Юрій Гудименко: «Українці воювати вміють, але не люблять, а росіяни люблять, але не вміють»
Відомий громадський діяч, активіст, блогер, молодший сержант ЗСУ Юрій Гудименко записався до війська за два місяці до повномасштабного вторгнення російської армії на територію України. Каже, не мав жодного сумніву, що велика війна розпочненться з дня на день… Війна його застала у Маріуполі. Про перші години російської агресії, поранення, через яке був між життям і смертю, як війна його змінила і що чекає на Україну після Перемоги?
/wz.lviv.ua/images/articles/_cover/500354/hudymenko.jpg)
Про це та багато іншого — в інтерв'ю з Юрієм Гудименком на Ютюб-каналі «Балючі теми».
«Український патріотичний рух у Запоріжжі був російськомовним»
— Пане Юрію, перед цим інтерв'ю я уважно прочитала вашу біографію, і вона мене вразила. Стільки подій сталося у вашому житті, що вистачить на карколомний серіал. Розкажіть, як російськомовний хлопець із Запоріжжя став крутим націоналістом і громадським активістом?
— Вулиця, на якій я жив у Запоріжжі, неподалік стадіону. Мене в юності приваблювали ультрас: прапори, димові шашки, сутички з міліцією… Десь класу з десятого я почав ходити до них на фанатський сектор. Попри те, що Запоріжжя було тотально російськомовне і схилялося до Партії регіонів, ультрас були праворадикальні, були постійні кричалки про Бандеру, Шухевича. Я почав розбиратись, як так вийшло, що ці люди фанатіють від історичних персонажів, а у школі викладають трошки не так.
— Ви з російськомовної родини, російськомовна школа…
— Російською я говорив років до 30-ти. Українську нормально вивчив, вже коли переїхав до Києва, років з десять тому. А до того український патріотичний рух у Запоріжжі був російськомовним. Виглядало це справді дивно: ми влаштовували марш до дня народження Шухевича у Запоріжжі, а більша частина тих людей були російськомовними. Вони ставали україномовними на час цього маршу, потім розбігалися і розмовляли російською.
— Наскільки це все було свідомо у тих молодих людей? Чи не було це підлітковим максималізмом, романтизмом, який виявлявся у такий спосіб?
— Можливо, на той момент так і було. Але це перевіряється просто: більша частина тих хлопців нині воюють. Частина поранена, частина загинула. Для мене це найпростіший тест на патріотизм. Можливо, те, що розпочиналося як підлітковий максималізм, переросло у більш глибоку і усвідомлену ідею.
— Як ви потрапили у «Свободу»? І чому саме «Свобода»?
— Спочатку робили з хлопцями свою «двіжуху»: це називалося «Автономні націоналісти». Були самі собою, але згодом зрозуміли, що потрібно якесь реально політичне представництво, щоб була структура, на яку можна спертися. Поговорили і вирішили, що долучаємося до «Свободи». Ми фактично стали молодіжкою «Свободи» у Запоріжжі. Інших націоналістичних партій тоді і не було, це ж 2010−2011 роки.
— Скільки часу були у «Свободі»?
— Рік або півтора. Коли після чергової акції протесту я потрапив у СІЗО, і коли вийшов, партійний квиток ножичками акуратно нарізав, поклав у конвертик і відправив в офіс обласного штабу «Свободи».
— Чому так зробили?
— Мені не сподобалася їхня позиція після мого затримання. Не сподобалось, що гроші (на той момент 13 тисяч гривень — великі гроші) мамі для адвоката збирали інші люди.
— Яке зараз у вас ставлення до «Свободи»?
— Ця історія була давно, свободівці зараз воюють, для мене це важливий критерій.
— У період вашої буремної молодості ви проводили багато різних протестних акцій, потрапляли у СІЗО. Що вас тоді найбільше тригерило?
— Комуняки! Коли вони встановили у Запоріжжі пам’ятник Сталіну, вони ж його поставили на своїй приватній території і захищали право на свою приватну власність… Комуністи тригерили мене настільки, що досі пам’ятаю деяких з них. Вони, на жаль, зараз «поза зоною доступу», десь у Москві, але я ці імена пам’ятаю. Наприклад, коли була хвилина мовчання біля пам’ятника Голодомору на День пам’яті жертв Голодомору, там зібралися з 15 голів комуністів і в гучномовець включили сирену, щоб перекричати хвилину мовчання. І якщо ці «шановні» люди думають, що я таке забуду, то ні…
— А чому вони вас так тригерили? Вони вже були, по суті, на марґінесі.
— У Запоріжжі вони мали величезну підтримку, мали великі фракції у міській і обласній радах. Я у них бачив загрозу того, що ми повернемося у вчора, а не підемо у завтра. Окрім цього, вони мене просто бісили. Якщо бачу змію, я від неї смикаюсь, це рефлекс. Рефлекс був, коли ми бачили людину з комуністичною символікою — дуже хотілося увійти з нею у фізичний контакт.
— Як ми тепер розуміємо, більша загроза була від російських сил, які маскувалися під проукраїнські.
— Це правда, але комуністи, принаймні у Запоріжжі, демонстрували себе на вулицях. Нам тоді було по 19−20 років. У нас немає політичного представництва, тобто немає трибуни для дискусії. Все, що у нас було, це вулиця. А «регіоналів», які мали абсолютну більшість у Запоріжжі, на вулицях не було. Вони тихенько сиділи у міських, обласних, районних радах, вирішували свої питання, і наші світи не перетиналися. Їхні світи закінчувалися дверцятами «Мерседеса», наші починалися там, де закінчувались ці дверцята.
«Багато політиків до вас приходили у джинсах фірми „Колінс“?»
— Потім ви були у деяких політичних силах, а згодом з однодумцями створили свою політичну силу — «Демократична сокира». Я слухала ваше інтерв'ю, де ви казали, що партія існувала на членські внески. Важко у це повірити.
— А багато політиків до вас приходили у джинсах фірми «Колінс»? У чому наша величезна радість і водночас величезна проблема? Що партія справді живе за внески. Це не дозволяє нам мати рекламу в тій кількості, яка є у конкурентів. Не дозволяє мати власні ЗМІ. І це є перепоною для політичного життя. Але цей принцип є.
— Тобто ви були настільки романтиками, що справді вважали, що ніби потужна і впливова політична сила може існувати виключно на членські внески?
— Нас насамперед цікавив вплив на політичний процес. Цей вплив ми отримали завдяки перформансам, які робили. Не в останню чергу завдяки тому, що партію створили блогерами з сумарним охопленням більш ніж мільйона людей. І це дозволяло нам відкривати ті двері, які не відкриваються для інших маленьких партій, дозволяло просувати ті проєкти, які не міг просунути ніхто інший з маленьким рейтингом. Наше найголовніше правило — продовжувати бути ідеологічними. Наша ідеологія — правий лібералізм. До нас приходили такі самі ідейні люди. У нас жоден голова обласного осередку не отримував грошей. Усі працювали і продовжують працювати за ідею.
— Ви вимальовуєте формат ідеальної політичної сили, а ми ж розуміємо, що нічого ідеального у світі не існує, політичної сили тим паче.
— Ха! Навпаки, я вимальовую картину жахливої партії. Успіх політичної партії в будь-якій країні вимірюється її рейтингом, а рейтинг у «Демсокири» завжди був низький. І досі таким залишається, незважаючи на те, що наша відомість підросла. Я малюю картину партії, за яку не соромно. У цей же час політичні проєкти, які утворювались за декілька днів, отримували рейтинги утричі більші, ніж наш.
— За рахунок чого?
— Медіа, гроші, впізнаваність.
— Чи не було спокуси знайти донорів чи спонсорів?
— Якщо це донори, які платять за те, що ви підтримуєте їхні ідеї, це одна історія. А якщо це одна людина, яка платить великі гроші, то це означає, що твоєю ідеологією зараз стає ідеологія цієї людини. І твоїми інтересами стають інтереси цієї людини. В Україні немає людей, які фінансують політичні сили просто заради ідеї. Політична партія — це дорого, дуже дорого. Мова про мільйони доларів. І це не благодійність, це інвестиція. І цю інвестицію потрібно буде відбити. Я б спокійно знайшов собі місце в будь-якому партійному списку, якби мене цікавило лише моє перебування у парламенті. Але мені це не потрібно. Мені потрібно, щоб у парламент зайшла команда людей, які поєднані ідеєю, які будуть реалізовувати її разом.
— А як команда людей зайде, якщо самі кажете, що рейтинг у вас низький?
— Будемо ставити питання про делегування частини нашої команди до якогось іншого політичного списку. Ми так робили на місцевому рівні, і воно працює. Плюси — ми гучні, і ми додаємо голосів. Мінуси також зрозумілі: якщо в якийсь момент наша ідеологія входить у конфронтацію з політикою партії, з якою ми поєднались, то ми голосуємо згідно з її ідеологією.
— Конфлікт неминучий.
— Життя — це конфлікт: одним більше, одним менше.
— Ви бачите себе у політиці?
— Хочу робити ті зміни в країні, які мені здаються правильними. Якщо для цього потрібно бути політиком, значить, буду політиком. Якщо для цього не потрібно бути політиком, перестану ним бути. У мене з’явиться багато вільного часу.
— Ким ви тоді будете?
— Тільки не письменником. Гадки не маю, бізнесом, мабуть, займусь. Мене це завжди цікавило, завжди було на це дуже мало часу.
— Ви записалися добровольцем у ЗСУ за два місяці до широкомасштабного вторгнення. Чому ви це зробили саме тоді, у грудні?
— Бо ненавиджу стояти в чергах…
— Ви передбачили війну?
— Та це було очевидно!
— Це було очевидно для дуже небагатьох людей…
— Ну, принаймні для директора ЦРУ це було очевидно. Хто я такий, щоб не довіряти директору ЦРУ?
— Для Володимира Зеленського і його команди це було зовсім не очевидно.
— Це питання до Володимира Зеленського. Для мене це було очевидно. Я 15 грудня підписав контракт резервіста зі 130-им батальйоном ТРО, отримав, не стоячи в жодних чергах, і зимову, і літню форми. На складах це все ще було. А зброя у мене була своя — мав мисливський карабін. Докупив патронів і почав чекати. І дочекався.
— Війна вас застала у Маріуполі. Розкажіть про цей день — 24 лютого.
— Дуже хотілося спати, офіцер нас підняв о 4-й ранку, ми дрихли на базі.
— Ви там проходили навчання?
— Ми там перебували як волонтери. Щось привезли їм 23-го числа і вирішили, що вже занадто темно вертатися, тож заночуємо у Маріку. О четвертій ранку нас розбудив офіцер, який відповідав за цю будівлю, сказав, що, згідно зі статутом, він може використовувати всі наявні сили та засоби для захисту бази. На сили ми були не дуже схожі, більше схожі на засоби (сміється. — Авт.). Ці засоби вдягнулись, взяли зброю і пішли патрулювати територію. Згодом, уже вдень, стало зрозуміло, що на той момент у Маріуполі все було відносно спокійно. Пакет «Града» прилетів по одному з районів, були артилерійські обстріли, якісь вибухи, але ніякого вторгнення, про яке писали самі росіяни (мовляв, колони входять у Маріуполь), не було. І тоді я почав записувати свої відеозвернення, в яких розповідав те, що почув від людей, які перебували безпосередньо на місці подій. Бо ворог сіяв паніку, і йому це вдавалося. Росіяни розповідали, що вони вже зайняли Харків, у Київ увійшли, в Маріуполь зайшли. Ми почали комунікувати з усіма і давати правдиву інформацію, відтак підбадьорювати людей. На той момент це було конче потрібно. І нам це вдалося. До мене досі підходять люди, які кажуть, що мої відео з перших днів війни їм «кукушку тримали».
— У вас було фірмове звернення: «Привіт, котики!». Чому котики, а не, скажімо, зайчики?
— Я люблю котиків, до зайчиків ставлюся з легкою підозрою. У мене є своя кішка, їй уже 13 років, вона з хронічним ожирінням. Здається, у волонтера Сержа Марка я підхопив цих котиків. Він трошки схожий на тиранозавра, у нього плечі як у мене, розмах рук, і коли він каже «привіт, котик», воно звучить дуже-дуже підозріло.
— Ви згадали про вашого котика, знаю, що ви його намагалися українізувати. Чи вдалося?
— Мій котик на 13-му році життя перестав розуміти будь-яку людську мову. Він сприймає єдиний звук — звук корму, який падає у мисочку. Для всього іншого ми завели шиншилу, яка знає всі мови світу, що включають у себе почухування за вушком.
«Ми не захотіли здаватися»
— Чому Україна не впала за три дні, як передбачав багато хто, в тому числі і наші західні партнери? У чому секрет, чи радше феномен українського народу та тих воїнів, які у перші дні вторгнення стримали ворога, не побоялися дати відсіч одній із найсильніших армій світу?
— Відповідь проста: ми не захотіли здаватися. Якщо більш детально, то тут буде довга аналітика і про помилки росіян у стратегії, і про їхню геніальну в лапках ідею заходити на нашу територію одночасно з усіх боків плюс-мінус однаковими силами. Це те, що забороняє будь-який підручник з військової стратегії, — розпилення сил. Якщо б вони всі ці сили, наприклад, скерували на Київ або на Харків, то було б нам дуже важко. Дуже.
— Вони розпиляли сили, мабуть, думаючи, що ми будемо здаватися, що не будемо чинити опору.
— Сто відсотків так думали. І це погано свідчить і про їхню розвідку, і про їхні розумові здібності. А про нас добре свідчить той факт, що ми не зважали на їхню силу і чинили опір. На нашу користь також грало те, що, по-перше, ми не маленька країна, у нас великі території, через які просто банально довго йти. По-друге, у нас велике населення, відтак багато людей стали до лав Збройних сил. Росіяни тупі. Неможливо захопити такого розміру країну такими наявними силами. А вони атакували, розраховуючи, що українці не будуть чинити спротиву. З чого вони це взяли? Можливо, з результатів голосування за ОПЗЖ, можливо, з рейтингу російських каналів? Гадки не маю.
— Можливо, їм просто керівництво казало, йдіть, опору не буде.
— А їхньому керівництву хто це сказав?
— Це хороше питання.
— Я не уявляю ситуації, в якій український народ не чинив би спротиву. Хто б це не був, ми б чинили спротив у будь-якому форматі. Ми в принципі любимо битись, ми тут не зовсім пацифісти. Кажуть, що українці мирна нація… Мирна то мирна, але воювати ми вміємо. Всі країни світу діляться на три категорії: перша категорія — ті, хто воювати не любить і не вміє, друга категорія — ті, хто воювати любить, але не вміє, і третя категорія — ті, хто воювати вміє, але не любить. От українці воювати вміють, але не люблять, а росіяни люблять, але не вміють.
— Після того, як ви повоювали, яка, на вашу думку, найсильніша риса українців?
— Войовничість. Десь у нас є, сидить і проривається. У перші тижні війни я звертав увагу, що у постах військових було багато мисливської лексики: «йдемо на полювання», «ми полюємо», «ось така здобич» — про якийсь танк. Українці реально пішли на полювання за ворогом. А можливо, впертість.
— А яка риса вам найбільше подобається?
— Настільки велике внутрішнє бажання свободи, що воно часом перетворюється на бажання хаосу. Я ж із Запоріжжя, у нас неподалік Гуляйполе, яке зараз страждає від постійних обстрілів. Інколи ідеї українців, навіть тих, які вважають себе консерваторами, настільки близькі до анархії, що просто дивуєшся. Українці дуже люблять свободу і абсолютно не бачать рамок цієї свободи. Це насправді шкодить, але це дуже круто.
«Військові сваряться через срачі у Фейсбуці»
— Вибір українців на минулих президентських виборах вас особисто здивував? Чи яке б ви слово підібрали?
— Дзен я пізнав, буддизм. Пригадую, коли побачив результати, знизав плечима і пішов спати. Змінити щось я вже не міг. Проблеми, які на нас чекатимуть, мені були зрозумілі, бо риторика і у президента, і у його команди була миролюбна. А мені вже давно було зрозуміло, що росія на Донбасі, на Криму не зупиниться. Ще у березні 2014-го я писав про те, що росія полізе далі, — на Запоріжжя, на Херсонщину, на Київ, буде намагатися пробити коридор до Придністров'я. Але на демократичних виборах обирається людина, яка тобі може не подобатися, але це все одно демократія. Я в демократію продовжую вірити.
— Чи не маєте зараз відчуття, що після нашої перемоги ця демократія може постраждати? Чому задаю це питання, бо нещодавно віцеспікер парламенту «слуга» Корнієнко раптом заявив, що вони тестують питання, аби в Україні була не парламентсько-президентська, а виключно президентська республіка. Це явний шлях до авторитаризму, це, по суті, бажання узурпації влади.
— Не знаю, навіщо вони взагалі про це говорять. Всі розуміють, що не відбувається ніякого тестування, відбувається факт. У країні воєнний стан, який автоматично призводить до підсилення ролі президента, який є верховним головнокомандувачем.
— І суспільство ніби не заперечує проти цього… Але ви ж розумієте, що це говориться з прицілом на майбутнє, а не на сьогодення…
— Після перемоги поговоримо. Бо зараз більшість політичних інструментів не діють. Той же Корнієнко не дуже розуміє, що повернення політиків у публічну дискусію не в інтересах влади. А такими скандальними заявами він наближає повернення політики. Тому що хтось може сказати владі: «У вас вже політика, давайте і у нас буде політика». Це шкодитиме країні. Якщо не на часі говорити зайве, то цей принцип має працювати для всіх сторін. Має бути суспільний договір. Бо якщо умовна опозиція мовчить, а представник влади каже про «тестування», то він дає пас на поле опозиції.
— Ви людина досить радикальна, зважаючи на ваше карколомне минуле. Але останнім часом стали більш стриманими у ставленні до влади, менше її критикуєте. В одному з недавніх інтерв'ю ви сказали, що зараз корупції менше, ніж колись. Дивно було від вас таке почути, бо корупція під час війни — це мародерство, і її кількість вже не має значення. Ваша більш спокійна позиція зараз — це тому, що ви стали дорослішим і більш досвідченим політиком чи є якась інша причина…
— Який я політик, я — молодший сержант ЗСУ. Я сам просив багатьох людей утримуватись від критики всіх — і влади, і опозиції. Тому що бачив, як срачі у Фейсбуці впливають на військових, як через них сваряться з побратимами. Особливо, якщо перетинаються різні покоління чи менталітети з різних областей. Свого часу люди у соцмережах ділилися на зрадофілів і порохоботів. Зрадофіли казали — корупція, крадують, розворовують… Порохоботи казали — тут варто щось виправити, а тут ви все вигадали, це абсолютний фейк. Зараз через зміну президента сторони помінялися місцями. І мені це не подобається. Я постійно конфліктую, в тому числі публічно, коли мені щось не подобається. Наприклад, я заявив, що ніяких виборів без військових не може бути! Але частина тих людей, які свого часу говорили, що критикувати і докопуватись — це неправильно, зараз роблять саме це щодо влади, вони самі стали «зрадофілами». Якщо бачу щось позитивне, кажу, якщо бачу щось погане — також кажу. І мене за це можуть ненавидіти обидві сторони, але принайні я буду спати спокійно.
Про мене хтось недавно написав, що я «продався», бо написав, що корупція в Міноборони була з початку української незалежності. Але так і є. Її колись було більше, колись менше, але вона була постійно. Зараз крадуть нахабніше, примітивніше, і мені дуже шкода, що у нас немає законів воєнного часу.
— Найгірше, що нікого не карають. Максимум, знімуть з посади. От чому суспільство так обурюється.
— До речі, щодо Рєзникова. З чого розпочався цей скандал? Він розпочався з висновку Держаудитслужби України, яку очолює людина, пов’язана з Портновим. Згодом вони самі скасували результати свого аудиту. Вбачаю за цим політичну гру і красиву піар-кампанію. І це некрасива історія. Мені байдуже, хто про мене що думає. Мене не цікавить мій рейтинг, мене не цікавить політичне майбутнє. Говорю те, що думаю. Я бачу багато речей, які б міг змінити, в тому числі з корупцією. Бачу багато речей, які я зараз змінити не можу. Тому займаюся тим, що я можу змінити.
«Тепер нікого не хочу ні в чому переконувати»
— Ви отримали серйозне поранення на війні. Бачу, що нога у вас відновилася, ви ходите. А з рукою ситуація геть погана?
— Та ні, чого, вона є.
— Не вдалося відновити її функціональність?
— Вдалося, вона взагалі висіла, завдяки операціям почали працювати біцепс і трицепс. І тепер вона працює, принаймні до ліктя, є якісь рухи. Цього достатньо, щоб кермо в машині тримати. Мене влучно поранило, оскільки для того, щоб водити машину на автоматі, потрібні права нога і ліва рука. Саме це в мене залишилось здоровим, все інше — можна попрощатись.
— Ви лікувалися в Америці…
— Наші лікарі, по-перше, зберегли мені життя, по-друге, зберегли мені ногу, яку спочатку хотіли відтяпати, потім передумали. А по-третє, наші лікарі зробили «до фіга». Американці допрацювали.
— Розкажіть про ваші враження від Америки.
— Вони справді підтримують Україну. В Техасі, у Х’юстоні, де я лікувався, у медичному кварталі майорить величезний синьо-жовтий прапор. Це було дуже красиво і дуже приємно.
— Не втомилися від війни?
— На той момент, коли я в них був, ще ні. Техас — республіканський штат, там багато трампістів. Вони розуміють, що правда за Україною, але бояться, може початися третя світова війна, і всі загинуть. Проблема у тому, що політична ситуація в Америці зараз настільки напружена, як не була багато десятиліть.
— Скільки часу ви там були?
— Три місяці.
— Весь час у госпіталі?
— Ні, там взагалі так не працює. Це у нас ти валяєшся у шпиталі і койку займаєш. У мене операція важка, багатогодинна. Виводять з наркозу і перше, що бачу, — обличчя медсестри, яка каже: «Привіт! Ось пакет, у ньому твій одяг, одягаєшся, отам твоя дружина, вона викликає таксі - і па-па!». І ти, як ведмедик, ідеш. Я навіть не пам’ятаю, як у таксі сів. Там лежиш, якщо ти в реанімації. А так іди, хлопчику, ніжками, вдома валяйся. У них така логіка: вдома тобі комфортніше, там твої мікроби, а не ті, які медсестра розносить по всій клініці, там твоя біосфера, там тобі хтось допоможе. Якщо нема кому допомогти, буде медсестра приходити. Більшу частину часу займали перемовини з клінікою. У них медицина чудова, але медична система дуже довга: переписування, домовленості, огляди. Щоразу потрібно переробляти аналізи, тому що фотографії, рентген, флюорографії кожна клініка сприймає тільки ними зроблені. Якщо їхні знання в медицині, їхній рівень техніки поєднати з нашою системою, де рентген можна зробити через 10 хвилин після того, як ти цього захотів, буде ідеальна медицина. А якщо ще й з нашими цінами — то взагалі.
— Після поранення ви вже понад рік лікуєтесь. Ви були між життям і смертю. Я дивилася відео, як вас рятували. За цей час що в житті переосмислили?
— Ви це правильно підмітили. Я став набагато спокійніший у висловлюваннях, та й взагалі щодо всіх. Мене зараз важко вибити з колії, дуже рідко буваю агресивним. Є, звичайно, речі, які мене вкурвлюють, але їх стало набагато менше. Раніше сварився з людьми просто через те, що вони музику не ту слухають. І мені конче було потрібно довести свою думку, щоб всі зрозуміли, що саме я правий. Мені здавалося, оскільки я людина з освітою, з життєвим досвідом, то маю всім розповісти, як правильно жити. І тоді всі почнуть так жити. А зараз для мене лише важливо, чи людина за Україну, чи проти. Якщо проти, то вона взагалі не людина. І пофіг, що людина робить, якщо вона не чинить злочинів, або не шкодить безпосередньо мені чи моїй родині - хай робить що хоче. Я бачив на фронті і колишніх беркутівців, які були проти Майдану, а зараз воюють. Я бачив людей, які вірять в якихось богів, про яких я навіть не чув. Бачив дуже багато всього, і тепер нікого не хочу ні в чому переконувати.
— Ви атеїст?
— Так.
— Кажуть, на війні всі атеїсти починають молитися і вірити в Бога. Це правда?
— Ні, це неправда. Але люди, які ніколи не вживали нецензурної лайки, переважно починають її вживати. Це правда.
— До речі, про нецензурну лайку. Я мушу це запитати, тому що ви нею…
— Є такий гріх.
— Зловживаєте.
— Я нею користуюсь. Зловживати я нею перестав після третього класу. Тепер використовую її як інструмент комунікації.
— Бачила ваше відео, де слова на букву «б» були через кожне слово.
— Це, мабуть, було військове відео.
— Так.
— Не думаю, що якісь слова гірші чи кращі за інші. Але якщо мій співрозмовник буде вважати, що йому це неприємно, я перейду на інший фільтр.
— На війні зрозуміло…
— Не для всіх. Я бачив багато коментарів від цивільних про те, що треба, по-перше, заборонити військовим вживати нецензурну лайку, по-друге, командирам стежити за цим, бо це важливо для української духовності. Намагався уявити ситуацію, в якій один військовий у статутний спосіб пояснює іншому, що по них ведеться мінометний обстріл. До речі, продовжуючи тему мого внутрішнього спокою: я не відповідав на ці коментарі.
— Я підводжу до українського бренду «По**й». Важко вимовляти, ну, я сказала…
— Звертайтесь до мене, я можу повторити.
— Ви запустили збір на зручний одяг для поранених українських бійців цього бренду. Чи не радили ви їм змінити назву?
— Вони зараз змінили. Зараз цей бренд називається «Рhysical level». І в цьому проблема. Бо коли адаптивний одяг робив «По**й», про це всі говорили, був скандал. Коли назву змінили, збори впали.
— Зараз на вулиці все більше людей без кінцівок, у інвалідних візочках, і, мені здається, в суспільстві може з’явитися психологічна проблема між тими, хто має руки і ноги, і тими, хто так постраждав.
— Напруження буде обов’язково. До ворожки не треба ходити. Питання лише в тому, чи це буде прірва, чи тріщинка в асфальті, через яку легко переступити.
— Від чого це буде залежати?
— Від того, чи переможемо у війні. Якщо перемагаємо, якщо забираємо всі наші території, якщо розбиваємо росію — ми нація переможців, і всі внутрішні процеси будуть йти у позитивному руслі. Якщо війна затягується, етика сформується в час невизначеності, кожен новий день війни буде додавати психологічної напруги. І шанси на те, що це буде прірва, а не тріщинка, різко зростуть. Це також залежатиме від економіки та від соціальної політики держави. Зараз все йде по накатаній, і держава ставиться до ветеранів, як до, є таке слово, «льготніків», саме не пільговики, а «льготніки». Просто треба кинути в них ще більше пільг, щоб вони відчепилися, і все буде чудово. Так не буде працювати. Якщо пільги, які вже є, одночасно запрацюють на мільйон людей, можна прощатися з бюджетом України. Він просто закінчиться. Якщо так станеться, буде катастрофа. Ветерани прийдуть і спитають: «Ми відкрили книжку з законами, де нам належаться житло, пільги, субсидії, дотації. Де все це?». Грошей немає. Ветерани будуть вимагати свого, будуть брати участь у протестних рухах. Суспільство на них буде дивитися і казати: «Ми по „єдиному марафону“ дивилися, що ветерану видали ключі від нової квартири. Субсидії у них є. Чого вони ще хочуть?».
— А якщо це ще буде підживлюватися…
— А так і буде. За такий протестний електорат вхопиться кожна політична партія. На виході ми отримаємо внутрішній конфлікт та розкол суспільства. Він не потрібен, його можна уникнути, для цього є рецепти. Якщо будемо ставитись до ветеранів як до «льготніків», а не до людей, яким потрібно дати вудочку для того, щоб вони ловили собі рибу, нас чекає біда.
— Якою буде наша Перемога?
— Кривавою, болючою і в неочікуваний момент. Кількість чорних лебедів, які кружляють над російською федерацією, настільки велика, що рано чи пізно один із них приземлиться в кремлі…