. Це ще не сльози, але підсльози. Вона років три про­лежала. У мене є пісні, які лежать років десять, бо розумію, що за­раз вони не «зайдуть». Минає час, і знову не «зайдуть». А потім розу­мію, що хочу її співати.

– Кого вважаєш найбільш талановитим на українській естраді?

– Злата Огнєвич дуже силь­на, люблю Тарабарову, у неї кож­на пісня вистрілює. Василь Зінке­вич! У нього унікальний вокал. Для мене він «топ». Хоча у мене був з ним гіркий досвід. Я завжди ти­хенько його любила. Якось при­йшла просити його автограф, і він мені відмовив. Мабуть, був не в настрої, я розплакалася. Цю істо­рію ніхто не знає, навіть близьким подругам, батькам цього не розказувала… Мені було соромно, що так трапилось.

– А є ще хтось такий, чий би ти хотіла мати автограф? Може, світового рівня?

– Навіть не знаю. Хотілось ав­тограф Зінкевича.

– Хто твій кумир, якщо брати світовий рівень?

– Якщо брати жінку-бренд...

– Дай вгадаю, Дженніфер Лопес.

– Так! Вона мені дуже імпонує…

– Бо ви однотипні, і зовніш­ньо, і фігурами…

– Я була у неї на концерті у Ки­єві. Стояла біля самої сцени з по­другами, і вони казали: «Карпа, та вона – копія ти! Така ж талія, і попа така. Твій ракурс!».

– А яка пісня, з останніх, з української естради, найбіль­ше «зайшла»?

– Моя з українських улюбле­них – «Хей-ла-ла-лей, ти найкра­ща з людей» – Влад Дарвін і Альо­ша. Для мене це сучасна «Червона рута». Одна з кращих україномов­них пісень. Я Влада по-дружньому підстьобувала: «Хочу твою пісню, напиши мені». І Влад недавно зате­лефонував і каже: «Наталко, у тебе зараз непроста ситуація в житті, дивився твої інтерв’ю, пройняв­ся і народив пісню. Причина наро­дження цієї пісні – ти». Коли мені скинув, у мене мурахи побігали. Я слухала її в машині разів п’ятдесят.

– Будете разом її співати?

– Він буде як автор, я – як вико­навець. Пісня називається «Жінка, що кохає».

«Серце ви­ривається з грудей». Коли стоїш біля людини і не можеш зв’язати кілька слів

– У тебе була трагічна історія першого кохання...

– Це був етап шаленої закоха­ності, яка переросла у справжнє кохання. Це були кроки не по зем­лі, а над землею. Можливо, тому, що це було вперше, а мені 17 – 18 років. Це коли кажуть: «Серце ви­ривається з грудей». Коли стоїш біля людини і не можеш зв’язати кілька слів.

– Він був редактором радіостанції «Незалежність» – Ва­силь Чудик.

– Розумний, інтелігентний, ін­телектуал. Писав такі мудрі вірші, такі тонкі лінії ловилися...

– Скільки часу тривав ваш роман?

– Перший поцілунок був у ново­річну ніч, а Василя не стало у липні.

– Як ти пережила його смерть? Його вбили при нез’ясованих обставинах...

– Важко. Кажуть, це був нещас­ний випадок...

– Тобто не знайшли винуват­ців?

– Ні.

– Як ти пережила: спочат­ку така любов, потім така тра­гедія?

– Дуже складно. Мої наступні стосунки почалися через п’ять ро­ків. Тоді мама відправила мене в Одесу, тому що я ледь не божево­ліла. Я ходила вулицeю, бо він там ходив. Тут його кроки ще є.

– А стосунки через п’ять ро­ків... Ти вже відкрила серце тій людині?

– У нас були довгі стосунки – ві­сім років жили разом.

– А чому не вийшла заміж за нього?

– Коли його зустріла, він був розлучений, жив з донечкою. Я оці­пеніла, коли зранку прокидаюся, виходжу на кухню, а він у фартушку смажить млинці для донечки.

– А де його жінка була, мама дитини?

– Жінка мала вже іншу сім’ю.

– Але дитину йому залиши­ла?

– Донечка з ним жила.

– Чому не склалося?

– Він несерйозно ставився до моєї професійної діяльності. Ду­мала, якщо вийду за нього заміж, буде гаплик моїй кар’єрі.

– Це була ревність до попу­лярності чи просто хотів мати жінку в хаті?

– У той момент я хотіла бути дуже сильною жінкою. Не розу­міла, що треба бути слабкою жін­кою за спиною сильного чоловіка. І бути мудрою жінкою, при якій цей чоловік буде робити все для того, аби твоя кар’єра ставала успіш­ною. А я увімкнула режим сильної жінки – все знаю, все можу… Це сильного чоловіка «напрягає». Ми почали з цього приводу «стібати» одне одного. Я відчула напружен­ня у стосунках. А потім виріши­ла: напевно, не моє. Часом тре­ба «прикрутити» свою «сильність». Коли ми з чоловіком почали жити, я ловила себе на думці, що бага­то речей можна віддати чоловіко­ві: нехай він тягне.

Він три каблучки дарував

– За що ти полюбила свого чоловіка Євгена?

– Женя з тих чоловіків, який «прийшов, побачив, переміг». Він – гарний психолог, вміє приймати рішення. А я завжди вагаюсь. Усві­домлення того, що це мені близь­ка людина, не відразу прийшло.

– Це не було кохання з пер­шого погляду?

– Радше захоплення з першо­го погляду. У нього був шарм! Я це відчуття одразу присікла, коли його побачила. У мене балет пе­ремив йому всі кісточки: «Ви бачи­ли, який він класний, той чувачок, що на мера балотується?» Та коли він почав розповідати про доне­чку, про дружину – для мене табу. Який би гарний не був, який би шарм він не випромінював, ні-ні!

– Як ви познайомились?

– Ой, весело було… Він пере­дав мені квіти від іншого чоловіка, який у той час до мене залицявся. Я була у турі по Україні, десь 20-й день не вдома, в готелях. Він мене вирішив підтримати.

– А він зі Львова?

– Так. Він товаришував з Євге­ном. І Євген через свого помічни­ка передав мені букет троянд. Єв­ген балотувався на мера Дніпра, у той вечір був концерт на його під­тримку. Я тоді була вбрана у роз­кішну червону сукню до підлоги, червоні губи. Така яскрава брюнетка! Підходжу до нього, щоб по­дякувати за букет. Він сказав, що так просто мене не відпустить. Каже, давайте ми на виїзді з міста на заправці хоч кави вип’ємо.

– Як розвивалися ваші сто­сунки?

– Я побачила, що ми дуже різ­ні. А у чомусь і схожі. Вирішила вдихнути-видихнути: значить, Бог мене привів. Якщо помилилася, так має бути. Ми місяць прозустрі­чалися, і він мені зробив пропози­цію. Я перед тим вісім років жила з чоловіком і не могла сказати «так».

– Сказала «так» одразу?

– У новорічну ніч танцюючи з’ясували, що він з дружиною роз­лучений, мої стосунки теж вже за­кінчились. Він каже: «Я вільний, ти вільна, можна щось спробувати». А 14 лютого, за місяць і 14 днів, він зробив мені пропозицію. Це було на сцені перед п’ятитисячним за­лом! Коли всі починають аплоду­вати і кричати: «Гірко, гірко...»

– От хитрий…

- Хитрий! Психолог. Він три каблучки дарував, тобто це була третя. Двічі робив спробу, відчував, що йому від­мовлю. Я би таки відмовила (сміється. – Авт.). Ну, може, не відмовила, але пролонгувала б. Раціональна Карпа, яка розуміє, що знає людину місяць, зразу на все жит­тя... Я ідеалістка, перфекціоністка: якщо заміж, то на все життя. Якщо сказала «так», за свої слова відповідай.

– Не шкодувала на другий день, що поспішила з відповіддю?

– Зранку дивлюсь на каблучку і думаю: «Правда – не­правда? Ой-ой, що робити? Назад ходу давати не буду». Перший рік думала, розлучусь, такі ми різні. У нас навіть є серветка: ми зайшли в кафешку, сіли за стіл, і він каже: «Пиши, що тебе не влаштовує, я буду писати, що мене не влаштовує. Кілька пунктів озвучимо і будемо думати, як з того виходити».

– Що тебе не влаштовувало?

– Одне зі списку, що у нього вибуховий темперамент. Я також не подаруночок, але я вчуся і, здається, навчила­ся контролювати емоції. А у нього оця вибуховість була, шалені ревнощі. Я завжди була у пильній увазі чоловіків. Він також викликає емоції у жінок.

– Ти зізналася в Інстаграм, що у вас зараз склад­ний період у стосунках. З чого почалися серйозні проблеми?

– Все почалося тоді, коли народилась малеча. Це пе­реломний момент для кожної сім’ї. Ти вже не належиш собі, порушується звичний спосіб життя. Ми зараз на тому етапі, коли ще спілкуємося, з’ясовуємо, за щось бо­ремося. Я з тих жінок, якщо сіла у цей віз, буду до остан­нього боротися за свою сім’ю, за свою фортецю. Зви­чайно, не маєш права втратити себе. У мене відбулося переродження. Був момент, коли блиск в очах згас, а за­раз знову його знайшла. Є у чомусь і моя вина. Для мене Злата – довгоочікувана дитина, тому я на всі 100 відсо­тків за малечею. Хоча ловила себе на думці, що є чоло­вік, якому теж треба час приділити, піти на каву, має бути інтим. Але коли недоспані ночі, тобі вже нічого не хочеть­ся. Крім того, коли народжується дитина, треба чоловіка активно включати у весь процес. У нас було так: чоловік йшов на роботу, заробляв гроші, я у той час не працюва­ла, була у декретній відпустці, плюс карантин. Тобто я не мала прибутків. Тому вирішила, що чоловік має висипля­тися, має бути у гарному гуморі. Дитина вночі плаче, він йде в окрему спальню, щоб виспатися. Це помилка! Не робіть так, дівчата. Плаче дитина о другій ночі? Зараз я встану, а о четвертій – ти. Ти йдеш зранку на роботу? Але я також прокидаюсь зранку, цілий день з дитиною сиджу, це теж моя робота. Це була перша моя помилка.

– До чого вона призвела?

– До того, що дитина – це моя територія. А тато має також вміти помити дупцю, переодягнути памперс, на­годувати ложечкою... Нещодавно я пройшла кастинг на один телепроєкт, стала телеведучою, повернулась на телебачення. У мене з п’ятниці по неділю були нон-стоп зйомки. І я йому сказала, що ситуація змінилася, тоді ти працював, тепер працюю я. І він 24 години сидів з мале­чею. Впорався.

– Чим Євген займається?

– Був радником міністра МВС Арсена Авакова. Пра­цював на цій посаді до червня-липня. Зараз працює з кількома фондами щодо реабілітації хлопців, які прихо­дять з фронту.

– Я зрозуміла, що ти все звикла витягувати на собі?

– Та ні, коли з’явився Євген, я у багатьох моментах розслабилася. Він мені допомагав у шоу-бізнесі, пере­мовини вів...

– А які риси характеру тебе найбільше дратують у чоловікові?

– У нього буває самовпевненість, зверхність, твердо­лобість.

– Яка в нього освіта?

– Завдяки мені вже є дві вищі освіти. Коли ми з ним одружувалися, у нього був лише гірничий коледж. Ми ра­зом книжки читаємо. Він, правда, читає книжку про мера Нью-Йорка вже другий рік. Я йому купую книжки.

– Коли виходила заміж, ніхто не відмовляв?

– Вже зараз, коли пішла смуга випробувань, друзі ка­жуть: «Хіба ти цього не бачила? Ми про це тобі говорили! Ви такі різні!» Можливо, не хотіла чути. Не шкодую, що ви­йшла заміж. Ні! Я обрала гарного батька для своєї доне­чки. П’ять років нашого шлюбу була щасливою жінкою.

– Ви зараз разом живете чи вирішили роз’їхатися?

– Ми вдень точно два-три рази на зв’язку. Про Зла­ту говоримо. А з особистого візьмемо тайм-аут. Хоче­мо зрозуміти, яка ми одне для одного цінність. Чи наше майбутнє збігається. Він, як чоловік, досі шукає свою ре­алізацію. Не дуже легко бути з чоловіком, який не розу­міє, як йому реалізуватись.

– Ти якось казала, що це літо було найважче в твоєму житті...

– Через ті переживання я втратила 12 кілограмів. Я не могла їсти, спати, думати, була на снодійних. Прокида­лася і лягала спати з молитвою і з вервечкою в руках. Мо­лилася не за себе…

– За нього?

– Щось десь надірвалось.

– Добро у твоєму житті завжди перемагає зло?

– Це в моєму житті дуже важливе питання. Я завжди намагаюся своїми принципами, своїм життєвим стерж­нем все робити, щоб добро перемагало зло. Мене так батьки вчили, і я так буду вчити свою донечку.

Також дивіться інші випуски проєкту «Балючі теми»:

• «Можливо, через п’ять років перестануть казати, що нищу вишиванку, і зацінять те, що роблю…»
• Софія Федина: «Наш з Марусею стрім зупинив Зеленського від подальшого «оборзіння»
• Ярослав Рущишин у проєкті «Балючі теми»: розкол у «Голосі», мовний закон, ставлення до Вакарчука, перший мільйон…
• Колоритне Закарпаття: мадярські села, контрабанда, кухня, сакури
• «Коли спитаєте моїх дітей, нащо потрібен батько, скажуть: «Щоб ми не були биками» (відео)
• «Небезпека ковіду у тому, що смерть може настати у будь-який момент…»
• ДЗІДЗЬО: «Щоб звернути на себе увагу, треба у публіку кинути камінь»
• Роксана Бондаренко: Чому мати чотирьох дітей наважилась на розлучення?
• Андрій Худо у проєкті «Балючі теми». Про особисте, бізнес, статки, Садового, Антонова…
• Рак: як побороти хворобу та поради, як не захворіти?! (відео)