«Війна пришвидшила процес самоідентифікації українців…»

На цьогорічний, 31-й День Незалежності України, припадає шостий місяць з початку широкомасштабної агресії росії проти нашої суверенної держави. Про її стійкість у цьому страшному двобої, витоки непоступливості розмовляємо з відомим українським політиком, дипломатом, письменником, громадським діячем Юрієм Щербаком.

Своє інтерв'ю з цим інтелектуалом ми побудували на основі свіжих досліджень Київського міжнародного інституту соціології (КМІС). На головне запитання КМІС до опитаних співвітчизників: ким ви вважаєте себе насамперед, 84,6% респондентів відповіли — громадянами України, 4,8% сказали — мешканцями села, міста, району, де живуть, 3,3% - представниками своєї нації, етносу, 2,2% - громадянами світу, 1,6 — громадянами Європи, 1,3 — жителями регіону, області, 0,9% - громадянами колишнього Радянського Союзу, 0,7% - не могли визначитися…

Ми стали українською політичною нацією

— Як ви прокоментували б ці цифри, пане Юрію?

— Нарешті і у нас спрацювала ота часова норма, відома з часів між Першою та Другою світови­ми війнами, коли нові європей­ські національні держави мали 20 років на оформлення влас­ної державності, на усвідомлен­ня своєї незалежності. Маю на увазі країни Балтії, Польщу, Че­хословаччину, Румунію, Угор­щину, які до 1939 року свою незалежність повністю підготу­вали, люди звикли до неї, ста­ли повноцінними громадянами своїх держав. Я колись оптиміс­тично сподівався, що для Укра­їни вистачить 20-річного термі­ну, аби утвердитися як держава, щоб українці самоідентифікува­ли себе як громадяни незалеж­ної країни. На жаль, помиляв­ся. У 2011 році (коли при владі опинився Янукович) я змуше­ний був казати про те, що вну­трішнє усвідомлення нашої дер­жавності з боку громадян ще не відбулося, що у нас цей процес є уповільненим…

Сьогодні ж переконаний: на­решті ми маємо Україну не тіль­ки як формальне політичне утво­рення, визнане ООН, яке має всі атрибути незалежної дер­жави. Україна в особі більшості своїх громадян внутрішньо до­зріла до своєї незалежної дер­жавності, до усвідомлення сво­єї ідентичності. Згадане вами соціологічне дослідження свід­чить саме про це. 84,6% - пе­реконлива цифра, це достатня кількість людей, які усвідомили себе членами української полі­тичної нації. Підкреслюю: не ет­нічної, а політичної. Хоча етніч­на українська нація є її центром, серцевиною.

У нас строк становлення був більшим, ніж у сусідів. Але, дя­кувати Богу, це сталося. Ста­лося через страшенно трагічні обставини, пов’язані з агресі­єю російської імперії, вторгнен­ням російського неофашизму на нашу землю. Війна пришвид­шила процес нашої самоіден­тифікації. На жаль, спрацювала і та істина, що волю треба за­войовувати, що воля, незалеж­ність сплачуються кров’ю наро­ду. Але цей страшний досвід дає нам надію на те, що наша дер­жава тепер буде не ефемер­ною, поділеною на західну, схід­ну, північну-південну частини, а єдиною Українською національ­ною державою.

— Ваші слова підтверджує згадане соцдослідження. У ньому йдеться, що серед різних соціальних катего­рій населення — вікових, ре­гіональних, лінгво-етнічних, гендерних і поселенських — немає великої різниці у від­повіді на головне питання. Зокрема, громадянами Укра­їни вважають себе 81% жите­лів східних областей, стільки ж — російськомовних україн­ців…

— Це результат, якого ми ще 10−15 років тому не мали. Ро­сійськомовні люди на сході, хоч і працювали тут, отримува­ли українські зарплати, пенсії, були, радше, формальними гро­мадянами України, а не тими, хто душею своєю сприйняв ідею української державності. Страшну ціну довелося заплати­ти за цей перехід у нову якість. І тепер маємо об'єднаний однією ідеєю український народ, полі­тичну націю, маємо свою Укра­їнську державу.

Держава дала своїм громадянам волю і перспективу

— Дехто вважав, що перед лицем страшної російської загрози багато хто злякаєть­ся, принишкне, згадає «ста­рі добрі радянські часи» з де­шевою вареною ковбасою, не опиратиметься, здасться на милість ворогу. Але стало­ся, радше, навпаки: замість бажаного для москви розко­лу між українцями відбулося ще більше єднання…

— При всіх наших проблемах, які досі допікають нам, — коруп­ція, соціальна несправедли­вість, олігархат, п’ята російська колона — все ж прийшло розу­міння того, що Україна дає ве­ликі перспективи для усіх лю­дей, у тому числі для молоді. Бо ця наша країна є вільною (а українці споконвіку люблять волю, свободу), створює мож­ливості для розвитку, для того, щоб позбутися недоліків, успад­кованих з комуністичних часів. Крім того, багатьом відкрила­ся правда про українську істо­рію, колись спотворену моско­вією. Ми побачили не історію жалюгідної провінції імперії, а об'єктивну минувшину велико­го українського народу, історію його борінь, перемог і поразок. Прийшло розуміння, що ми по­ходимо з давніх часів Київської держави, і це є важливим чин­ником нашого історичного єд­нання. Позитивно вплинули на нього віхові події з нашого жит­тя вже при Незалежності. Скажі­мо, така, як набуття безвізового режиму у взаєминах з Євросою­зом. У людей з’явилася гордість за свою країну…

До творення незалежної України у різні часи доклалося багато людей, демократичних партій, рухів. Водночас були ті, хто жив з ментальністю совєт­ської доби, окремі люди сумува­ли за згаданою вами дешевою ковбасою, різними подачка­ми. Апологети комуністичного майбутнього боролися з націо­нал-демократами на засіданнях Верховної Ради. Тепер їх немає. Це покоління відійшло.

Ніякого «братства» з росією не існувало…

— Державні інституції бага­то часу приділяли патріотич­ному вихованню українців, найперше тих, хто мешкає у прикордонних з росією регіонах, хто перебував під впли­вом її пропаганди. Як по сві­тогляду цієї категорії наших громадян вдарила агресія кремля? Чи відбувся злам у їхній свідомості, відторгнен­ня стереотипів про «братер­ство», «інтернаціоналізм», «вічну дружбу»?

— Відповіддю на ваше запи­тання є дані КМІСу про незна­чну різницю у розумінні нашими громадянами у різних регіонах своєї української ідентичнос­ті. Більшість людей усвідоми­ла, що належать до української нації, є громадянами Україн­ської держави. Вони зрозуміли: на нашу землю прийшли воро­ги, ніякого «братства» з росією у нас не існувало. Про це каза­ли і багато наших попередників. Вся українська націоналістична думка ґрунтувалася на тому, що москва є нашим вічним воро­гом, і що він боротиметься про­ти України всіма засобами. Про це казали гетьмани Виговський, Мазепа, про це твердили Пет­люра, Коновалець, всі поколін­ня борців за волю України. Дуже шаную видатного нашого пись­менника Володимира Винни­ченка, який писав, що всіма за­собами москва намагатиметься поневолити наш народ, ніко­ли не буде нам приязною і бра­терською. Ця істина прилетіла до нас з російськими крилати­ми ракетами, разом зі смертя­ми, страшними руйнуваннями наших міст-сіл…

На жаль (і це показували со­ціологічні заміри), завжди було так, що в Україні жили 15−20% проросійськи налаштованих людей, які вважали, що москва повинна домінувати над нами. Ці люди відмовлялися евакую­ватися, чекали окупантів. Серед цієї частини населення була ве­личезна кількість зрадників, які працювали у СБУ, поліції, про­куратурі, в органах місцево­го самоврядування. Вся ця пу­бліка скомпрометувала себе під час війни, показала справ­жнє обличчя, свою зрадницьку сутність. Війна проявила пози­цію кожної людини. Є ті, хто че­кає російських окупантів (і до­чекався їх), «здав» своїх рідних, сусідів, друзів. Ця частина лю­дей поставила себе за межами українського громадянства. А є ті, і їх більшість, які вважають, що їхня доля пов’язана з Україн­ською державою.

За результатами останніх ви­борів до Верховної Ради, у ряді східних і південних областей України кількість людей, які го­лосували за ОПЗЖ, цю банду проросійських найманців, дохо­дила до 30 відсотків! Люди були обдурені проросійськими гас­лами, ментальністю плазування перед російськими господами, які вдерлися до нас як колоніза­тори. Маємо загарбницьку війну, яку веде путін за захоплен­ня багатих земель, котрі вважає своєю колонією. Диктатор ду­має, якщо захопить наше пра­целюбне населення, то за одне покоління переробить їх на ро­сійських громадян. Так не ви­ходить! Український народ виявився стійким, чинить вели­чезний опір ворогу. Ми знаємо про спротив наших патріотів на окупованих Донеччині, Луган­щині, Херсонщині. Ми бачимо, як на очах міняється менталь­ність тамтешніх людей, їхні сві­тоглядні орієнтири. Все біль­ше на захоплених територіях з’являється тих, хто підтримує ідею незалежної Української держави, яка іде в Європу.

— У крайні шість місяців наша Незалежність скла­дає неймовірно складний іс­пит на стійкість, живучість. Які уроки із цих викликів має­мо винести ми, щоб подібних випробувань у нас більше не було?

— Саме наша державність могла забезпечити опір воро­гові. Українська держава ство­рила антипутінську коаліцію, має потужних союзників, які за­безпечують нас зброєю, амуні­цією, фінансовими засобами. Без власної державності укра­їнський народ був би безборон­ним, його чекала б та ж сама доля, яка спіткала наших людей — селян, інтелігенцію — у 30-ті, повоєнні роки, коли Сталін на­магався вчинити геноцид укра­їнського народу. При всіх наших помилках, недосконалостях, не­доліках, Українська держава за­безпечує безпеку свого народу, стала організаторкою Збройних сил. Без існування своєї дер­жави ми загинули б. Українська держава та її громадяни показа­ли свою могутність, неймовір­ну стійкість. Коли завершиться ця війна — а я переконаний, що Україна у ній переможе! — ми по­винні благословити свою дер­жаву. А всі її громадяни у своїх словах і вчинках повинні стати державниками.