Міжвиборча турбулентність

Для противників та прихильників наразі ще чинного президента Петра Порошенка результати нинішніх президентських виборів увійдуть в історію під різними заголовками. «В Україні стався третій Майдан — електоральний», — кажуть одні. «Гору взяла більшість, спрагла не патріотизму, а хліба та видовищ», — морщать носи інші. Попри неоднозначне ставлення до підсумків виборів, факт залишається фактом: вперше за всю історію президентських перегонів в Україні переможець отримав першість в усіх регіонах, за винятком одного (на Львівщині більшість голосів здобув Петро Порошенко). Як не парадоксально це звучить з огляду на «позеленілу» виборчу карту, говорити про те, що нарешті дочекалися президента всієї України, наразі не доводиться.

МАЙЖЕ 49% розриву між фіналіс­тами — новий рекорд президент­ських виборів в Україні. Попере­дній — 28-річної давності: тоді, у 1991 році, Леонід Кравчук переміг В’ячеслава Чорновола із результатом 61,59% про­ти 23,27% (38% переваги). А ось анти­рекорд з «розтриньканих» голосів серед президентів, які балотувалися на повтор­ний термін, усе ще залишається за Вікто­ром Ющенком. Порівняно з любителем «божих мух», у Порошенка електораль­на оцінка президентської п’ятирічки, за­довільна. В Ющенка 52% голосів (з та­ким результатом він переміг на виборах 2004 року) здулися до 5,5%: з 15 мільйо­нів виборців залишилося 1,3 мільйона. У Порошенка ж із авансу-2014 у 54,7% (9,9 млн виборців) залишилося 24,5% (або 4,5 млн виборців). Хоча ця цифра — вже з поправкою на другий тур, в якому до ядерного П-електорату додалася части­на виборців від інших «першотурових» кандидатів.

Якби у бюлетені залишилася графа «проти всіх», розклад результатів на фі­ніші був би іншим, а розрив, можливо, не таким болісним для срібного призе­ра другого туру. Частина «протестантів» і тих, хто до останнього вагався з вибо­ром, не прийшла 21 квітня на дільниці, частина свідомо зіпсувала бюлетені. Але були і такі, які все ж вирішили проголо­сувати за принципом вибору меншого з двох зол. Тож результати обох фіналістів варто аналізувати, враховуючи відсоток «чужорідних» виборців, — тих, чиє волеви­явлення було продиктовано не підтрим­кою конкретного кандидата, а мотива­цією «віддам свій голос не тому, що я за Порошенка/Зеленського, а через те, що не хочу бачити президентом Зеленсько­го/Порошенка». Як показали результати дослідження групи «Рейтинг» (5−10 квіт­ня), серед тих, хто визначився, що у дру­гому турі поставить позначку навпроти прізвища Порошенка, кожен п’ятий ке­рувався принципом «проти Зеленсько­го». У Зе! Кандидата цей показник сяг­нув 41%, тоді як про голосування «за» заявили 57% прихильників Зеленсько­го. У перекладі на результати виборів це означає, що з 13,5 мільйона виборців, які позначили у бюлетені кандидата Зелен­ського, більш як п’ять мільйонів зробили це «на зло Порошенкові». Тобто реально довірити президентське крісло Зелен­ському (а не сприймати цього кандидата радше як «порохотяг», аби не допустити другого президентського терміну Поро­шенка) ризикнули понад сім мільйонів українців. А це — лише кожен четвертий із майже 30-мільйонної армії виборців, й однозначна відповідь на запитання, чи можна вважати переможця цих виборів президентом всієї України.

Для Зеленського його «гібридний» ре­зультат у згаданому співвідношенні «57% + 41%» — подвійний виклик. Йдеться про те, що новообраному президенто­ві і його команді потрібно докласти мак­симум зусиль, аби: а) зберегти якомога більше своїх прихильників до парламент­ських перегонів; б) розчарувати якнай­менше тих, хто на президентських вибо­рах віддав свій голос Зе! Кандидатові з розрахунком «авось щось покращиться в Україні без Порошенка».

ВРАХОВУЮЧИ склад електораль­ної Зе! Збірної, обидва завдання — вищого ступеня складності. Так вправно, як під час виборчої кампанії, ла­вірувати між тими, хто наповнював за­гадковий образ Зе! Кандидата різними, подекуди протилежними змістами, не вдасться. Кожне кадрове рішення, кож­на подана до Верховної Ради ініціатива — ймовірність втратити прихильність час­тини виборців. Та що там рішення, коли навіть кандидатські заяви Зеленського і його команди вже викликали хитання та публічні заяви з репертуару «не цього від вас чекали». Когось «напружили» розмір­ковування на тему мови. Когось — ремар­ки щодо розв’язання ситуації на Донбасі. З цього приводу особливо бідкався пан Медведчук. В ефірі «раша"-телеканалу заявив, що йому прикро було почути два «ні» від Зеленського — щодо амністії бо­йовикам й особливого статусу для Дон­басу. За такого розкладу «говорити про те, що Зеленський буде робити щось для миру, поки дуже складно».

Зважаючи на ризики стрімкими тем­пами вже до осені розгубити електорат, для нового президента був би вигідним варіант із розпуском Верховної Ради та достроковими парламентськими пере­гонами. Дочасні вибори = можливість провести до ВР більше «слуг народу» (під прапором однойменної партії), створити чисельну пропрезидентську фракцію з претензіями на першу скрипку у коаліції.

Зацікавлений у дострокових парла­ментських виборах і Порошенко, який претендує на роль лідера опозиції і яко­му теж розходиться на тому, аби за­безпечити собі у ВР якомога більшу фракцію. Але бажання одних часто за­кінчуються там, де починаються інтереси інших. Враховуючи, скільки тих «інших» у нинішній ситуації, сценарій із дочасними парламентськими виборами виглядає малоймовірним. Навіть якщо припусти­ти, що у Центрвиборчкомі поквапилися б із оприлюдненням офіційних результа­тів президентських перегонів, що дало б можливість провести інавгурацію новообраного президента на початку 20-х чи­сел травня, це не означає, що процес не загальмували б у Верховній Раді.

27 травня спливає термін «вибор­чої доторканності» парламенту ниніш­нього скликання. Після цієї дати розі­гнати Верховну Раду без юридичних фокусів — зась (Конституція забороняє розпуск ВР в останні півроку до закін­чення парламентської каденції). Парла­менту, а точніше — тій його частині, яка не хоче дочасних виборів, вигідно від­тягнути ухвалення постанови з датою інавгурації нового президента (крайній термін складення президентом присяги — 3 червня). Чи знайдеться у ВР мінімаль­но потрібні 226 голосів, аби прийняти по­станову без штучної затримки? Не факт, враховуючи розстановку сил і неготов­ність багатьох (починаючи від значної частини депутатів-мажоритарників і за­кінчуючи відомими партіями, не кажучи вже про нові проекти, які обов’язково ви­ринуть під вибори) до передчасної кам­панії. У разі, якщо згадану постанову таки не вдасться провести через голо­сування у сесійній залі, встановити дату і час проведення урочистого засідання ВР для складання присяги новообраним президентом може спікер.

АЛЕ І ТАКИЙ, спрощений варіант не вирішує питання. Навіть якщо інав­гурація відбудеться до 27 трав­ня і Зеленський вкладатиметься у тер­міни для розпуску парламенту, потрібна підстава для відповідного указу. А вона одна вимальовується — фактична від­сутність коаліції. Але, по-перше, це ще треба документально підтвердити. По-друге, якщо підтвердження буде, Верхо­вна Рада має 30 днів на спробу створити нову коаліцію. І тут знову достатньо зга­дати про дедлайн для розпуску парла­менту — 27 травня.

Що чекає нового президента з ни­нішнім складом парламенту? Пошук си­туативної більшості під конкретні ініціа­тиви. Але тут є як вигоди, так і ризики для Зеленського. Будь-яка ситуативна підтримка нового президента буде на­годою для його опонентів бомбарду­вати інформаційний простір підозра­ми а-ля «договорняки зі старою елітою: кому що пообіцяли за голосування?». Це може дати негативний для Зеленського ефект, навіть якщо насправді за резуль­тативними голосуваннями стоятимуть не договорняки, а зацікавленість парла­ментських сил чи окремих депутатів по­піаритися під парламентські вибори. Як це може бути, наприклад, з обіцяним за­конопроектом щодо імпічменту прези­дента.

Якщо у Зеленського налагодять афі­шовану «пряму лінію» з народом і спро­можуться доносити та роз’яснювати свою позицію через брифінги, звернен­ня у соцмережах, то зможуть послабити ефект від закидів чи «мочилова» на свою адресу. Ба більше: у разі провалу Верхо­вною Радою поданих президентом по­дань чи законопроектів, зможуть кива­ти на «безвідповідальний парламент». Це стосується і кадрових призначень за президентською квотою, включаючи очільника Міноборони, міністра закор­донних справ, голів СБУ та Нацбанку.

Зрештою, розраховувати на те, що новому президентові вже у перші місяці своєї каденції вдасться провести через Верховну Раду солідну кількість рішень, не доводиться. Хоча б тому, що після вступу його на посаду нинішньому пар­ламенту залишиться працювати лише 16 пленарних днів до літніх канікул. 28 липня — офіційний старт парламентської кампанії. Під куполом депутати зберуть­ся у сам її розпал — на початку вересня. Їм буде не до президентських ініціатив. За винятком хіба що тих, на яких можна буде здобути електоральні бали.

ЩО МОЖЕ ЗІГРАТИ на руку новому президентові, то це парламент­ські амбіції прем’єра Володими­ра Гройсмана. Як не волала Юлія Тимо­шенко на погоджувальній раді про те, що Кабмін потрібно відправити у відставку і сформувати новий («не для того 75% ви­борців віддали голоси за зміни, аби тер­піти цей уряд ще півроку»), максимум, чого можна очікувати до обрання нової ВР, — точкові заміни у складі КМУ (йдеть­ся про міністрів із президентської кво­ти). Та й то не факт, про що вже йшлося вище. Гройсман дав зрозуміти: йти не збирається. Вже заявив про формуван­ня «сили однодумців», з якою «просити­ме мандат довіри у людей» на виборах до ВР. А щоб просити, потрібно чимось сти­мулювати. Тож Гройсман зосередиться на стимулах. Точніше, вже зосередився, повідомивши новину про зниження ціни на газ для населення замість очікувано­го підвищення. «За дорученням Кабінету Міністрів, НАК „Нафтогаз України“ спіль­но з представниками уряду розробила новий механізм визначення регульова­ної ціни, який дозволяє не тільки уник­нути підвищення вартості газу для на­селення та теплової генерації з 1 травня 2019 року, а й зменшити її до рівня 8247 грн за тис. куб. м (після попереднього, квітневого здешевлення, ціна знизилася з 8550 грн до 8380 грн за куб. — „ВЗ“)», — деталізували новину у «Нафтогазі». Від таких старань Кабміну приємно не лише потенційним виборцям «команди Грой­смана», а й тим, хто, голосуючи на вибо­рах гаранта, очікував від шостого прези­дента зниження тарифів (попри те, що це не президентська парафія).