Василь РАСЕВИЧ: «Путін робить з Криму українське Придністров’я»

Пан Василь розповів про те, як уникнути постреволюційних проблем, як змінилось ставлення до України Європи та Кремля, про те, які реформи варто впроваджувати просто зараз, а які болючі теми — не на часі.

— Пане Василю, на вашу думку, як наша революція буде записана на сторінках історії? Інколи чуємо характеристику цих подій як “брат на брата” і “громадянська війна”...

— Це унікальна подія, яка увійде до шкільних підручників з історії. Нічого подібного українці досі не мали. Попри багаторічну узурпацію влади і перекривання будь-яких перспектив для країни, ніхто з політиків не очікував, що український народ в один момент може відкинути байдужість і повстати. Українці довели, що здатні до самоорганізації, показали, що в ХХІ столітті є люди, готові помирати за свої ідеали та гідність. Не маю права називати цю подію громадянською війною. Громадянська війна передбачає боротьбу своїх проти своїх, коли лінія фронту проходить між сім’ями, коли родичі не в змозі поділити інтересів. В даному випадку я би це кваліфікував як революцію або повстання проти режиму Януковича. Називаю це саме “режимом”, бо системою Януковича були не тільки його міністри, люди, котрі здійснювали керівництво країною. Системою Януковича були також депутати, котрі ніяк не протидіяли їй. Наприклад, не можна було не помічати перекидання бюджетних коштів з армії, яку фактично добивали і зводили до мінімуму, на спецпідрозділи Міністерства внут­рішніх справ. Туди вливались колосальні суми, бюджет МВС був роздутий. Це сигналізувало про те, що в Україні готує­ться диктатура, закріплення авторитарного клептократичного режиму Януковича.

— Якщо говорити про героїзацію Небесної сотні, наскільки важливо для країни мати героїв? Яку функцію виконує пам’ять про них?

— Люди, котрі загинули, не хотіли бути героями... Це були ті, хто не міг стояти осторонь, які відчували несправедливість сильніше, мали більше відваги, вищий рівень громадянської відповідальності, аніж інші. Тому повинні увійти в історію як герої. Про них має бути написано в підручниках, бо на таких прикладах треба виховувати нові покоління. Але у героїзації є й зворотний бік — її легко можна використати з політичною метою. Жодна з політичних сил не має права зараз торкатися цієї теми.

— Як ставитесь до популярної сьогодні теми федералізації?

— Усе пізнається в порівнянні. До революційних подій я був прихильником федералізації України. Централізація в Україні надмірна. Це жахливо в умовах диктаторського режиму, бо на політику не можуть впливати ані парламент, ані політичні партії. Ми мали наочний приклад того, як одна людина узурпувала владу в своїх руках. Ця людина призначала своїх намісників в області і одноособово формувала всю вертикаль державної влади. Тому вважав федералізацію виходом для України... Але після того, як Віктор Медведчук, як один із глашатаїв російської політики щодо України, інструменталізував тему федералізації через свій “Український вибір”, вважаю цю ідею небезпечною. Зараз вона пропагується не для того, щоб удосконалити апарат державного управління, а для створення сеператистських регіонів, які будуть розвалювати Україну. В теперішній час ідея федералізації — це однозначна маніпуляція для ослаблення і дестабілізації ситуації в країні.

— Революція об’єднала усю країну в боротьбі з режимом Януковича. Що варто зробити, аби у пореволюційний час колишні проблеми не вдарили з подвійною силою?

— Багато залежить від пропаганди. Наше суспільство не має імунітету до пропаганди, цю опірність вбили за радянських часів. За правління Януковича ЗМІ вели потужну пропаганду. Чого варті лише інформаційні атаки “Першого національного”, “Інтера”... Але найбільший вплив на південного і східного українця мали і досі мають російські ЗМІ. Переглядаю ці програми з обов’язку, мене трусить від обурення — але мушу бачити, яку інформаційну війну вони ведуть, мушу виділити месиджі, які вони “зашивають” через свої промови у свідомість українських громадян Сходу і Півдня.

Україна втратила багато часу, не працюючи ні зі Сходом, ні з Півднем. Цю втрату ще можна надолужити, адже протест проти клептократичного режиму Януковича об’єднав багато регіонів. Не мало значення, якою мовою люди спілкувалися, — усі разом ішли на барикади. Тому мене стурбували пропозиції Ірини Фаріон про скасування скандального мовного закону, який насправді не діяв. Закон Ківалова-Колесніченка був прийнятий виключно з маніпулятивною метою роз’єднати Україну на частини. А повертатися до нього у буремний революційний час, коли потребуємо солідарної дії Одеси, Херсона, Миколаєва, Львова, Ужгорода, Чернігова і того ж Криму, означає показати Сходу і Півдню, що ми прийдемо і будемо їх насильно українізувати.

— А “ленінопад” доречний зараз?

— Це дуже багато означає для сходу і півдня України. Те, що для нас давно минуло, для них залишалося на рудиментарному рівні або бодай на рівні сентиментів. Насправді Ленін і режим Януковича нічого спільного між собою не мають, за винятком того, що комуністична партія Симоненка голосувала завжди солідарно з олігархатом, групою Януковича. Коли люди повстали, вони виступили проти усього минулого, а Ленін виявився тим символом минулого. Ставлюся до цього позитивно. Це революційне маркування простору, ознака того, як далеко сягнула українська революція.

Але в жодному разі не можна у наш буремний час демонтувати пам’ятники радянським воїнам на Західній Україні. Цей безпрецедентний за своєю глупотою випадок у Стрию має бути осуджений провідними західноукраїнськими політиками. Захід має чітко сказати сходу і півдню України, що це була помилка, випадкова дурість... Хоча вважаю, що це була провокація, подачка для Кремля. Російські журналісти кричали про цей злощасний пам’ятник по всіх телеканалах.

— Події в Україні дезорієнтували Кремль?

— Кремлівські сценарії різні. Через російське телебачення можна простежувати деякі ставки Кремля. Найбільша загроза — сепарація Криму. Україна, на жаль, ніколи не мала впливу на цьому півострові. Не мала фізичних механізмів для того, щоб утримувати в своєму складі цей півострів. Дивлячись на цілеспрямовану пропаганду російських ЗМІ, хочу сказати, що Росія усіма силами намагається перетворити Крим на українське Придністров’я. Єдине, що в цьому випадку ми можемо робити, це пояснювати в різний спосіб, в тому числі російською мовою, що Росія не хоче їм допомогти. Треба пояснити, що Кремлю вони потрібні як гарматне м’ясо в боротьбі проти України, — щоб приклад української революції не перекинувся на Росію. Кремль їх настроює проти України, аби перетворити Крим на “гарячу точку”, де проливатиметься людська кров.

— Але ж є лояльне населення — кримські татари...

— Кримські татари — це союзники України, та, на жаль, вони не є такі чисельні в Криму. Населення Криму, особливо Севастополь, це дуже специфічна публіка. Вона сформувалась у радянський час в основ­ному з відставних військових. Бо у радянський час офіцери, що служили на флоті і не тільки, мали змогу обирати, де вони хотіли б жити. Вибір падав на Крим з його хорошим кліматом. Так сформувалось населення Севастополя. Ці люди не будуть нічого пере­осмислювати. Це проросійське населення, яке постійно буде бунтувати. До них необхідно донести месидж: “Вас використають як гарматне м’ясо, а Крим перетворюють на гарячу точку”.

— А як щодо наших західних сусідів? Що змінила революція у нашому ставленні до Європи, і навпаки — у їхньому ставленні до України?

— Ця революція протверезила українців у баченні Європи і привела до тями європейців. В українців існувало багато стереотипів стосовно Європи. Зокрема, інфантильна позиція, що ми комусь дуже потрібні. Доходило до абсурду: мовляв, якщо вони нас так хочуть, то нехай заплатять. Ніхто нікого не хоче. Європейці є прагматиками і не бажають мати проблем на своєму кордоні. Європа добре поінформована про тотальний рівень корумпованості українського суспільства. Вони знають, що економіка і соціальна сфера України не зреформовані. Тому Європа не поспішала робити Україні якісь пропозиції. Але, побачивши, як українці тяжіють до європейського суспільства, як ми хочемо вирватись, побороти корумпованість, ЄС почав робити кроки назустріч... З’явилася пропозиція підписати Угоду про асоціацію. Це не була аж така велика пропозиція, і ніхто не готував якоїсь особливої програми для України. Але це мало стати першим кроком до реформ в Україні. Янукович чи під тиском Росії, чи ведучи свої приховані ігри, відмовився навіть від цього кроку.

Європейський Союз занадто довго був “стурбований” ситуацією в Україні і не втручався у перебіг подій. Це найбільша помилка і найбільш негативний момент у відносинах між Украї­ною і ЄС. Тепер позиція Європи полягає у тому, що вони готові виділити кошти Україні для стартування реформ і налагодження роботи нашої економіки. І це дуже добре. Бо в такій ситуації, яку маємо зараз, про членство в ЄС не може бути й мови. Усе залежатиме від підписання асоціації, проведення реформ, координації дій із ЄС — аж до того часу, коли економіка і соціальна сфера в Україні не вийдуть на пристойний рівень. Тільки тоді можна буде заводити мову про членство в ЄС.

Довідка «ВЗ»

Василь Расевич — історик і публіцист, старший науковий співробітник відділу нової історії України Інституту украї­нознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Народився 23 лютого 1966 року у селі Задовже Рівенської області. Закінчив історичний факультет Львівського університету ім. І. Франка. 1995 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Українська національно-демократична партія 1899-1918 рр.». З 1991 р. по 1995 р. працював в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. З 2002 року повернувся до інституту на посаду старшого наукового співробітник відділу нової історії України. Автор численних публікацій про український національний рух у Галичині на зламі XIX-ХХ ст.