Передплата 2024 «Добрий господар»

«Я сюди прийшов за правду. А за правду б’ють, вбивають, опускають»…

Буковинець Михайло Гаврилюк після знущань та побоїв «беркутівців» повернувся на Майдан

«Пропустіть мене — хоч руку Михайлові потисну. Я тут вже годину стою», — благає чоловік козака, що охороняє курінь у центрі Майдану. Та козак невблаганний, пояснює, що Михайло вже втомився від надмірної уваги. «Уже який день поспіль роздає інтерв’ю. На Майдан без охорони не пускаємо — всі відразу накидаються на нього, цілують, плескають по плечу. Від нього вже скоро нічого не залишиться», — пояснює козак.

До куреня, де Михайло виконує обов’язки обозного — довжелезна черга: журналісти з усього світу, прості люди, які прийшли з подарунками, з теплими словами, дехто просто мріє доторкнутися до героя… Наприкінці року він вже був героєм «ВЗ» — у публікації про людей, які творять Майдан. Ще тоді, коли був польовим командиром буковинців, чоловік виділявся войовничим запалом, ніколи не сидів на місці — то біля намету порядкував, то на барикадах стояв. Місяць тому вільний за духом Михайло попросився до козаків.

Народився Михайло у селі Ярівка Хотинського району, що на Буковині. У 10 років хлопчина потрапив в інтернат, який став справжньою школою життя. «Ніколи не був зразковим учнем, — усміхається Михайло. — Був розбишакою, королем школи. Але завжди обстоював справедливість, захищав слабших, ні з кого не знущався. Ніколи перший не нападав без причини».

Після 8-го класу хлопець пішов вчитися в училище на фермера. Потім — служба в армії. У 23 роки Михайло одружився. Невдовзі народився син, якому вже 11 років. Та особисте життя не склалося, і вже через два роки пара розлучилася. Кілька років тому Михайло у Росії на заробітках зустрів нове кохання. «З Оксаною живемо у цивільному шлюбі, — веде далі. — Вона погодилася із Кіровограда переїхати у моє рідне село, де стоїть батьківська хата. До кризи я взяв у кредит однокімнатну квартиру у Чернівцях. Виплатив 25 тисяч доларів, але, коли грянули важкі часи, лишився без роботи — нічим стало погашати відсотки. Банк довго судився зі мною, жодні аргументи не діють. Досі квартира під арештом — у будь-який момент можуть забрати».

Аби прогодувати сім’ю, Михайло крутиться як може: на будовах підробляє, удома тримає господарку. «Маємо трьох поросят, пару кроликів, курочки, качок порубали і продали. Поки я тут, за всім доглядає Оксана. Недавно за городом викопав ставок: 30 метрів у довжину, 3 — у ширину і 2 в глибину. Цілий місяць копав. Запустив туди рибок».

Торік наприкінці листопада життя Михайла змінилося кардинально. Після того, як почув, що біля стели у Києві «беркутівці» побили дітей, відразу ж зібрався до столиці. «На «хазяйстві» було 20 гривень. За ці гроші доїхав зі села у Чернівці, де у друзів позичив 200 гривень — на дорогу в обидва боки. Звісно, жінка не хотіла пускати, плакала, просила. В той же час вона знала, що все одно зроблю так, як вирішив».

З тих пір Михайло жодного разу не покинув Майдан — хіба один раз, коли після звірячих побоїв «Беркута» потрапив до лікарні. Та й там відчайдух довго не затримався — відлежався кілька годин — і назад, до своїх. Про ті страшні події згадує спокійно, ні на що не скаржиться.

«Того ранку прокинувся вранці у наметі від того, що лунали постріли, вибухи гранат, — пригадує. — Відразу побіг на Грушевського. Тоді нашим вдалося відігнати звірів назад у їхнє лігво. Повернувся у курінь і продовжив займатися своїми справами обозного. В обід знову почув постріли та вибухи. Уже за мить був на місці. Був у перших рядах. Коли люди почали під натиском відступати, я допомагав пораненим: піднімав, показував дорогу, куди бігти. Останній був оглушений бомбою і на мить втратив свідомість. Я відтягнув його за пальто, підвів на ноги, показав, куди бігти. Не очікував нападу з-за спини — зненацька мене збили з ніг тітушки, а за мить підбігли «беркутівці».

Троє здорованів гамселили мене ногами, кийками, наче оскаженіли. Коли побачили телекамеру, потягли на той бік кордону. По дорозі не припиняли бити. Коли дотягли, продовжували каторгу — били, по голові скакали. Потім роздягли догола, ставили ноги на голову, фотографувалися біля мене, щоб потім хизуватися своїми «подвигами». Комусь не сподобався мій козацький чуб, і тут пролунала пропозиція його відрізати. Тупим ножем за два рази відчикрижили волосся. Після цього голого поволокли до автозака. Кинули у клітку, в якій був ще один чоловік. Він дав мені свої ватяні штани і куфайку. Всього в автозаку, який розрахований на 12 місць, сиділо 25 затриманих. Мене возили по відділках, нарешті у 3-му прийняли, почали допитувати. Та від отриманих травм я зле почувався, постійно відключався. Тоді мені викликали «швидку», яка доправила у 17-ту лікарню. Там чергували афганці з Майдану, які всюди мене супроводжували. У палаті прийняв ванну, полежав кілька годин, відкрив очі, бо від побоїв так запливли, що годі було відкрити, від лікування категорично відмовився. Афганці викликали автомайданівця, який привіз мене на Майдан до козаків. Відразу приступив до своїх обов’язків».

Михайло запевняє, коли був у пазурах «Беркута», всю небезпеку для життя усвідомлював, та страху не відчував. «Який страх? Я сюди прийшов за правду. А за правду б’ють, вбивають, опускають. Не хочу, щоб мої діти були рабами бандитів. Крім того, я дав клятву на службу народові».

Герой впевнений, перемога не за горами. Після Майдану має намір повернутися у рідну Ярівку. «Там справжній рай, — каже. — Лишень треба гарного господаря села, щоб навів лад з дорогою, сміттям. У хаті я все провів: каналізацію, воду, газ. Весь ремонт зробив своїми руками. Посіяв пшеничку. Будемо з Оксанкою далі господарювати».

Схожі новини