«Щойно Майдан розійдеться – тут з’являться «зелені чоловічки»…

…Майдан живе своїм життям. На перший погляд, за останні два місяці тут майже нічого не змінилося — ті ж барикади, намети, біля яких постояльці колять дрова. Єдине — настрій у людей зовсім інший. Мешканці наметового містечка не поспішають роз’їжджатися по домівках, запевняють, що готові стояти, за потреби, і кілька років — поки країна не зміниться. Кореспондент «ВЗ» дізнавалася, чим і як живе сучасний Майдан.

«Ані продуктів, ані води, навіть туалети позабирали»

«Не розумію, навіщо вони тут стоять, — знизує плечима 25-річна активістка Майдану киянка Емма. Вона не навідувалася сюди останні три тижні. — На Майдані була зі самого початку, підтримувала до останнього. Тепер не бачу сенсу, щоб тут стояли намети, барикади. Все це треба розібрати».

Буковинець Михайло Громей приїхав у Київ 6 грудня. За весь цей час жодного разу не навідався додому. І зараз не поспішає. «Треба вибрати президента, парламент, — каже. — Крим ми проґавили, те ж саме може бути зі Сходом. Якщо терорист не здається, то треба його знищувати, а не сідати за стіл переговорів».

Коли у країні буде лад і спокій, пан Михайло бачить Майдан музеєм просто неба. «Щоб влада не забувала, скільки тут крові пролилося. Все треба залишити як є: барикади, намети. Коли проходжу повз барикади, аж ноги підкошуються при згадці, що тут коїлося».

«Кажуть, мовляв, немає сенсу залишатися на Майдані, — долучається до розмови активістка пані Галина, яка живе у наметовому містечку з початку грудня. — Щойно звідси підуть люди — інші захоплять Майдан. Вчора була інформація, що навколо ошивалися “тітушки”. Барикади нікому не заважають».

Поки була на Майдані, чоловік подав на розлучення

— Ви з Майдану? Посвідчення є? — допитує чоловіка волонтерка польової кухні.

— Чайку можна?

— Що ви корисного зробили для Майдану? Два бутлі води принесете — буде чай і канапка, — не відступає жінка.

— У нас уже місяць самофінансування, — долучається до діалогу волонтер Руслан. — Сьогодні м’ясо сам купив.

На столі головної кухні Майдану — один піднос із канапками з салом, у 280-літровому казані кипить борщ, поруч — майже порожня скринька із дрібними купюрами. «Якщо 200 гривень у день люди кинуть — то добре, — зітхає пан Руслан. — Буває, і сотні не назбирається. Сирів-ковбас уже давно немає у меню — головно, канапки із салом чи смальцем. Гарячі страви готуємо зі старих запасів. За день роздаємо до тисячі канапок. Якщо кияни щось підвозять смачненьке, відразу розношу по наметах. Найбільша проблема з одноразовим посудом».

Волонтери з кухні кажуть, що годуватимуть активістів доти, доки ситуація у країні не втихомириться. «Зараз сюди багато людей їде, яких треба відправити на Схід, — веде далі співрозмовник. — Не дай Боже Донецьк віддати».

Пан Руслан — киянин, та перші три місяці мешкав у наметі на Майдані. Аби обстоювати майбутнє держави, звільнився з добре оплачуваної роботи. Тепер тут — до повної перемоги. «Намети і барикади потрібні, — ділиться. — Якщо їх знімуть, за ніч прийдуть БТРи. Зараз по всіх містах Майдани, а наш — особливий. Звісно, новій владі ми вже не потрібні, і вона хоче нас розігнати»…

Підкріпитися можна в Україн­ському домі. Сюди пускають лише за посвідченнями Майдану, які мають не всі активісти. Меню на кухні небагате: в обід пісна пшенична каша, мариновані огірочки, хліб, чай. «Кияни вже не так активно допомагають, — розповідає волонтерка 44-річна Алла Мохонько з Полтавщини. — Часто активісти просять солодощів. Інколи сама купую». На Майдан жінка приїхала 2 січня. Каже, стоятиме до пов­ної перемоги, розповіла, якою її бачить.

Рідні пані Алли не розділяють її поглядів. Чоловік подав на розлучення, а донька звинувачує матір, що та покинула батька. «Я обрала свій шлях. Те, що мене не підтримують найближчі, звісно, болить. Та по-іншому не можу — якась сила штовхає на Майдан, мабуть, тут моя місія. З огляду на події, майдануватимемо ще років з два...».

Несолодко зараз живеться і медичній службі Майдану, якої, до речі, тут майже не залишилося. На другому поверсі Українського дому дві волонтерки нарікають, що хворих багато, а ліків катастрофічно не вистачає. «До обіду звернулося 22 людини, — каже медсестра пані Ірина. — Зазвичай маємо справу із простудними захворюваннями, невралгією, робимо перев’язки. Основні медпрепарати є, але тих медикаментів, які були раніше, вже давно немає».

«Тут відчуваються душі загиблих»

Не проти того, щоб тривав Майдан, і кияни. 75-річна пані Валентина народилася і живе у Михайлівському провулку, що неподалік Хрещатика. «Нехай стоїть — скільки треба. Нам треба пам’ятати і сумувати за тими сміливцями, які полягли за Україну. Я люблю свій Київ, люблю свій Хрещатик, яким би він не був».

30-річна Лєра із Запоріжжя спеціально приїхала на Майдан, щоб на власні очі побачити, що й до чого. Досі стежила за подія­ми з-за кордону, де працювала цілу зиму. Побачене вразило. «Прикро, що через несправедливість і жорстокість поперед­ньої влади загинуло стільки людей. Тут відчуваються душі вбитих людей».

Герой Майдану козак Михайло Гаврилюк теж на своєму місці. Про розпуск Майдану навіть чути не хоче. «Барикади мають стояти. Щойно їх розберуть — тут з’являться «зелені чоловічки». Вони вже є у Києві, тільки маскуються. Майдан не повинен розходитися, поки під загрозою наша країна. Те, що Янукович утік — лише 25% перемоги. Якщо відбудуться президентські вибори у травні, а «зелені чоловічки» не покинуть Україну, Майдан триватиме. Треба, щоб у Верховну Раду потрапили люди з Майдану, які контролюватимуть, чи правильні рішення приймають депутати. Було б доречно прий­няти закон про те, щоб адекватним людям видали зброю, аби ті могли захистити свої сім’ї. Зараз триває тяжча війна, ніж була на Майдані. Тут бачив перед собою ворога, а тепер все засекречено і підступно. Україні треба об’єднатися в один кулак і дати супостатові по морді. Звісно, йти воювати в лоб з російськими військами — надто ризиковано. Вони нас зметуть за дві години. Але буде партизанська війна, під час якої навчимося воювати. Впевнений, ми здолає­мо ворога і виженемо із нашої землі, бо за нами правда, любов і майбутнє наших дітей».