«Батьки — сепари, а син — патріот, став курсантом військового ліцею»
Заступник начальника з навчальної роботи Луганського військового ліцею полковник Олег Чехута розповів «ВЗ» про захоплення і звільнення Сєвєродонецька у 2014 році, нинішні настрої земляків та проукраїнську молодь
![](https://img.wz.lviv.ua/GHwtCYnDpBweRm4End-ZSPFxYTc=/428x285/smart/filters:format(webp)/wz.lviv.ua/images/articles/_cover/382041/foto-1.jpg)
Із заступником начальника з навчальної роботи Луганського військового ліцею полковником Олегом Чехутою (заклад перенесено у місто Кремінну) я познайомилася у стінах Львівського ліцею ім. Героїв Крут. Начальник Львівського ліцею полковник Юрій Гусар запросив мене на зустріч з курсантами із Луганщини. Нещодавно Львівський і Луганський ліцеї підписали меморандум про співпрацю, відтак ліцеїсти і офіцери обмінялися дружніми візитами.
З паном Олегом ми розговорилися «за кавою». Слово за слово, і вийшла цікава розмова. Щоправда, мене вкрай здивувала повна назва освітнього закладу — Луганський ліцей-інтернат з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії». Героїв Молодої гвардії?! Давно відомо, що так звана комсомольська підпільна організація у Краснодоні «Молода гвардія» — вигаданий пропагандистський радянський міф. І дико, що досі український військовий ліцей носить це «почесне» ім’я. Ці думки озвучила пану Олегу, запитала, як таке може бути? Чому заклад досі не перейменовано? Він розвів руками. Було видно, що розуміє усю, м’яко кажучи, абсурдність ситуації, але… «Це питання не до мене, — каже офіцер. — Начальник ліцею вважає, що перейменування не на часі, обіцяє після війни перейменувати». Ну добре, начальник, вочевидь, чогось не розуміє чи вдає, що не розуміє, але ж є колектив, зрештою, ліцеїсти, які би мали розуміти… Я порадила вихованцям, аби вони виступили з ініціативою перейменувати ліцей.
Коли тему назви ліцею ми «закрили», пан Олег почав згадувати буремний 2014 рік. Тоді очолював міський військовий комісаріат у Сєвєродонецьку. На його очах у червні 2014 року місто захоплювали проросійські бойовики.
— На момент початку російсько-української війни, — згадує Олег Чехута, — у Луганській і Донецькій областях не залишилося жодної бойової військової частини! Схід України був беззахисним. Була лише невеличка частинка противоповітряних сил у Луганську. Знаменита Артемівська дивізія була розформована ще у 2008 році. Лише тепер розуміємо, що сценарій захоплення Донбасу був написаний давно. Процес скорочення, а потім і повної ліквідації військових частин, почався приблизно у 2000 (!) році. Така політика проводилася по всій Україні. Наприклад, у військову частину надходив наказ — через місяць ліквідовується. Військова техніка розпродавалася. Тисячі людей мали шукати собі нову роботу. Як наслідок, не було кому прикривати та захищати наші східні кордони. У військкоматі працювали я і три жіночки. «Нам росіяни — брати, а бандерівці — чужаки, ми з ними різні», — приблизно такою була політика місцевої влади. І вона насаджувалася роками. Кордону між Росією як такого не було, хіба формальний. Останніми роками активно підписувалися меморандуми між Луганською і, наприклад, Ростовською областю, іншими російськими областями. На Луганщину приїжджали козаки з Росії, створювали у нас відділення свого козацтва — Донського, Кубанського, Запорізького. У кожному, навіть найменшому місті на Донбасі були осередки цих козацтв. Туди, звичайно, йшов специфічний контингент, любителі покрасуватися у формі. Їх називали «ряженими», бо усі — «полковники» та «генерали». Коли почався Майдан, саме ці «козаки» були серед перших, хто їхав до Києва на так званий Антимайдан. У кожному місті на Донбасі формувалися загони, які мали їхати до столиці на підтримку Януковича. Не всі горіли бажанням, але їх змушували.
![](https://img.wz.lviv.ua/0ALdv3-xZBF15PSTYUtDzeOzgzA=/0x0/filters:format(webp)/wz.lviv.ua/images/articles/2018/12/foto-1.jpg)
Військові комісаріати отримували команду знайти офіцерів запасу, які могли б очолювати ті загони, серед яких були «тітушки». Ми не виконували цих наказів, бо розуміли наслідки. Сказали, що це не входить у наші посадові обов’язки. Коли влада побачила, що військкомати проти, не наполягали. Янукович, мабуть, відчував, що армія в разі чого не буде на його боці. Мені здавалося, влада під час Майдану зрозуміла, що це її останні дні.
У лютому 2014-го військкомати перевели на казармений стан. Оскільки жінки були вільнонаймані працівники, я їх відпускав додому, сам ночував у військкоматі. Мав завдання моніторити ситуацію у місті. Зброї не мав.
— І якою була ситуація в місті? — уточнюю.
— Ніхто не розумів, що відбувається. Частина населення була агресивно настроєна проти Майдану. Закликали людей «боронити місто від бандерівців», лякали «Правим сектором». Так звані загони самооборони очолювали, як правило, депутати від Партії регіонів. Але були і проукраїнськи налаштовані. На київському Майдані було до сотні сєвєродончан. Зараз більшість з них — громадські активісти. На жаль, їх не обрали депутатами. З 36 депутатів міської ради Сєвєродонецька лише троє з БПП, двоє від БЮТ і троє від Радикальної партії, решта — колишні члени Партії регіонів (тепер Опоблок).
— Радикально налаштовані проти Майдану активісти під якими прапорами виходили на вулицю? Прапори Росії тоді вже були?
— Здається, ні. Мали біти, дехто георгіївські стрічки. Були і проукраїнські мітинги. Неминуче це закінчувалося жорстокою бійкою, у якій сильно постраждали наші патріоти. Але я того не бачив, бо не виходив з комісаріату.
— Ваша сім’я виходила на вулицю?
— Моя сім’я була у місті Кремінній, що за 25 кілометрів від Сєвєродонецька. Жінка працювала начальником фінансового управління Кремінської райдержадміністрації. У Кремінній не було такої заварухи. Щоправда, районна рада 11 травня намагалася на площі проводити референдум про відокремлення, бігали з урнами… І у Сєвєродонецьку його намагалися провести. Місцева влада централізовано підтримувала цей псевдореферендум, мер закривав на це очі, ніби нічого особливого не відбувається. 10 червня, перед захопленням військового комісаріату, мер мені зателефонував і сказав: «До тебе зайдуть люди, віддай їм військкомат». Місто вже заполонили козачки. Цей мер досі обіймає свою посаду. Коли Геннадій Москаль був головою Луганської ОДА, запитав мене: «Олег, а чого у нас мер-сепар не служить в армії?». То я йому повістку приносив. А перед тим він майже місяць сидів в ямі у «Айдара» у місті Старобільську. Знаєте, що таке яма? Коли там і їси, і в туалет ходиш. Його з ями витягнув генерал-майор Воронченко (нині командувач Військово-Морських сил), який на той час був командувачем АТО у трьох містах — Сєвєродонецьку, Рубіжному і Лисичанську. Генерал поїхав до айдарівців і сказав, що так не можна, що це нецивілізовано, хоч він і сепар, але все-таки мер міста, якого вибрав народ. Є законні методи покарання, не можна робити самосудів. Казав, такими методами лише настроюють місцеве населення проти себе.
— Як відбувалося захоплення військкомату?
— Коли зайшли, перше, що запитали, чи є у мене зброя і де ховається «Правий сектор»? На той час український прапор у місті висів лише у мене на військкоматі і на будівлі прокуратури, усі інші владні структури зняли. І захоплювали лише ці дві установи. Вони реально шукали «Правий сектор».
— Хто це був?
— Це були росіяни. Наша працівниця, Людмила, родом із Кубані. Коли почула їхню розмову, сказала одному: «Так ти мій землячок, з Кубані?!» А той: «Че ты, тетка? Я не с Кубани!». А я зрозумів, що це не наші, за їхньою зброєю. Мали автомати Калашникова-100. Це зброя виробництва Росії.
— Як поводились? Брутально?
— Звичайно. І матюки, і образи. Кричали: «Ти, укропівський офіцер! Що ти робиш на російській землі?!» Казав, що я на своїй землі, місцевий, тут народився, виріс… Один одному говорив: «Давай його завалимо!». Лякали, що зараз поведуть на розстріл. Коли зброї і «Правого сектору» не знайшли, зателефонували Дрьомову, який курирував захоплення Сєвєродонецька, і запитали, що зі мною і трьома жінками робити? Той сказав, що ми їм на фіг не потрібні. І нас відпустили.
— Як пережили період окупації? Скільки часу це тривало?
— З 10 по 22 червня. Як пережив? (Усміхається. — Авт.) Я і прокурор через річку, вбрід, вийшли на межу зіткнення біля Кремінної.
— Як відбувалося звільнення Сєвєродонецька?
— На момент звільнення був у Старобільську. Працівники військового комісаріату займалися комплектуванням «Айдара» як батальйону територіальної оборони. Отримали КамАЗ зброї і два КамАЗи боєприпасів.
Звільнення Сєвєродонецька відбувалося так само, як і Слов’янська. Боїв майже не було. Вони самі пішли, бо стратегічно не могли ці міста утримувати. Думаю, Сєвєродонецьк боялися обстрілювати з важкої зброї, бо хімічне підприємство «Азот» мало у резервуарах хлор та аміак. Якби туди влучив снаряд, була б страшна біда. Зрештою, на той час важкого озброєння ще не застосовували.
— Чому ж не звільнили інші українські міста? Чого забракло?
— Часу. До серпня на Донбасі були тільки куратори з Росії і невеличкі козацькі загони. Коли Путін побачив, що втрачає Донбас, бо звільнення пішло швидко, сепари почали втікати, тоді і зайшли регулярні війська. Ще в серпні підрозділи «Айдара» заходили до центру Луганська, їздили по Луганську машинами. Але коли з боку Хрящуватого зайшли регулярні підрозділи російської армії, це було у 20-х числах серпня, все змінилося.
— Які зараз настрої у Сєвєродонецьку?
— Хлопці, які звільняли місто, називали його не інакше, як Сепародонецьк. Воно таким і залишилось. На жаль. Знаєте, чому? Головне підприємство, що наповнює бюджет міста, — «Азот», де до війни працювало 35 тисяч осіб. Цей хімічний гігант почав працювати у 1951 році, тоді з усіх куточків Радянського Союзу до міста звозили хіміків. Тому велика частина населення — пострадянські люди, які ностальгують за Радянським Союзом. Їм Росія ментально ближча, ніж Україна. Настрої у місті приблизно такі ж, як і в 2014 році. Тридцять відсотків проукраїнські, тридцять — проросійські, решта — куди вітер подує.
Треба боротися за молодь, тому я й пішов працювати у ліцей. Діти вже інші. У нас є учні, батьки яких — відверті сепаратисти, а хлопець каже, що він не хоче бути як батьки, він — за Україну. Йому було 11 років, коли війна почалася, він приходив до наших солдатів. Вони йому шоколадки дарували. Дружив з військовими і захотів стати українським воїном. І батьки нічого не можуть зробити, були змушені віддати його у військовий ліцей. Таких ліцеїстів-патріотів — 90 відсотків.