Піший перехід до Польщі – крізь озвіріння
«Хто впав, того можуть затоптати» – такі дикі правила діють на пішому українсько-польському переході Шегині-Медика.
Потягнуло мене і моїх колег відвідати друзів у польському Перемишлі. Вирішили уперше в житті перетнути кордон на пішому переході Шегині-Медика. Чув, що цей перехід не червона доріжка, але те, що побачив, перевершило усі мої найгірші очікування. «Дике стадо», — такі асоціації виникали у мене на цьому болісному шляху до Європейського Союзу.
До поляків по шини
За дві години доїхали автобусом зі Львова до Шегинь. 40 хвилин у черзі — й нас випустили з України на нейтральну територію. Тут гуляє морозний вітер нічийним полем. Пройшли метрів зі сто і побачили натовп людей, який стоїть у коридорі між сіток завширшки метрів десять.
Люди стоять «купками» по 40-50 осіб. У першій «купці» перед самими ворітцями, які відділяють від дверей польського прикордонного пункту, людей 150. Між цією брамкою і самими дверима стоїть ще два-три десятки найщасливіших. Вони майже добралися до своєї брами святого Петра — дверей польського прикордонного пункту. Ми стояли у другій “купці”. Через годинку-півтори перейшли у першу. І тут почалося!
Хтось хоче проскочити поза чергою під приводом сходити у туалет у польському пункті. В українському теж є туалет, але цей же у будівлі, де ставлять омріяні штампи. Через це люди ледь не б’ються. Дехто жартує, що жінки у цій тисняві можуть завагітніти. Дехто проситься наперед, бо інвалід (!), дехто спішить на поїзд у Перемишлі, дехто просто валить як танк. Люди на нервах, усі злі як пси. Усі прагнуть правдами-неправдами опинитися біля металевої брамки у неконтрольованій черзі.
95% цього люду — перекупки, які купують горілку і сигарети у нас і продають їх у Польщі. Там натомість закуповують дешевшу їжу та якісніші й дешевші речі — від телевізорів до шин для коліс. Вітер, холод, слизько, а вони в руках шини носять!
Бабця пре на амбразуру!
Ми стояли біля турнікету. Уже минуло 2,5 години на вітрі, було холодно і голодно. Не думали, що усе триватиме так довго, тому навіть не випили ранішньої кави. Добігала перша по обіді. «Бабця божий одуванчик» пхається вперед. «Бабцю, чого ви сюди лізете?» — запитую. «Та во кобаси на сьвєта купити!» — відпалює і пре на амбразуру. Тобто на металевий турнікет. Бабця перестрибнула через нього, як школярка. Люди час від часу перескакують через турнікет під непильним оком польського прикордонника, який постійно кудись відходить. Хтось кричить, аби їх скидати, хтось скидає…
Стає дедалі тісніше. Хвилею притискають до сітки або, ще гірше, до турнікету. Хтось істерично кричить, що «людині погано!». У цій тисняві дуже легко виникає істерика. Але ніхто нікого не чує! Мовляв, якщо тобі погано, то нічого було сюди йти. Знав, на що йшов. Кажуть, періодично тут ламають руки-ноги. Люди перестають зважати одне на одного, перетворюються на звірів. Пхаються вперед потоком, давлячи одне одного. Одного разу нещасна прикордонниця з українського боку якось невдало на переході відкрила брамку, і натовп хлинув на неї. Вона впала... Наслідок — перелом ребер, струс мозку...
Коли прикордонник відкриває ворітця, то вже не може їх зачинити — люди зносять його і щільним натовпом набиваються у коридор між брамкою і дверима. Сітка тріщить під їхнім натиском. Мене ледь не втиснуло у металевий турнікет. Було боляче. Минуло три години, а ми там же, де були. Врешті, розвернулися та пішли назад. Більше цього божевілля витримувати було несила.
Чотири години нашого холодного і голодного вистоювання у тисняві не дали жодного результату. Тож ми вийшли і, заплативши по 50 грн. з душі, сіли у попутне авто і за три години були у Польщі. Їхали випити вранішньої кави, а натомість повечеряли о пів на шосту вечора. Прикордонники, що українські, що польські, були ввічливі та усміхалися. Назад перетнути кордон виявилося просто та без пригод. Півгодини — і ми знову опинилися на рідній землі.
А де «зелений коридор»?
Серед усього люду неперекупників можна одразу вирізняти за одягом, поведінкою, мовою. Їх було може з два-три десятки від сили. Для таких давним-давно мали створити «зелений коридор».
Знайомі кажуть, що таке пекло не завжди на переході. Мовляв, поляки на свята, перед 25 грудням, перекриють перехід на якийсь час. А наш народ «ломанувся» закупитися на свята. «Ломанувся» по-варварськи.
Здавалося, що може бути простіше, ніж самоорганізуватися в нормальну чергу і дочекатися свого часу, аби пройти у Польщу. Для наших людей — це нездійсненне завдання.
