«Це у нас родинна традиція — воюємо проти москалів. Хочу, щоб на мені ця традиція завершилася. Щоб наші діти й онуки не воювали»

Із військовим письменником Андрієм Гуменюком з позивним «Кельт» я познайомилася на Форумі військових письменників. Пан Андрій саме представляв одну зі своїх останніх новинок — збірку біографічних новел-нотаток про війну «Африка». З позначкою «Чесна розповідь від очевидця». Андрій Гуменюк, попри поважний вік (65 років), не з розмов знає, що таке війна, бо ще у 2016-му став бійцем Добровольчого батальйону ОУН (а перед цим був учасником Помаранчевої революції та Революції гідності). Чому випускник Львівської національної академії мистецтв і один із засновників Театру імені Леся Курбаса взявся за перо, а також про свої військові будні Андрій Гуменюк розповів журналістці «ВЗ».

— Пане Андрію, цьогоріч вийшла ваша друга книж­ка «Африка», в якій описує­те усе, що ви бачили на влас­ні очі. Як довго готували свою «Африку»?

— Давніше я нічого не пи­сав, хоча на фронт їздив ще з 2015 року як волонтер, а з 2016-го став бійцем. Олівцем у зошиті я дещо позаписував, іно­ді щось викидав у соцмережі. Але навіть гадки про те, що ко­лись то все зберу і видам книж­ку, не мав. Так, я написав бага­то новел, що могли вміститися в одну книжку про мою участь у війні. Потім попросив свою до­бру знайому, викладачку Като­лицького університету Уляну Го­ловач, щоб вона перевірила, що я там понаписував. Розумієте, Уляна — грамотна жінка, чого не можна сказати про мене. Одно­го разу вона мені сказала: «Ан­дрію, „тебе“ пишеться з літерою „е“, а не „тибе“!». Уляна ще це все мені надрукувала у кількох примірниках.

2018 року ми були під Бог­данівкою — у «сірій» зоні. Якось зателефонував до брата, а він каже: «Твій рукопис я дав Ігорю Калинцю, і він сказав, що то тре­ба видавати». За три місяці вже був готовий сигнальний примір­ник книжки «Пісні війни», яка ви­йшла 2018-го. Наклад був лише 600 примірників. Частину прода­вали по 40 гривень. Я ще тоді по­думав: щось недорого мене оці­нили (сміється. — Г. Я.). Частину роздав своїм побратимам у ба­тальйоні. Таким чином у нашому батальйоні я став письменником (сміється. — Г. Я.). Відтоді свідо­мо почав готувати іншу книжку, бо та перша, на мою думку, була трохи недолуга.

До 2020 року її допрацював, докупи поскладав. Сам зробив собі ілюстрації до нової книж­ки. Безкоштовно мені зробили макет, Уляна Головач знову взя­лася вичитувати тексти. Але по­стало питання: за які кошти ви­дати книжку? Бо, як з’ясувалося, це страшенно дорого коштує. Звернувся до Мар’яни Савки з готовим макетом, ілюстрація­ми. Ми з Мар’яною мали зустрі­тися у понеділок, щоб усе пого­дити, але щось нам завадило, а у четвер почалася повномасштаб­на війна. 24 лютого вранці я був на базі і відразу пішов на фронт.

— То «Африку» видавали без вашої участі?

— До серпня 2022-го про це навіть не йшлося. Ми тоді були під Ізюмом. Я — легальний сол­дат, а хлопців оформили у бри­гаді як спеціальну роту окре­мого призначення. Ми разом ходили на «ту» територію. Я жартував: «Інвалід, пенсіонер — і раптом спецназівець. Уже сміш­но звучить». Ми працювали у томі лісі, готували наступ. Ходи­ли туди на п’ять днів, звісно, не мали при собі мобілок. Коли ж повернувся, побачив у телефо­ні, що на пошту щось прийшло. Це був договір про видання моєї книжки. Договір я читав два дні, не дуже в’їхав у той текст, але договір підписав. Після ретель­ної правки коректора Галі Тео­дорович, яка зробила направду титанічну роботу, моя «Африка» після Різдва нарешті вийшла.

— 2016-го ви стали бійцем Добровольчого батальйону ОУН. На фронт пішли добро­вольцем, хоча, зважаючи на ваш вік і цукровий діабет, мо­гли б і не йти?

— Найбільше мене нервує, коли кажуть: от, художник взяв зброю до рук. Пацифістів з ху­дожників не треба робити! У нашій історії море художників захищали свою землю. Має­мо прекрасний приклад зараз, коли і лікарі, і комп’ютерники, і вчителі стали воїнами. Я за­вжди кажу: не важливо, чим ти займаєшся у мирний час, скіль­ки тобі років. Якщо ти воїн — то ти воїн. З іншого боку, у мене це родинне, так би мовити, в крові. Мій дідусь Василь Кли­менко — з-під Києва — був пет­люрівським офіцером. У Льво­ві познайомився з галичанкою, моєю бабусею, вони одружи­лися, і на світ з’явилася моя мама. Інший мій дідусь — Ми­кола Гуменюк — з Карпат. Він ще у Гуцульській сотні був, пе­реходив за Збруч і там вою­вав, за Польщі дістав Залізний хрест, бо розбив з побратима­ми купу більшовиків. Тато і дід потім пішли в УПА, мама була у молодіжній ОУН, в УПА була на нелегальному ста­новищі. Діда Миколу вбили у 1944-му у лісі більшовики. Мої усі «сиділи» — тато, мама, бабу­ся… І якщо іншим дітям бояли­ся розповідати — за що відбу­вали табори їхні батьки, то ми з братом знали майже все. Ми коли з братом у дитинстві гра­ли у війну, то була «війна» між «нашими і москалями». Сусі­ди казали татові: «Олесь, скажи щось своїм бахорам, бо вони кажуть, що вони „наші“ і вою­ють проти москалів».

Це така у нас родинна тради­ція, що ми воюємо проти моска­лів. Але я би дуже хотів, щоб на мені та родинна традиція завер­шилася, щоб нашим дітям і ону­кам не довелося далі воювати. От ми з братом близнюки, але ми — різні. Я завжди ходив у ка­муфляжі і штормовках, зі мною дружина постійно сварилася, щоб я, нарешті, одягнув сороч­ку і маринарку. Але у мене до та­кого одягу завжди лежала душа. Знаєте, про що шкодую? Що та війна так пізно почалася, бо я — старий пердун, та ще й з діабе­том інвалід. Нема вже тої сили, яку мав у молоді роки.

— Тому ви починали як во­лонтер?

— Так, спочатку їздив, волон­терив, а потім подумав: та я ще щось можу! Як подивився на тих животатих солдатів, які не дуже можуть бігати, зрозумів, що можу спокійно поповнити їхні ряди. Коли мене запитували, чи не страшно мені, чесно відповів: «Ще й як боюся! То тільки ідіоти не бояться. А я що, схожий на ідіота?». У мене найбільший страх був, що я, старий, підведу молодих хлопців. І я старався не відставати.

— Ваш позивний «Кельт». Самі собі його придумали?

— Не сам. Кельтом я став ще понад 20 років тому. Навіть у мобільному своєї жінки записа­ний як Кельт. Я колись вичитав, що гуцули — це відламок кельт­ських племен. Але це неправ­да, бо саме кельти є відламком гуцульських племен. Прийшов якось на каву до друзів, почали говорити про кельтів і гуцулів, а мій тато — гуцул. І вони почали: «То ти що у нас — кельт?», і такий регіт: га-га-га… І воно так і при­сохло — Кельт. На Майдані я вже був Кельтом і, звісно, на фронті також. Правда, мені один ЗСУ-шник каже: «Слушай, мнє так трудно запомніть „Кельт“? Мо­жет, лучше „Кольт“?».

— Чула, що ваші побратими називають вас ще й письмен­ником…

— Коли я роздаровував книж­ку «Пісні війни», побратими каза­ли: «О, письменник…». Я, звісно, до того ставлюся з усмішкою. Письменник, як і художник, має творити щодня. А не час від часу. «Письменником» я став торік, як ми Ірпінь визволяли. Ми тоді відстояли Київ, і нас послали на оборону і визволення Ірпеня. Ми заблукали, машина супрово­ду щезла, виїжджаємо на міст, а він такий маленький. Тільки один наш джип проходить. Ми все за­лишили у джипі, а самі тим мос­том побігли в Ірпінь.

Почався обстріл. Уявіть мене: 65 років, з хворим серцем і діа­бетом, у броніку, з автоматом, магазинами, гранатами, плюс мішок… Я просто здихав. Піт з мене — градом. Забігаємо в якісь роздовбані котеджі. Попа­дали, лежимо. Обстріл вже за­кінчився. Я на тому мішку, навіть його зі себе не зняв. Побрати­ми також здихали, вони молоді, але не показували того. І раптом чую: «Друже Кельт, а ви тєпєрь настоящій пісатєль. Бо ви отди­хаєтє в Домє отдиха пісатєлєй». Насправді ми забігли у Дім пись­менників. От так я і став торік «пі­сатєлєм».

— Що особисто для вас найстрашніше на війні?

— Коли гинуть побратими. Мій брат постійно просився, щоб взяти його до себе. Але він не до війни. Одна лише думка, що він буде поруч і з ним щось може трапитися, приводила мене у страх. Так само і про по­братимів, які стають ангелами. З цим неможливо змиритися… У моїй книжці є посвята нашо­му Рубіну. Він загинув, коли ми визволяли Ізюм. Він — росіянин зі Симбірська, 2013-го приїхав в Україну, був на Майдані, по­тім пішов на фронт, у 2015 році підірвався на міні і залишився без однієї ноги. Одружився, ви­вчив українську мову, розумний чоловік. З ним можна було і про мистецтво, і про культуру — про все поговорити. Коли почало­ся повномасштабне вторгнен­ня, він знову став у стрій! Але ми його не вберегли — загинув наш Рубін. Втрату побратима я пере­живав важко…