Почуття власної гідності - перший крок до подолання психологічної травми

— Якщо говорити про фізичну травму — це механічне пошкодження тканин чи органа. Але фізичну травму можна прооперувати, відновити і точно знайти метод лікування. Психологічна травма — це надзвичайно складно, індивідуально. Це негативний досвід людини, з яким вона не може справитися самостійно, — пояснює ректор ЛНМУ, лікар-хірург Орест Чемерис. — Людина, яка перенесла травму, часто стає іншою. Тому ми повинні приділяти увагу її відновленню… Травма — це не спокій, це завжди тривога. Людина втрачає контроль над собою. Відома теза: «Сильний не той, хто вміє керувати людьми, сильний той, хто вміє керувати собою».

Ми повинні навчити людину контролювати себе, навчити її звертати увагу на деталі у повсякденному житті. Люди, які переносять травму, мають вміти планувати свій день. Вміти знаходити час на речі, які люблять, — випити кави, пройтися вулицею, знайти час для близьких та рідних… Вміти планувати свій робочий час, як би складно це не було, які б завдання не стояли. Власне це планування дає можливість людині контролювати себе.

Ректор Українського католицького університету Тарас Добко зауважив:

— Для мене травма — це духовна категорія. І вона завжди пов’язана зі значним емоційним потрясінням. Певним перевантаженням нашої емоційної чи духовної стійкості. І, як наслідок, більшою чи меншою мірою людина втрачає відчуття безпеки, не може, як раніше, регулювати свої емоції. Втрачає здатність підтримувати стосунки, відчуває особисту дезорієнтацію…

Ректорка УВУ, психологиня й психотерапевтка Лариса Дідковська детально пояснила природу травм:

— Травма, яка не загоїлася, — залишається нагадуванням про себе, поверненням до себе. Не асимілювалася, не стала тим досвідом, який перетворився на минуле. Продовжує бути актуальною.

Видатний хірург Микола Пирогов назвав війну «травматичною епідемією». Це тоді, коли ми заражаємося травмами тілесними, фізичними. Бо є бойові дії, є ушкодження, є несподівані для людини травми: душевні, психологічні та психічні. І вони теж є епідемією. І зараз ми цю травматичну епідемію маємо п’ятий рік… Якщо починати від 2014 року — то ще довше. І люди, які живуть на окупованих територіях чи котрі були в полоні, заражені травматичною епідемією…

Безпечного місця зараз немає ніде у світі… Що треба робити, коли насувається епідемія? У першу чергу — рятувати тих, які вже ушкоджені. І особливо подбати про тих, хто ще не ушкоджений. Це такі два концептуальні завдання, як на мене.

— Травма важко загоюється сама, без допомоги, — продовжує розмову пані Лариса. — І коли говоримо про посттравматичну травму, на жодному рівні немає самозагоєння. Біда, розділена на двох, стає вдвічі меншою. Радість, розділена на двох, стає вдвічі більшою… Поруч із людиною, яка переживає травму, мають бути фахівці (психологи, психотерапевти, психіатри), а також любляча родина.

На жаль, це не перша і не остання війна на планеті. Ще під час Першої світової війни почав розвиватися психоаналіз. У всі роки люди ставили собі одне й те ж питання: розвивається наука, мистецтво, література, — чому ж люди вбивають одне одного? Що ними керує, якщо здатні на такі жахіття? Де ж тут вищий рівень розвитку еволюції? Де ж тут істота розумна?
Тварини теж вбивають одна одну — заради їжі. Але лев не вбиває так, щоб антилопа переживала тортури та муки… Жахіть, які створив гомосапієнс, ні одна тварина не створить… Отже, маємо розвиток добра та розвиток зла — на тій самій висоті.

Ми п’ятий рік боронимося й чинимо опір аморальній жахливій імперії, набагато чисельнішій від нас. Знаємо її імперську риторику: «Вєликая армия, вєликий народ!». Однак за цією псевдовеличчю ховається нікчемність… Але ми даємо собі раду!

У попередні роки Мюнхенську безпекову конференцію охрестили «небезпековою конференцією». Усі «глибокостурбовані» пророчили нам три дні або два тижні… Торік під час Мюнхенської безпекової конференції риторика змінилася. Наші військові привезли шахеди, дрони. Стояла колєйка, щоб усе це побачити. А далі наші хлопці почали працювати інструкторами у Європі… Відомий мем: «НАТО — не бійтеся, ЗСУ з вами!».
Наша національна ідентичність за час великої війни зросла у рази. У нас зміцнилися територіальна, національна та мовна ідентичності…

Якщо хочемо загоєння наших травм, ми повинні з цим боротися. Для того, щоб з цим боротися, треба мати почуття власної гідності. В травматичному досвіді воно руйнується. Я той, хто не зміг, я той, хто не справився, я той, хто безпомічний… Тому головне завдання — відновити почуття власної гідності.

— Життя — це травма на травмі, — продовжила Лариса Дідковська. — Перша травма — народження, остання — травма смерті. Посередині - ще кілька десятків травм — особистісні та сімейні. Але найважливіше — не те, що зробили з вами інші, а те, що ви зробите з тим, що зробили з вами інші.

Якщо хочемо подолати індивідуальну травму, ми повинні бути не жертвою того, що зі мною трапилося, а тим, хто отримав посттравматичне зростання і може далі з цим боротися. І тут з’являється поняття резильєнтності - це відпірність, здатність боротися.

Ми не кажемо про якісь несамовиті успіхи. Здатність боротися — це встати з ліжка, коли не можеш встати з ліжка… Волонтери, які зустрічали людей після бомбардувань на вокзалах, навчилися «не давати людині чаю за неї». Запитували: «Ти хочеш чаю чи кави?». Для того, щоб людина активувала прифронтальну кору, щоб ставала тим, хто впливає на своє життя і на свій вибір!

Друге, що важливо, — залишатися вільною людиною. Можна мати зовнішню свободу і бути абсолютним невільником у просторі. А можна бути у в’язниці, можна бути дисидентом, у полоні, і при цьому залишатися вільною людиною… Почуття внутрішньої свободи є величезною опорою.

І третє: це — дія! Знання — це сила, але зміни — це дія. Ми можемо знати, як правильно, і нічого з того не робити. Ми можемо знати, як треба, і навіть вчити інших. А самим жити за зовсім іншими правилами і законами. Відома британська приказка: «Великі цілі досягаються маленькими кроками!».

Не можемо опинитися на Евересті, якщо не вийдемо з хати. Не можемо досягнути всього того, що ми запланували, — якщо не зробимо перші кроки для того, щоб це реалізувати.

Для того, щоб гоїлася рана, — треба діяти! Просто чекати, що сама собою загоїться, це не спосіб. Австрійський психіатр Віктор Франкль, який пережив концтабір, казав: «Той, хто має «навіщо» жити, може витримати майже будь-яке «як».
Найбільша цінність у житті - саме життя! І зберегти життя — найважливіший сенс.

Пам’ятаймо: не загоюються ті рани, які ми роздряпуємо… Ми повинні зважати на ці рани, вони нас чогось навчили. Поверхневі рани гояться швидше, глибокі - довше. Але гояться усі рани. Тож не будемо їх роздряпувати та не будемо заважати їм гоїтися.