Покинув роботу у Світовому банку — пішов на фронт
Економіст-міжнародник Олег Халаїм приїхав з Вашингтона захищати Батьківщину. І був вражений злагодженістю дій Збройних сил України
Ніщо у цьому інтелігентному 47-річному чоловікові з тихим «професорським» голосом не виказує офіцера української армії. Як для воїна, його біографія зовсім нетипова. Олег Халаїм народився у львівському мікрорайоні Майорівці. Закінчив факультет міжнародних відносин університету Франка і військову кафедру. Працював у секретаріаті Верховної Ради, у Міністерстві економіки. Переміг у конкурсі і поїхав вчитися до Америки. У Гарварді отримав фах магістра державного управління, економіста. Після повернення зі США викладав у Києво-Могилянській академії. Добре зарекомендував себе у київському відділенні Світового банку і, вигравши ще один конкурс, потрапив до його центрального офісу у Вашингтоні. 15 років живе і працює в Америці, там одружився, три роки тому народився син. І раптом в Україні повномасштабна війна…
«24 лютого прийшов у військкомат»
— Рік тому у мене померла мама, — згадує пан Олег. — Приїхав до Львова на похорон, у справах зайшов до військкомату. Там мене запитали: якщо буде треба, чи готовий служити за своєю військовою спеціальністю? Я відповів: так! Ще тоді військові готувалися до війни, прораховуючи її ймовірність.
До речі, у Світовому банку існує спеціальний фонд для країн, які мають статус «держав, що страждають від конфліктів» і спеціальні програми підтримки. Але Україна, на яку у 2014 році напала росія, не мала цього статусу. Цей статус може відлякувати інвесторів. Можливо, у діалозі Світового банку з Україною зійшлися на тому, що нам краще не говорити про війну. Тож відсутність згаданого статусу свідчить про те, що у влади були оптимістичні сподівання…
Тож я приїхав в Україну у середині лютого провідати батька, якому 92 роки, а також — щоб пройти військові збори (за військово-обліковою спеціальністю я — перекладач). Пройшов медкомісію. Заплановані збори повинні були розпочатися у понеділок, 28 лютого. А у четвер, 24 лютого, розпочалася велика війна. Того ж дня я прийшов у військкомат.
— Що вами рухало, коли зі США їхали в охоплену війною Україною?
— На мене сильне враження справила розмова у Личаківсько-Залізничному військкоматі у травні минулого року. Я побачив людей, які стратегічно мислять, розуміють ситуацію з військовими кадрами, знають: десь потрібен знавець англійської, десь — «айтішник»… Зі мною ґрунтовно переговорили військком і його заступник, які фахово займаються комплектацією війська.
— В уяві багатьох наших співвітчизників військкомат — місце, де, зокрема, «відмазують» від армії…
— Через це уявлення так добре сформувалася Територіальна оборона. Держава пішла на створення цього паралельного процесу мобілізації, можливо, і через те, що була певна недовіра до військкоматів…
— Після восьмимісячного перебування на війні дружина вас не кличе додому?
— Кличе, скучив за сім'єю. Але кажу дружині: ще не час. Повернуся після перемоги.
— А якщо війна затягнеться ще на рік?
— Ні, не на рік, на менше…
— Які враження склалися у вас від служби в українському війську?
— Здивувало, наскільки ЗСУ виявилися готовими до того, що сталося. Армія — це великий механізм, який працює цілодобово. Армія передбачає шалену відповідальність від найвищого до найнижчого рівня. І мене вразило, що все це працює злагоджено, що люди знають, хто чим має займатися. Багато хто, як і я, прийшли із цивільного життя. Всі були мотивовані. Нашим командирам, особливо під час перших днів війни, було відносно легко, бо, незважаючи на те, що багато людей не були професійними військовими, вони хотіли якомога швидше вчитися і були дуже дисциплінованими. Від служби отримую шалене моральне задоволення. Ніколи не думав, що побачу її такою.
— Чим ви це пояснюєте: якістю людей чи обставинами, які склалися?
— Обставинами, які змусили усіх мобілізуватися, по-дорослому сприймати завдання, чітко і вчасно виконувати їх. Ми жартували між собою: якби це було цивільне життя, могли б один з одним сперечатися: «зробимо так чи так», «я сьогодні втомився, тому зроблю це завтра», «мені потрібно більше часу» — а нічого цього на війні немає. Ми спали на кариматах, дехто без спальників, у порожніх приміщеннях — і при цьому віддавалися роботі на всі 100%. І у такому режимі працювали всі Збройні сили, включаючи людей, які армію бачили вперше.
Мотиваційним фактором для всіх було те, що Україна не програвала. З перших днів була налаштованість на перемогу, хоча слово «перемога» вживали не так часто і не так пафосно, як тепер.
«Дізнались, що я на війні, — не беруть плати за дитсадок»
— Свою армійську платню відсилаєте додому — як це роблять багато наших воїнів?
— Ні, не відсилаю. Дружина пішла працювати у райдержадміністрацію.
Живемо ми в Арлінгтоні, передмісті Вашингтона. Дружині самій важко. Але ми отримали несподівану підтримку. Раніше за кожен день перебування Климента у дитсадку платили 115 доларів. Коли керівництво садочка дізналося про те, що я пішов захищати свою країну, сповістило нас, що найближчі кілька місяців ми не будемо платити…
— Що українського є у вашому американському домі?
— У нас є вишиванки. Моя дружина любить Україну. Вона була тут. Як і все американське суспільство, вважає цю війну дуже несправедливою…
Моя Женеві за національністю — перуанка, трохи знає мову своїх предків — інків. Між собою розмовляємо англійською, а з сином я спілкуюся українською. Сподіваюся, незабаром вони приїдуть до мене в Україну…
— Як загалом американці, ваші друзі, сусіди, сприймають російсько-українську війну?
— Один мій друг переказав на потреби українського війська 20 тисяч доларів. Багато хто приходить до моєї дружини і запитує, яка їй потрібна допомога. Відколи мене немає вдома, сусіди, колеги по роботі їздять у супермаркети і за власні кошти роблять для нас тижневі закупи.
США не дадуть диктаторам виграти
— Впливи російської пропаганди в Америці відчуваються? Чи зустрічалися ви з тими, хто не підтримує Україну?
— У нашому колі спілкування немає таких людей. Америка дуже строката. Близько 12% населення там — чорношкірі, близько 25% - американці латиноамериканського походження. Є американці індійського походження. Представники цих меншин присутні у владі. У віцепрезидентки Камали Гарріс індійсько-карибські корені. Ці люди є важливою частиною американського суспільства, яке підтримує Україну. А от у деяких країнах їхнього походження менше переживають за нас.
— А як вам поведінка експрезидентів США Трампа, Обами, які виступають за компроміси з росією, готові підігрувати їй?
— Якби Україна не вигравала на полі бою, її підтримували б ще менше. Ріст української нації, її проходження через жорна пекла, додають нашій країні ваги. Коли показуємо, що ми сильні, нас підтримує ще більше людей.
Є країни, які вважають, що від розгляду «українського» питання потрібно утриматися. Не знаю, наскільки емігранти із цих країн солідарні з урядом США чи з урядом тих країн, вихідцями з яких вони є. Всі вони американці, але при цьому включені у два культурні простори. Невідомо, наскільки вони передають культурний простір Америки у країни, звідки походять, де у них є родичі, друзі. А може, навпаки — вони більше тяжіють до цієї нейтральності-байдужості і переносяться в Америку. Але США ухвалили стратегічне рішення підтримувати Україну, підтримувати демократію, не давати диктаторам виграти.
— Як ви сприймаєте останні заяви деяких представників Республіканської партії про те, що у разі свого приходу до влади просуватимуть ідею про зменшення допомоги Україні?
— Сприймаю це як внутрішньополітичні дискусії. В Америці сильний парламентський контроль. Ми знаємо, як кулуарно призначають заступників міністра в Україні. А у США кандидат у посли або у заступника міністра чи директора департаменту іде на співбесіду у профільний комітет Верхньої Палати і бере зі собою дружину, батьків. Цього не вимагають, але така практика. Можете собі уявити, що потенційний посол України у Кенії перед призначенням іде на співбесіду у профільний парламентський комітет з мамою і татом? А в Америці таке є. Заяви, про які кажете, я зрозумів як запевнення про більший парламентський контроль за американською допомогою.
— Ви могли спокійно працювати у Вашингтоні…
— До речі, я працюю не у Сполучених Штатах. Я працюю у Світовому банку, який є екстериторіальним. Він розташований у центрі Вашингтона, поруч з Білим домом. Коли заходжу на територію Світового банку, то залишаю територію США. Так само, коли заходжу у Посольство України або у штаб-квартиру ООН у Нью-Йорку — то покидаю територію Сполучених Штатів.
Україна має свою невеличку частину у Світовому банку. Має її Польща. Сполучені Штати мають більшу частину СБ. Членом Світового банку є і росія…
«У вільний час вчив хлопців англійської»
— Перед війною міжнародні фінансові інституції буквально тряслися над кожним доларом-євро для України, обставляли ці позики різними вимогами. Зараз дають нам кошти майже без затримки. Що змінилося?
— Коли йшлося про кандидатство України в Євросоюзі, нам поставили сім вимог щодо реформ. Під час війни ми їх виконали! Я собі думаю: так, як працювали ми у своїй маленькій злагодженій команді, у таких же командах на рівні держави працюють усі. Тому, можливо, нам зараз набагато простіше виконати ці вимоги, які раніше викликали дискусії, можливо — саботаж.
— У нашому цивільному житті ви бачите реформи? У чому ми змінилися на краще?
— Впадає у вічі розмах будівництва. У Львові з’явилося багато гарних нових будинків. Відчувається естетика. Хтось скаже: а де соціальні реформи? Все це з часом буде. Наша освіта, наші архітектори, які навчилися будувати красиво, наші талановиті «айтішники» — це те, на що звертає увагу світ.
— За вісім місяців в армії знайшли собі друзів?
— Так. І дружимо міцно. Людині для того, щоб визначитися з друзями, потрібно пройти через спільні випробування, співпереживання — спільно формуватись як особистості. Таких можливостей не так багато у цивільному житті дорослих. Мій улюблений філософ Іммануїл Кант доводив, що в порядних совісних дорослих людей не може бути друзів, оскільки це дискримінує і веде до непотизму. Тому й люди дружать з дитинства чи від навчання — коли набираєшся досвіду, який тебе формує. Можна з людьми ходити в офіс, пити каву — при цьому ти людину не пізнаєш. Це не формує особистості.
— Як виглядає ваш відпочинок на війні?
— Якийсь період з побратимами дивилися фільми. А потім їх обговорювали. Бувало, хлопці просили мене навчити їх англійської - щоб розвиватися. І я їх вчив по американських мультфільмах для дорослих — пародіях на «Великий Гетсбі» Скотта Фіцджеральда.
— Ви обмовилися, що нинішня війна затягнеться не так уже й надовго… Що дає підстави для такого оптимізму?
— Ворог знесилений. На це вказує його брязкання ядерною зброєю, звертання по допомогу до країн, які не є на піку розвитку науково-технічного прогресу. Згадайте, як у росії відкладали рішення про мобілізацію, відтягували і відтягували, а коли оголосили її, люди почати втікати з країни. У нас, навпаки, з початком великої війни під військкоматами стояли черги. Подивіться, як путіна відчитує президент Таджикистану!
— Як, на вашу думку, війна може завершитися: військовим чи дипломатичним шляхом?
— Це запитання не до офіцера ЗСУ… Війна точно завершиться нашою перемогою. Україна відновить суверенітет над своїми територіями повною мірою. Сьогодні російська еліта не може уявити собі, що ЗСУ деокупує Крим. А колись Австрія не могла уявити собі, що буде такою маленькою зараз. Німеччина часів Гітлера не могла уявити, що буде під окупацією, що буде якийсь час роз'єднаною, що місто, де народився і працював Іммануїл Кант, належатиме росії. Британія не могла собі уявити, що сонце буде дуже швидко проходити над нею — а колись сонце не сідало над Британською імперією…