«Копняк під зад може означати крок допереду»

Останнім часом стало дуже модним нарікати на батьків і звинувачувати у всіх своїх бідах важке дитинство: не так виховали, не долюбили, не розуміли, невчасно розгледі­ли здібності дитини тощо. Одне слово, батьки у всьому винні. Чула такий жарт. Щойно народилася дитина, батьки повинні заоща­джувати гроші на психотерапевта, бо через 20 років ця дитина піде до того психотерапевта і буде розповідати про свою токсичну маму.

— Був час, коли батьків усі му­сили слухати. Тепер світ закину­ло у протилежний бік, де їх не слу­хають, знецінюють, звинувачують. Гойдалка посередині не опинить­ся, але норма якраз посередині. За щось нашим батькам дякуємо, починаючи з того, що завдяки їм з’явилися на світ. А на щось маємо право бути ображеними. XX сто­ліття — це криза сім’ї. Криза сім’ї і по горизонталі, і по вертикалі. По горизонталі означає криза у парт­нерських стосунках, по вертика­лі — у батьківсько-дитячих. Чому? Тому що ми еволюціонуємо. Що означає будь-яка еволюція, будь-яка криза? Що по-старому вже не влаштовує, а по-новому ще не склалося? Ми експериментуємо, шукаємо оптимальніші взаємо­дії, при цьому заперечуючи те, що було раніше.

Запитую дітей, які приходять скаржитися на батьків і мають братів і сестер, чи у них батьки ті самі, бо вони нагородили їх тією самою генетикою, вони носії тих самих хромосом. Я запитую, чи однакові з вашою сестрою чи з вашим братом? Відповідають, що різні. То, значить, не батьки демо­ни, не вони у всьому винні. Зна­чить, вас формує ще щось, крім батьків. Значить, катастрофізува­ти їхній вплив на те, якими ви ви­ростите, не варто.

Чинників, які формують осо­бистість, близько 200. Батьки лише один з цих 200. Яким би не­людом не був ваш батько, і яким би жахливим не було ваше трав­матичне дитинство, але одна ди­тина з тим самим батьком стала Каїном, друга — Авелем. Наведу такий приклад. У дисфункційних токсичних батьків було двоє синів. Один став дегенератом, злочин­цем, аморальним, асоціальним, другий став успішним бізнесме­ном. Беруть інтерв’ю у першого. Запитують: «Як на вас вплинуло дитинство?». Він каже: «Мої бать­ки були алкоголіки, злочинці, та­кі-перетакі. Ким я міг стати при таких батьках? Звичайно, я та­кий самий». Запитують в успішно­го бізнесмена: «Ваше дитинство вплинуло на те, ким ви стали?». «Безумовно, — відповідає. — Ким я ще міг стати при таких батьках? Я прагнув, щоб моє життя було кар­динально іншим!». Ось вам і вплив батьків. Копняк під зад може озна­чати крок допереду.

Якщо перший етап називався «етап залежності дітей від бать­ків», це той полюс, на якому я не можу без тебе, то потім гойдал­ку закидає у другий бік з такою самою амплітудою. Називаєть­ся цей етап — «я не можу з тобою», тож у цьому місці мені треба від­ділитись, треба заперечити, тре­ба відсепаруватись. Якщо пер­ша сепарація — це момент нашого народження, там перерізається пуповина. Потім іде криза трьох років, яку називають кризою нега­тивізму. Коли дитині кажуть: «Бу­деш їсти?» «Ні!». «Будеш спати?». «Ні!». В такий спосіб вона відділя­ється від мами, татка або об’єкта прив’язаності, спираючись на власні бажання. Вона їх ще досте­менно не розуміє, але вже запе­речує те, що їй пропонується.

— У мене онучка має три роч­ки, і я бачу саме таку поведінку. Думала собі, чому вона так ка­призує, все заперечує?

— А як вона по-іншому автоно­мізується?

— Тобто це спроба самоіден­тифікації?

— Так, це перша сепарація, яка означає іншу особистість.

Ти хочеш, щоб я їла? Але якщо я погоджуюсь на те, що хочеш ти, значить, я — це ти. Але якщо ти хо­чеш, щоб я їла, а я кажу «Ні», зна­чить, ти це ти, а я це я. І оскільки починається процес соціалізації цих чудових трирічок, дитина за­лишає світ лише сім’ї, де є мама, тато і вона як пуп цього світу, і по­чинає засвоювати соціальні нор­ми та правила з іншого світу — світу садочка, вулиці, де ти — не головний, не єдиний і не найваж­ливіший. З іншого боку дитина втрачає так зване магічне мис­лення. Психіка зробила нам псев­домогутність. До прикладу, ди­тина попісяла, і ці двоє батьків біжать її переповивати. Дитина хоче їсти, і ось мама дає їй цицю. Хоче на руці, нявкнула, і тато її лю­ляє. Значить, хто править світом, на думку дитини? Вона! Все, що захочете, всі навколо те роблять. Чим добра ця псевдомогутність немовляти? Тим, що немовля не переживає відчуття меншовар­тості, де саме неспроможне, саме безпомічне. Чому це називаєть­ся псевдопотентність? Бо це не­справжня впливовість, це ілюзія. Чим тут погано? Тим, що дити­на вірить: якщо щось у світі відбу­вається доброго, то це її заслуга, але якщо світ конфліктний, не дає їй того, що вона хоче, це також че­рез неї. Якщо я правлю світом, то щось добре — це я, але щось не­добре — це теж я. У цьому полягає криза трьох років. Тому що рані­ше ви хотіли на руці і вас брали на руці, хотіли їсти — і вас годували. А тепер вам кажуть: «Ти вже вели­кий», світ перестає вас слухатись. І у тебе внутрішній конфлікт: з тим, що ти знав про себе раніше, бо ти правив світом, а тепер світ тебе не слухає. Подивіться, як поводять­ся трирічні дітки, яким не вдаєть­ся скласти пірамідку або яким чо­гось не дають. Вони зляться, вони плачуть, бо «моя всемогутність зу­стрічається з моєю безпомічніс­тю».

Для того, щоб дитина пройшла через кризу трьох років, батькам треба залишатись спокійними і стабільними. Розуміти, що з ма­лечею відбувається, розуміти, що вона влаштовує істерики не тому, що нечемна, а тому, що пережи­ває одну з серйозних криз у своє­му житті — кризу втрати всемогут­ності, що по її вже не буде. І тоді наділяє цією всемогутністю своїх батьків. Як говорять маленькі ді­тки? «А мені мама купить ляльку, а ми поїдемо на море». Якщо вже не я всемогутній, то принаймні у мене є ті, хто може все зробити. Але це теж не назавжди. Бо потім тебе приводять до садочка, і ви­хователька каже батькам, що вони чогось не зробили, що повинні були якось інакше поводитись. І ти бачиш, як твої боги стоять і ви­бачаються. Потім приходиш додо­му, і тато свариться з мамою, вона плаче. І вона вже не нагадує все­могутнього Господа… І дитина по­чинає контактувати з реальністю. Остання особа, яку діти наділяють ось цією всемогутністю, — це пер­ша вчителька. Це нова соціаль­на роль. Вона має навчити тебе всього того, чого не навчили бать­ки. І ти несеш їй букета двома ру­ками. І на уроці чемно робиш усе, як вона каже. Але потім бачиш, як на останнього твого бога вере­щить директор школи. Бог стоїть і опускає носа.

Це вже наступна криза — се­ми-восьми років, коли дитина ро­зуміє, що всемогутніх не буває. Якщо ти всемогутній у чомусь, то безпомічний в іншому. Твій тато, який на роботі керує цілим підроз­ділом, приходить додому і слухає все, що йому скаже мама. Або на­впаки, мама, яка домінантна вдо­ма, на роботі догоджає всім клі­єнтам. Тоді з’являється більш реальна картина світу, в якому влада — це щось динамічне, бо за­раз ти можеш мати владу, а потім вона може бути не у тебе, а в ін­шого.

— А чому діти у віці від 13 до 17 років починають бунтувати і зневажати своїх батьків? Дуже часто так стається…

— Не просто дуже часто, а обов’язково. Я вже казала про першу фазу: батьки — боги. Це фаза залежності. Але з часом у дитини з’являється те саме, що є у батьків: пубертат — статеве до­зрівання. З’являються вторин­ні статеві ознаки, які є у мами чи у татка. Значить, я теж дорослий. А якщо я теж дорослий, то чому я повинен слухати інших дорослих? Діти вважають себе рівними бать­кам. Але об’єктивна дійсність пе­реконує у протилежному, тому що дитина продовжує жити у кварти­рі батьків, за кошт батьків. Якщо дитина потрапляє в якусь халепу, то розрулювати доведеться бать­кам.

Дитина для себе вирішує, що вона нарівні з батьками, але жит­тя їй доводить, що це не так. І до­скочити до них швидко і стрімко не вдасться. Вони все одно сто­ять вище. І тоді вона починає їх з того п’єдесталу стягати. Це етап контрзалежності. Діти починають знецінювати батьків, применшу­вати їх значущість. Це ж легше, ніж досягти рівня батьків. У мене є приятель, який викладає в амери­канському університеті, теж пси­холог. Його батько — знаменитий на весь світ учений. І ось він дзво­нить до свого татка і каже: «Тату, сьогодні мій 16-річний син ска­зав мені, що я дебіл». Коли мені було 16, я точно знав, що ти де­біл. Коли мені був 21 рік, почав розумнішати. А коли мені було 28 років, я знав, що ти відомий сві­тові вчений, чудовий батько, гар­на людина. Вітаю тебе з тим, що ти був дебілом лише раз, бо мав лише одного сина. Я буду дебілом ще два рази, бо маю трьох дітей". Якщо це сприймати як розвиток, який супроводжується кризови­ми проявами, все мине нормаль­но. Коли у дітей ростуть зубки, вони теж вередують, але ми ро­зуміємо, що це треба пережи­ти. Коли наші дітки переживають пубертат, вони стають нестерп­ні, вередують, протестують, але це теж криза, тільки криза осо­бистісна. Чому вона така важка? Вона має три компоненти. Перше — фізіологічні зміни в організмі: статеве дозрівання, яке відбува­ється у 14−15 років. А наш нейро­розвиток завершить своє форму­вання у 25 років. Відповідно, чому вони такі суперечливі? Тому, що у штанах вже виросло, а в голо­ві — не до кінця. Тому що гормони — зі всіх дзюрок, а засобу контро­лю головного процесора ще не­достатньо.

Другий вектор — соціальна кри­за. Ти був дитиною, про тебе дба­ли. Якщо ображали, міг покликати батьків, і тебе захищали. Статус дитини передбачає, що тебе ма­ють захищати дорослі.

І ось з того, про кого дбали, за­хищали, турбувалися, стаєш тим, хто повинен робити все це сам. Просиш, щоб тобі дали кошти на щось, а тобі відповідають: «Ти ж кажеш, що вже дорослий, то йди — зароби».

І знову чергова конфронта­ція між тим, ким я думаю, що я є, і тим, ким я насправді ще не є.

І третя — психологічна кри­за, оскільки наша психіка зустрі­чається з новими викликами. Ти раніше міг попросити про допо­могу, тепер треба розраховувати на себе. Ти був милим хлопчиком чи дівчинкою, і ось ти якесь чудо­висько, яке дивиться на своїх ку­мирів, але ще далеко до того, щоб стати такими, як вони. Є навіть офіційний діагноз — дисморфобія. Це невдоволеність своїм тілом, своїм зовнішнім виглядом. Цей ді­агноз часто ставлять підліткам, які ридають над прищем на носі, не­вдоволені своїми параметрами.

— Як батьки повинні поводи­тись з такими підлітками?

— Згадати, що вони колись теж були такими самими гидки­ми каченятами, теж були таки­ми самими амбівалентними, не­впевненими, категоричними і радикальними. Підлітки хочуть бути дорослими прямо завтра, при цьому обирають не тради­ційний спосіб дорослішання, а так звану псевдодорослість, або фастдорослість. Це, наприклад, сигарети. Дітки не палять, а до­рослі палять. Я палю, значить, я дорослий. Чи алкоголь. Дітки не п’ють, а дорослі п’ють. Я п’ю, значить, я дорослий. Далі — секс. Дітки не займаються таким, до­рослі займаються. Я це роблю, значить, я — дорослий. Ненорма­тивна лексика. Дітки не матюка­ються, дорослі матюкаються. Я — матюкаюсь, значить, я — дорос­лий. Непослух. Дітки батьків слу­хають, бо ж, пам’ятаємо, мама-тато — боги. Я батьків не слухаю, вчителів не слухаю, значить, я — дорослий. Чи це справді маркери дорослості? Ні, це псевдодорос­лість — те, що замість і чого можна досягти швидко. Адже випити 100 грамів — це дві секунди, а закін­чити школу, здобути вищу освіту, збудувати кар’єру, придбати своє житло — це роки і роки.

— В якому віці дитина має сепаруватися? Читала, що ніби 18 років — це той вік, коли донь­ка або син мали би вже піти від батьків і бажано, щоб жили окремо. Жити разом, окремо — це теж цікава тема. Наскільки це важливо?

— Зараз знову повернемось до того місця, де ми зупинили­ся. Чи всі діти мусять бунтувати, протестувати? Є два способи до­рослішання. Один — протизалеж­ність. Але тисячоліттями працю­вав інший спосіб, і він називався — ініціація. Це делегування відпо­відальності. Це було, починаючи з древніх племен. Ще навіть у нашому дитинстві, коли дівчин­ка підростала, їй доручали пасти гусей, і це ставало її відповідаль­ністю. Коли підросла ще трошки, доручали пасти корову. Потім ді­вчинка готувала їсти, дивилась за меншими дітьми. Коли їй було 14, вона вже шила, доїла корову. І в 17−18 йшла заміж і вміла все, що має вміти доросла жінка. Це і на­зивається ініціацією — їй делегу­вали жіночу відповідальність, яку вона крок за кроком освоювала. Нащо її було бунтувати? Вона і так доросла. Таким чином переходи­ла зі світу дітей до світу дорос­лих. Не через матюки, алкоголь, секс і непослух, а через освоєн­ня дорослої відповідальності. Як це виглядає зараз? Яка відпо­відальність доручається нашим 16-річним тинейджерам? Ніяка.

— Коли стався цей перелом?

— Світ почав ускладнювати­ся в одних своїх частинах і спро­щуватися в інших. Раніше не було мобільних телефонів, не було за­собів контролю. І дітей так не контролювали, не опікали. Якщо ви розбили коліно, це було ва­шою проблемою. Знайшли по­дорожник — і це була ваша версія антисептику. Так виглядали наша автономія, наша незалежність, самопорадність, наша ініціація. І наші мами з татами про це по­няття не мали, тому що світ дітей був відділений від світу дорослих. Кожен з цих світів жив за своїми правилами і законами. Ти вчився взаємодіяти з собі подібними? Не мама вирішувала, хто у мого сина машинку відібрав. Якщо це про­блема не дитини, а мами, то ди­тина не освоює вирішення сво­їх проблем власним ресурсом. І оскільки зараз, на жаль, світ дітей не відділений від світу дорослих, і ці світи зчеплені і змішані, дити­на не освоює навику самопорад­ності: якщо я все контролюю — я за все відповідаю. А раніше діти відповідали за себе, батьки — за себе.

— Як наслідок — інфантильне покоління?

— Звичайно. В результаті — мами, які ображаються на діток, і дітки, які ображаються на бать­ків… А раніше нас вчили, що це твоя відповідальність, значить, і ображатися тобі треба на себе. Але якщо це відповідальність мами, і зі мною щось трапилось, хто винен? Що маємо на виході? Те, з чого ми починали, — ображе­них діток на батьків.