Рятуючись від обстрілів, найперше завантажили в машину… 56 голубів

Уродженець Селідового Покровського району Донецької області протягом 20 років добував вугілля на шахті «Котляревська» (колишня назва — «росія»). Однак спокійного життя на пенсії у гірника не вийшло. Півтора місяця тому Павло Шокира разом із сім'єю вимушено, через війну, яка підкрадалася до його подвір'я, перебрався зі сходу на захід України, живе у тітки своєї дружини. Попри все, має незримий зв’язок з малою батьківщиною. Про покинутий рідний дім йому щоразу навіюють щемливі спомини найкращі друзі - голуби. Колись ширяли над донецькими степами, нині освоюють прикарпатське небо…

-Там, де ми жили, зараз ідуть бої, падають бомби, — із су­мом каже Павло Дмитрович. — Від обстрілів ховалися у підвалі. Треба було рятуватися. У вантажів­ку поклали свої меблі, холодильни­ки, інші домашні речі. А самі вирішили від'іжджати у моїй легковій «Шкоді». Найперше у багажник поставив кар­тонні ящики з-під бананів, в яких були 56 моїх голубів. Зробив у стінках отвори для доступу повітря…

Хотіли взяти зі собою й інших до­машніх тварин — не вийшло. Собака з нами не поїхав. Свого рудого, дуже розумного кота помістив у коробку — і в машину. А він мене подряпав, ви­стрибнув і втік. Дружина Оля сказала: «Він, напевно, буде дочікуватися нас вдома…». Присіли ми на дорогу, по­плакали — і поїхали.

За кермом пан Павло подолав 1250 км. Добралися добре. Нормально перенесли довгу дорогу і його голуби. На новому місці все у них гаразд — літа­ють собі, пасуться на травичці, задово­лено воркують. Господар обладнав для них спеціальний вольєр, вигулює їх.

— У мене особлива порода голубів, — задоволено розповідає Павло Дми­трович. — Не поштові, які літають на да­лекі відстані, не декоративні, які мають пишні хвости, а високольотні, микола­ївські голуби. Стоїш на одному місці, а вони вгору піднімаються в одну точку, можуть сховатися за хмарами. Їх ви­вели в обласному Миколаєві - тому й називають миколаївськими.

Пан Павло — великий фанат сво­єї справи. Займається голубами більш як чотири десятиліття. Дід його плекав голубів, батько і бать­ків дядько — теж. Це захоплення передалося шахтареві як родин­на естафета. Про минуле життя на Донеччині і улюблену справу Пав­ло Дмитрович згадує із приємністю:

— У нас голубам влаштовували душ. У моєму голуб’ятнику для них завжди були опилки чи пісок. Щодня чистив клітки. Постійно вакцинував птахів, вони отримували потрібні антибіоти­ки, вітаміни… Дружина часом жартома дорікає мені: «У тебе голуби — на пер­шому місці!». А я уточнюю: «На першо­му місці у мене сім'я та голуби. Без од­ного і другого я жити не можу…».

Павло Дмитрович попросив нас через газету передати вітання своїм друзям-голубівникам із Донеччини. Привітав їх із Днем шахтаря. Віримо, що рано чи пізно цей залюблений у працю і природу чоловік повернеться до рідної домівки. І чутиме там вже не вибухи снарядів, а таке приємне йому лопотіння голубиних крил…