На кожному кроці у Барселоні тільки й чути: «Гауді»

Щороку туристична мапа відкриває для мене нове місто Європи. Цього разу вибір впав на Барселону. На Різдвяні свята пильнувала за знижками на авіаквитки — і за півроку вже ніжилася у сонячних променях столиці іспанської Каталонії.

Наш скромний готель був по­руч із головною вулицею Барсело­ни, Ла-Рамбла. За кілька кроків — міська Ратуша і… бордель. У вікні стоїть така собі копія Мерилін Монро і виглядає свого «президента». Помітивши каме­ру, дівчина не ніяковіє, а навпаки, махає ручкою, вітається… Неподалік — мага­зинчик, де вільно торгують марихуаною. Ще за кілька кроків — метро. Та ви б ніко­ли не здогадалися, що у тому місці вирує «підземне» життя, бо ніде не чути шуму, нема тітоньок-перекупниць. А просто се­ред вулиці стоїть скляна будка. Це ліфт під землю. Натискаєш кнопочку, і за мить спускаєшся у метро. Купувати квитки ви­гідніше гуртом: 10 поїздок, взятих відра­зу, коштують як 4 окремі.

Вуличками гуляють і діти, і дорослі, і старі (зустріла цілу групу туристів з Ні­меччини з паличками!), і люди в інвалід­них візках. На обличчях останніх я бачила лише усмішки. Неповносправних батьків діти возять на виставки у музеї, екскур­сії містом, в океанаріум… Також вільно у Барселоні почуваються пари нетрадицій­ної орієнтації — як чоловіки, так і жінки.

Впирається Ла-Рамбла у море, точ­ніше, морський порт. Вулицю увінчує пам’ятник Христофору Колумбу — леген­дарному мореплавцю, який був на служ­бі в іспанської Корони та відкрив Аме­рику. Це одна з найбільш відвідуваних статуй Барселони. Також вона є нагаду­ванням, що Колумб бував у Барселоні, у королеви Ізабелли I і короля Фердинан­да II. Автори композиції у середині коло­ни спорудили ліфт, що дозволяє діста­тися ніг мореплавця та оглянути місто з висоти 60 метрів. Колумб тримає витяг­нутою праву руку. Його вказівний палець скерований у море. Гіди люблять запи­тувати туристів: «Як ви думаєте, куди показує Колумб?». У відповідь майже стовідсотково чують: «На Америку». Ви­являється, зовсім ні: перст мореплавця вказує на Майорку. За однією з версій, Христофор Колумб народився саме на цьому острові.

Та чи не найбільше усіх туристів у Барселоні вражають творіння зна­менитого архітектора Антоніо Гауді. Він жив на зламі ХІХ та ХХ століть і був но­ватором у своїй справі. Його творіння за­жили світової слави.

«Природа не знає прямих ліній», — лю­бив повторювати митець. А тому будин­ки Гауді химерні. У них не побачите зви­чайних кутів. Дахи, балкончики чи комини хвилясті, з вигинами. Нереально гарні! Завдяки цьому митцю у Барселоні звич­ними стали дахи-дракони, балкони-че­репи, колони-стовбури дерев, приміщен­ня-печери, квіти, застиглі у рельєфній кераміці… Гауді у своїх будинках обходив­ся без несучих стін. Усередині все викла­дено особливою каталонською плиткою. Тож всередині прохолода тримається на­віть за неймовірної іспанської спеки. І досі тут обходяться без кондиціонерів.

Легенда свідчить, що якось під час відзначення першої роботи Гауді йому сказали: «Не знаємо, кому вручаємо диплом, — генію чи божевільному». Час показав, що генію! Серед найвизначні­ших будівель Гауді — дім Міла, Бальо, Ві­сенс… Та найбільшою окрасою Барсе­лони, яку їдуть побачити з усього світу, є Храм Саграда Фамілія.

Одним з визначних творінь Гауді є бу­динок відомого каталонського промис­ловця того часу Гуеля. Дім тримають ви­сокі колони та арки, через які просто у вестибюль колись в’їжджали гості на кін­них екіпажах. Замість підвалу Гауді спо­рудив… «парковку» для карет зі стайня­ми! У центральній залі встановили орган унікальної конструкції, а інші кімнати роз­ташували по колу навколо неї. Дах бу­динку теж незвичний. На ньому немає димарів чи коминів, замість них — казко­ві різнобарвні скульптури, інкрустовані шматочками різноколірної кераміки.

Подібним чином Гауді прикрасив і парк, названий на честь Гуеля. У ньому теж є хи­мерні будиночки, 150-метрова лавка-змія та колони-пальми, що стоять похило, проте міцно тримають на собі великі кон­струкції… Усе оздоблено керамікою.

Парком Гуеля можна гуляти годи­нами! Його поділено на рівні: плат­ний і безкоштовний. У платний квитки розкуповують буквально за пів години від відкриття. Та весь комплекс можна оглянути безкоштовно, якщо за­ходиш до 8-ї години ранку, поки закри­ті каси. Вас не затримає охорона. А от якщо прийшли після восьмої та не вдало­ся купити квитка, то жодну групу чи лю­дину поза лімітом не пустять.

На кожному кроці у Барселоні тіль­ки й чути: «Гауді». Прогулявшись містом, відразу стає зрозуміло: його слід у жит­ті міста історичний. До скону скільптор працював над тим, щоб Барселона роз­квітла, стала неповторною в Європі. Од­нак останні роки життя Гауді був відлюд­ником і вів майже чернечий спосіб життя. Його полонила праця над єдиним проєк­том — Храмом Саграда Фамілія. Робота поглинула майстра настільки, що зовсім забув про себе, свій зовнішній вигляд. Траплялося, перехожі сприймали вели­кого митця за жебрака й подавали йому милостиню. Так було й трагічного літньо­го ранку 1926 року. Неподалік Сагради архітектора збив трамвай. Та водій таксі відмовився везти травмованого до лікар­ні, думаючи, що це просто якийсь ста­рець. І Гауді помер… Кажуть, саме через це пізніше міське таксі Барселони «пе­рефарбували» у траурний чорний колір. Лише дверцята залишили жовтими. Так є й донині.

Не могла я оминути в Барселоні й му­зей одного з найвидатніших ху­дожників ХХ століття Пабло Пі­кассо. Тим більше, вхід сюди, як і в чимало інших державних закладів куль­тури Барселони, для журналістів безко­штовний.

Експерти називають Пікассо найдо­рожчим художником у світі. І найплодо­витішим — за 78 років творчості створив понад 147 800 творів мистецтва. Осо­бливо мене зачепила картина «Меніни» — пародія на відомий твір Дієго Веласке­са. Героїв полотна — королівську родину — Пікассо вирішив перенести у свій «ви­мір», зобразивши у техніці «кубізм». За­мість облич, рук, очей героїв бачимо дивні ромбики та кубики. Часом важко впізнати у зображуваному людину. А со­бака подібна на щура, бо нанесена на по­лотно взагалі схематично… Не дивно, що художника-генія називали божевільним. Та саме такі речі принесли йому славу й багатство.

Пікассо любив здійснювати ексцен­тричні вчинки, щоб привернути ува­гу преси. Таким чином підтримував ін­терес до власної персони. Йому було важливо бути екстравагантним, небу­денним в усьому… А ще він любив по­вторювати: «Життя продовжують лише жінки і праця». Та його пасії додава­ли: «Насамперед страждання жінок, бо вони митця надихали». Є відомості, що з 15 років Пабло став завсідником бор­делів. У його творчості значне місце від­ведено «сексуальним» мотивам. Пал­ко віддавався коханню. Причому завжди його половинками ставали дами, зна­чно молодші за нього. Навіть у похилому віці, маючи за 70, був із 30-річними… У майбутньому деяких жінок Пікассо чека­ла важка доля. Одна з них повісилася в гаражі свого будинку, інша напередодні відкриття чергової виставки художника застрелилася у власному ліжку, ще одна померла у психіатричній лікарні…

А який фантастично гарний палац Монжуїк! Біля нього — співочі фон­тани, побачити які їдуть туристи з усього світу. Величне Олімпійське міс­течко, арена Кориди, на якій тепер роз­міщені торгові центри. Я побувала в од­ному з найбільших океанаріумів Європи, з’їздила на гору Монсеррат і вклонила­ся одній із найвеличніших християнських святинь — Чорній Мадонні. Посмакува­ла свіжими заморськими фруктами, при­дбаними фактично за копійки на ринку Бокерія, насолодилася співом папужок, яких там на пальмах — як у нас горобців на липах, та чистотою. Бо в місті щовечо­ра асфальт миють шампунем!

Сподобалася у Барселоні їжа. За 10−12 євро можна смачно повечеряти й ви­пити келих доброго вина. Ціни на іспан­ські делікатеси у магазинах прийнятні, тож гріх не спробувати на смак та не привезти додому шматочок справжньо­го хамона…

Усі фото авторки