«Наївно думати, що „жіночі бунти“ призведуть до зміни режиму в росії…»

Війна росії проти України робить нові кульбіти, змінює форми. У найближчі дні москва після проведених псевдореферендумів збирається анексувати частину наразі окупованих нею територій у чотирьох наших областях. Водночас через відчутні невдачі на фронті російський президент оголосив «часткову» мобілізацію. Офіційно повідомлено про призов 300 тисяч резервістів, але, за даними західних розвідок, на фронт готуються відправити мільйон росіян. Замість очікуваного кремлем «всенародного схвалення» цієї ідеї, російська влада зіткнулася зі спротивом співвітчизників. У багатьох регіонах спалахнули протести проти мобілізації. Не бажаючи стати рекрутами, росіяни масово втікають з країни (йдеться про перші 260 тисяч емігрантів призовного віку). Біля прикордонних пунктів пропуску утворилися багатокілометрові черги автівок тих росіян, які не хочуть стати гарматним м’ясом. Учасники протестів палять приміщення військкоматів, подекуди, як-от у Дагестані, навіть чинять спротив поліції… Як розвиватимуться ці події? Чого чекати і як нам діяти далі? Своїми міркуваннями ділиться глава МЗС України у 2007−2009 роках, керівник «Центру дослідження росії» Володимир Огризко.

— 30 вересня, після прове­дення так званих референду­мів на тимчасово окупованих територіях України, у кремлі планують оголосити про при­єднання цих територій до ро­сії. До чого може призвести такий віроломний акт?

— Не перебільшуйте, будь ласка, значення цього акту. На­справді - це банальність, на яку не треба звертати увагу. Весь цивілізований світ чітко і ясно заявив про те, що так звані ре­ферендуми нічого ніде не змі­нюють. Ці «референдуми» по­трібні путіну і його режиму, щоб демонструвати якісь успіхи, яких у нього насправді немає. Нашою відповіддю на «рефе­рендуми» мають бути нові звіль­нені українські землі.

— У росії кажуть, що спроба ЗСУ звільнити території, які після «референдуму» москва насильно приєднає до себе, стане приводом для офіцій­ного оголошення кремлем ві­йни Україні. А відтак — нової ескалації, можливого засто­сування проти нас ядерної зброї? Наскільки реальний такий сценарій?

— росія уже казала про «са­кральність Криму»… А такий собі «таваріщ медвєдєв» розпо­відав усім, що після цього (після ударів ЗСУ по російських базах на півострові - І. Ф.) почнеть­ся «судний день», апокаліпсис. Але він, слава Богу, не почався. Тому, як на мене, усі оті розмови про застосування ядерної зброї - для рускіх «ванєк-дураков».

— І все ж… Що може зроби­ти світ, щоб зупинити ядер­ний шантаж путіна?

— Єдине, що він реально може і що треба зробити — дати путіну по зубах. Бо інакше вся ця історія триватиме безкінечно.

— Чим небезпечна для України оголошена путіним мобілізація? Нас хочуть під­корити кількістю? Психоло­гічно зламати? Залякати ві­чною війною?

— Дуже точно і з гумором на це відреагував генерал Валерій Залужний. Він сказав, що укра­їнці перемолотили кадрову ро­сійську армію — перемолотять і «юніорську». Це буде нашою від­повіддю на всі мобілізації. Вій­ськові фахівці стверджують, що просто так підготувати 300-ти­сячну армію неможливо ні тех­нічно, ні технологічно. На це ма­ють піти місяці. Таку армію треба озброїти, навчити, екіпірува­ти. Оголошення мобілізації - це спроба, з одного боку, підняти моральний дух у самому росій­ському суспільстві - але резуль­тат виявився прямо протилеж­ним. Або ж це справді спроба закидати Україну «гарматним м’ясом». Але у того, й іншого на­міру нема жодного шансу.

— Чи належно українська влада реагує на нові викли­ки?

— Якщо говорити про військо­ві аспекти — то реагуємо ми ціл­ком адекватно. На належно­му рівні наша реакція і по лінії дипломатії. І в інших аспектах, якщо не брати до уваги окре­мих, не зовсім зрозумілих ре­чей, ця реакція належна.

— У російських регіонах почалися локальні протес­ти проти призову на війну. Чи можуть вони набути масово­го характеру, а відтак зупи­нити мілітаристську політи­ку кремля щодо України? А у перспективі - розпочати де­зінтеграційні процеси у краї­ні-агресорі?

— Цього дуже хотілося б, але, боюся, що це (розмови про роз­пад росії - І. Ф.) — наразі зі сфе­ри політичних фантазій. Режим путіна є ще достатньо сильним, «под ружйом» у них, маю на ува­зі силовий блок, більш ніж 2,5 млн людей. Натомість чолові­ки, які могли би стати основою реального спротиву путінсько­му режиму, в росії не залиша­ються, тікають з неї. Думати, що «жіночі бунти» призведуть до зміни влади у Росії, — дово­лі наївно. Тому не можемо гово­рити, що складається ситуація, за якої путінська система поси­плеться. Так, вона значно осла­блена, не у найкращому стані за останні роки, але ще достатньо міцна, щоб не допустити сво­го одномоментного розвалу. Ті протестні процеси, які зараз спостерігаємо, хоча вони до­сить умовні, теж сприяють тому, щоб у пересічного російсько­го громадянина потрошку по­чинала працювати голова. Щоб він нарешті виходив із пропа­гандистського дурману, в якому перебуває протягом багатьох десятиліть. Усе це, безумовно, наближає той момент, коли ма­ленькі камінці зберуться в одну велику лавину, а вона вже буде схожою на силу, яку путін і його режим не витримають, яка його, власне, і змете. Але це буде не завтра.

— Тисячі росіян втікають від мобілізації у сусідні країни. Деякі західні керівники готові надати притулок цим біжен­цям. Чи варто їх приймати? Чи не створять російські вті­качі проблеми у цих країнах, чи не стануть «троянськими кіньми»? І чи не спричинять конфліктів з українськими бі­женцями за кордоном, а від­так — нові гарячі точки, тепер — у центрі Європи?

— Західному лібералізму не­має меж. Він готовий на все, тільки би виглядати дуже демо­кратично, позитивно. І в цьому проблема. Те, що Захід нама­гається допомагати так званим біженцям з росії, є не чим ін­шим, як допомогою путінсько­му режиму. Ці люди могли би стати ядром спротиву путіну, а вони втікають, уникають актив­ної боротьби. І будуть перечі­кувати, поки кров’ю українців режим путіна буде знищено. А потім повернуться і скажуть: так ми ж були проти, ми ж були в опозиції! І ще претендувати­муть на якісь посади, на якесь лідерство. Вважаю, для цих лю­дей не має бути ніяких варіантів для виїзду на Захід, за винят­ком гуманітарних проблем — сі­мейних справ, лікування. Втіка­ти від путіна і робити вигляд, що це героїчний подвиг, за який їх треба підтримувати, — непра­вильно.

Мені подобається чітка пози­ція балтійських країн, Фінляндії, Польщі, які відмовляються від «гостинного прийому» росіян. Маєте рацію: чергова російська навала на демократичні краї­ни (а росіяни приносять туди свій «русскій мір») — це загро­за для внутрішньої стабільнос­ті цих країн. Думаю, поступово і це усвідомлення прийде до дея­ких західних політиків, і вони на­решті припинять гратися у псев­доліберальну політику.

А тим часом…

Вранці 27 вересня на кор­доні з Грузією «пробка» авто­мобілів з громадянами росії розтягнулася на 30 кіломе­трів. Про це повідомив автор популярного російськомов­ного телеграм-каналу про життя в Грузії Микола Левшіц. А за повідомленням МВС Пів­нічної Осетії, у черзі на виїзд з росії стояло понад 4000 ма­шин. Через величезний потік машин з росії Грузія переве­ла всі свої прикордонні пунк­ти пропуску на особливий ре­жим роботи.

На контрольно-пропускному пункті «Верхній Ларс», через який росіяни масово виїжджають після оголошен­ня мобілізації, російська вла­да найближчим часом роз­горне мобілізаційний пункт військкомату, де видавати­ме повістки втікачам від мо­білізації.