Передплата 2024 ВЗ

«Це у нас родинна традиція — воюємо проти москалів. Хочу, щоб на мені ця традиція завершилася. Щоб наші діти й онуки не воювали»

Військовий письменник Андрій Гуменюк із позивним «Кельт» — про війну й свою нову книжку «Африка»

На Форумі військових письменників Андрій Гуменюк розповідав про свою «Африку». Фото автора
На Форумі військових письменників Андрій Гуменюк розповідав про свою «Африку». Фото автора

Із військовим письменником Андрієм Гуменюком з позивним «Кельт» я познайомилася на Форумі військових письменників. Пан Андрій саме представляв одну зі своїх останніх новинок — збірку біографічних новел-нотаток про війну «Африка». З позначкою «Чесна розповідь від очевидця». Андрій Гуменюк, попри поважний вік (65 років), не з розмов знає, що таке війна, бо ще у 2016-му став бійцем Добровольчого батальйону ОУН (а перед цим був учасником Помаранчевої революції та Революції гідності). Чому випускник Львівської національної академії мистецтв і один із засновників Театру імені Леся Курбаса взявся за перо, а також про свої військові будні Андрій Гуменюк розповів журналістці «ВЗ».

— Пане Андрію, цьогоріч вийшла ваша друга книж­ка «Африка», в якій описує­те усе, що ви бачили на влас­ні очі. Як довго готували свою «Африку»?

— Давніше я нічого не пи­сав, хоча на фронт їздив ще з 2015 року як волонтер, а з 2016-го став бійцем. Олівцем у зошиті я дещо позаписував, іно­ді щось викидав у соцмережі. Але навіть гадки про те, що ко­лись то все зберу і видам книж­ку, не мав. Так, я написав бага­то новел, що могли вміститися в одну книжку про мою участь у війні. Потім попросив свою до­бру знайому, викладачку Като­лицького університету Уляну Го­ловач, щоб вона перевірила, що я там понаписував. Розумієте, Уляна — грамотна жінка, чого не можна сказати про мене. Одно­го разу вона мені сказала: «Ан­дрію, „тебе“ пишеться з літерою „е“, а не „тибе“!». Уляна ще це все мені надрукувала у кількох примірниках.

2018 року ми були під Бог­данівкою — у «сірій» зоні. Якось зателефонував до брата, а він каже: «Твій рукопис я дав Ігорю Калинцю, і він сказав, що то тре­ба видавати». За три місяці вже був готовий сигнальний примір­ник книжки «Пісні війни», яка ви­йшла 2018-го. Наклад був лише 600 примірників. Частину прода­вали по 40 гривень. Я ще тоді по­думав: щось недорого мене оці­нили (сміється. — Г. Я.). Частину роздав своїм побратимам у ба­тальйоні. Таким чином у нашому батальйоні я став письменником (сміється. — Г. Я.). Відтоді свідо­мо почав готувати іншу книжку, бо та перша, на мою думку, була трохи недолуга.

До 2020 року її допрацював, докупи поскладав. Сам зробив собі ілюстрації до нової книж­ки. Безкоштовно мені зробили макет, Уляна Головач знову взя­лася вичитувати тексти. Але по­стало питання: за які кошти ви­дати книжку? Бо, як з’ясувалося, це страшенно дорого коштує. Звернувся до Мар’яни Савки з готовим макетом, ілюстрація­ми. Ми з Мар’яною мали зустрі­тися у понеділок, щоб усе пого­дити, але щось нам завадило, а у четвер почалася повномасштаб­на війна. 24 лютого вранці я був на базі і відразу пішов на фронт.

— То «Африку» видавали без вашої участі?

— До серпня 2022-го про це навіть не йшлося. Ми тоді були під Ізюмом. Я — легальний сол­дат, а хлопців оформили у бри­гаді як спеціальну роту окре­мого призначення. Ми разом ходили на «ту» територію. Я жартував: «Інвалід, пенсіонер — і раптом спецназівець. Уже сміш­но звучить». Ми працювали у томі лісі, готували наступ. Ходи­ли туди на п’ять днів, звісно, не мали при собі мобілок. Коли ж повернувся, побачив у телефо­ні, що на пошту щось прийшло. Це був договір про видання моєї книжки. Договір я читав два дні, не дуже в’їхав у той текст, але договір підписав. Після ретель­ної правки коректора Галі Тео­дорович, яка зробила направду титанічну роботу, моя «Африка» після Різдва нарешті вийшла.

— 2016-го ви стали бійцем Добровольчого батальйону ОУН. На фронт пішли добро­вольцем, хоча, зважаючи на ваш вік і цукровий діабет, мо­гли б і не йти?

— Найбільше мене нервує, коли кажуть: от, художник взяв зброю до рук. Пацифістів з ху­дожників не треба робити! У нашій історії море художників захищали свою землю. Має­мо прекрасний приклад зараз, коли і лікарі, і комп’ютерники, і вчителі стали воїнами. Я за­вжди кажу: не важливо, чим ти займаєшся у мирний час, скіль­ки тобі років. Якщо ти воїн — то ти воїн. З іншого боку, у мене це родинне, так би мовити, в крові. Мій дідусь Василь Кли­менко — з-під Києва — був пет­люрівським офіцером. У Льво­ві познайомився з галичанкою, моєю бабусею, вони одружи­лися, і на світ з’явилася моя мама. Інший мій дідусь — Ми­кола Гуменюк — з Карпат. Він ще у Гуцульській сотні був, пе­реходив за Збруч і там вою­вав, за Польщі дістав Залізний хрест, бо розбив з побратима­ми купу більшовиків. Тато і дід потім пішли в УПА, мама була у молодіжній ОУН, в УПА була на нелегальному ста­новищі. Діда Миколу вбили у 1944-му у лісі більшовики. Мої усі «сиділи» — тато, мама, бабу­ся… І якщо іншим дітям бояли­ся розповідати — за що відбу­вали табори їхні батьки, то ми з братом знали майже все. Ми коли з братом у дитинстві гра­ли у війну, то була «війна» між «нашими і москалями». Сусі­ди казали татові: «Олесь, скажи щось своїм бахорам, бо вони кажуть, що вони „наші“ і вою­ють проти москалів».

Це така у нас родинна тради­ція, що ми воюємо проти моска­лів. Але я би дуже хотів, щоб на мені та родинна традиція завер­шилася, щоб нашим дітям і ону­кам не довелося далі воювати. От ми з братом близнюки, але ми — різні. Я завжди ходив у ка­муфляжі і штормовках, зі мною дружина постійно сварилася, щоб я, нарешті, одягнув сороч­ку і маринарку. Але у мене до та­кого одягу завжди лежала душа. Знаєте, про що шкодую? Що та війна так пізно почалася, бо я — старий пердун, та ще й з діабе­том інвалід. Нема вже тої сили, яку мав у молоді роки.

— Тому ви починали як во­лонтер?

— Так, спочатку їздив, волон­терив, а потім подумав: та я ще щось можу! Як подивився на тих животатих солдатів, які не дуже можуть бігати, зрозумів, що можу спокійно поповнити їхні ряди. Коли мене запитували, чи не страшно мені, чесно відповів: «Ще й як боюся! То тільки ідіоти не бояться. А я що, схожий на ідіота?». У мене найбільший страх був, що я, старий, підведу молодих хлопців. І я старався не відставати.

— Ваш позивний «Кельт». Самі собі його придумали?

— Не сам. Кельтом я став ще понад 20 років тому. Навіть у мобільному своєї жінки записа­ний як Кельт. Я колись вичитав, що гуцули — це відламок кельт­ських племен. Але це неправ­да, бо саме кельти є відламком гуцульських племен. Прийшов якось на каву до друзів, почали говорити про кельтів і гуцулів, а мій тато — гуцул. І вони почали: «То ти що у нас — кельт?», і такий регіт: га-га-га… І воно так і при­сохло — Кельт. На Майдані я вже був Кельтом і, звісно, на фронті також. Правда, мені один ЗСУ-шник каже: «Слушай, мнє так трудно запомніть „Кельт“? Мо­жет, лучше „Кольт“?».

— Чула, що ваші побратими називають вас ще й письмен­ником…

— Коли я роздаровував книж­ку «Пісні війни», побратими каза­ли: «О, письменник…». Я, звісно, до того ставлюся з усмішкою. Письменник, як і художник, має творити щодня. А не час від часу. «Письменником» я став торік, як ми Ірпінь визволяли. Ми тоді відстояли Київ, і нас послали на оборону і визволення Ірпеня. Ми заблукали, машина супрово­ду щезла, виїжджаємо на міст, а він такий маленький. Тільки один наш джип проходить. Ми все за­лишили у джипі, а самі тим мос­том побігли в Ірпінь.

Почався обстріл. Уявіть мене: 65 років, з хворим серцем і діа­бетом, у броніку, з автоматом, магазинами, гранатами, плюс мішок… Я просто здихав. Піт з мене — градом. Забігаємо в якісь роздовбані котеджі. Попа­дали, лежимо. Обстріл вже за­кінчився. Я на тому мішку, навіть його зі себе не зняв. Побрати­ми також здихали, вони молоді, але не показували того. І раптом чую: «Друже Кельт, а ви тєпєрь настоящій пісатєль. Бо ви отди­хаєтє в Домє отдиха пісатєлєй». Насправді ми забігли у Дім пись­менників. От так я і став торік «пі­сатєлєм».

— Що особисто для вас найстрашніше на війні?

— Коли гинуть побратими. Мій брат постійно просився, щоб взяти його до себе. Але він не до війни. Одна лише думка, що він буде поруч і з ним щось може трапитися, приводила мене у страх. Так само і про по­братимів, які стають ангелами. З цим неможливо змиритися… У моїй книжці є посвята нашо­му Рубіну. Він загинув, коли ми визволяли Ізюм. Він — росіянин зі Симбірська, 2013-го приїхав в Україну, був на Майдані, по­тім пішов на фронт, у 2015 році підірвався на міні і залишився без однієї ноги. Одружився, ви­вчив українську мову, розумний чоловік. З ним можна було і про мистецтво, і про культуру — про все поговорити. Коли почало­ся повномасштабне вторгнен­ня, він знову став у стрій! Але ми його не вберегли — загинув наш Рубін. Втрату побратима я пере­живав важко…

Схожі новини