Як українці вибудували власні стратегії виживання

Та попри все українці демонструють унікальні здатності до відновлення та посттравматичного зростання, які сьогодні вивчає весь світ.

Унікальність українського досвіду війни

Психотерапевтка, супервізорка EMDR, засновниця Психологічної студії СЕНС Маряна Франко перелічує - наш досвід війни унікальний масштабом ворога, залученістю світових лідерів і держав, масштабом втрат, нема чіткого розділення на тил і зону бойових дій, відсутність безпечного місця по усій країні.

Війна триває онлайн — ми бачимо те, що відбувається на фронті. На практиці українець, який живе за межами України, може отримати вікарну травму від побаченого.

Інша психологиня, ректорка Українського Вільного Університету (Мюнхен), президентка Української Асоціації Гештальт-терапії Лариса Дідковська пояснює: західна модель життя спирається на передбачуваність і стабільність. Українці історично вміли виживати в екстремальних умовах. Саме тому сьогодні світ визнає нашу унікальну здатність адаптуватися і ділитися досвідом.

Ми швидко навчаємось і інтегруємо різні підходи, стаючи універсальними спеціалістами.
Маємо високий рівень горизонтального лідерства: від психологів, які чергували на вокзалах у перші дні, до тисяч волонтерів, які працюють безкорисливо.

Демонструємо посттравматичне зростання: замість виснаження українське суспільство здатне генерувати нові сенси, меми, волонтерські ініціативи, фахові спільноти.

За даними західних фахівців, відсоток ПТСР у найманців вищий. Тобто ті, хто йдуть вбивати невинних людей на чужій землі страждатимуть більше, ніж ті, хто захищає своїх.

«Українці - прекрасний екземпляр для світу посттравматичного зростання», — запевняє Лариса Дідковська.

Інноваційні методики та психоедукація

За часи повномасштабки — українські психотерапевти стали «універсальними солдатами».

«Раніше ми були представниками різних методів, зараз стали інтегрованими, застосовуємо різні техніки, постійно випробовуємо нові методики і прагнемо максимальної ефективності, — каже пані Дідковська. — В українців нема розкоші довго дозрівати до надання допомоги іншим, ми вчимось працювати з викликами одразу. А також застосовуємо міждисциплінарний підхід.

Українські фахівці навчились працювати з тими, до кого мало хто мав доступ раніше — хто пройшов тортури, прожив полон, окупацію.

Зростає культура звертатись до психологів, зокрема — і серед військових. Ті, хто повертаються, самі вчаться і стають менторами для побратимів.

В країні відбувається тотальна психоедукація серед населення з власної ініціативи — як комунікувати з різними групами людей, як надавати першу психологічну допомогу, як підтримувати дітей під час обстрілів, як справлятись з тривожністю і так далі".

Лариса Дідковська нагадує, психіка, як і тіло, має регенераційні властивості. Рани не гояться лише тоді, коли несумісні з життям, або коли їх постійно роздряпувати. В іншому випадку відновлення можливе.

Адаптація до подразника — основа психічного здоров’я. Якщо порівняти перші тижні повномасштабного вторгнення й тепер, видно, як українці змогли вибудувати власні стратегії виживання.

Як жити далі?

Маряна Франко підказує - постійно шкалюйте рівень своєї тривоги, відстежуйте як сильно включаєтесь у різні ситуації. Наприклад, я добре виспалась і ранок спокійний — рівень тривоги 0. Беру участь у вебінарі - рівень стресу від 1 до 3. Але якщо йде звичайна розмова і я включаюсь на 6−7−8, роздратована — це симптоматика стресова. Звертайте увагу на невідповідність вашої реакції на ситуацію.

Швидка допомога собі та іншим:

РЕОРІЄНТАЦІЯ (де я? з ким я? хто я?).

ЗАЗЕМЛЕННЯ. Гострий стрес найшвидше скинути через тіло, фізичні навантаження чи просто прохлопати своє тіло, м’язова релаксація. Випити щось тепле.

СТАБІЛІЗАЦІЯ. Подзвонити комусь зі своїх, це помагає внутрішньо. Починаю працювати, допомагати іншим, так я переключаю себе на дію. Повертаю собі свою спроможність, коли помагаю побратиму чи сусіду.

Допомога «рівний рівному»

Наталія Шевченко, психологиня у «Серце Азовсталі», дружина військового звертає увагу на те, що люди втомлюються. Є багато тригерів, які посилюють розділеність: хтось воює, а хтось — ні, хтось виїхав, а хтось залишився. Радить: «менше оцінок і суджень, вчіться бачити в іншому не травму, не історії, а — людину». Нам потрібно зрощувати емпатію в суспільстві, щоб підтримувати одне одного.

Також важливо вміти надавати першу психологічну допомогу. Ветерани повертаються у цивільне життя з різними наслідками участі у бойових діях. Не варто боятись, засуджувати чи втікати, а розуміти як діяти.

Людину лікує людина

Психотерапія майбутнього — це у першу чергу не протоколи, а живий контакт. Психічна допомога має бути людяна: людину лікує людина. Плюс дуже розвинена психоедукація серед усіх людей.

«Я швидко повертаю побратимів-ветеранів до життя розмовами», — Олег Лутчин, доброволець, ветеран, що втратив на війні ноги.

— «Ниєш, що нема руки і не зможеш грати у теніс? Грай у футбол. Втратив старе оточення? Знайди нове. Втратив старий сенс? Створи новий».

Олег каже, що своїм рідним обрізав бажання сюсюкатись зі мною. Сказав: «Я такий самий, просто без ніг. Не треба мене жаліти».

За одного вбитого — двох невбитих дають

Україна стала не лише полем битви, а й лабораторією інновацій у сфері психічного здоров’я. Наш досвід — це ілюстрація посттравматичного зростання, колективної емпатії й сили виживання.
За одного вбитого — двох невбитих дають. Ця українська приказка сьогодні звучить як метафора нашої ідентичності: попри втрати, ми здатні відроджуватися, відновлюватися і ставати сильнішими.

Текст підготовлений за результатами вебінару, що відбувся у межах проєкту «Психосоціальна підтримка та психічне здоров’я (MHPSS) як основа для відновлення та зміцнення суспільства» від HumanDoc Ukraine.

Проєкт фінансується програмою польського співробітництва з розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща.
У статті думка авторів може не співпадати з позицією донора.

Авторка: Наталія Кузьма