«З Чернігова втікали через… заміноване поле»

Олена Дюба з Чернігова два роки живе у Львові. У жінки троє дітей, дві доньки — 16 і 15 років, та син. З чоловіком розлучена. Після того, як родина вибралась з Чернігова, який рашисти нещадно бомбили у 2022 р., планувала поїхати за кордон. Однак обставини так склалися, що залишилася у Львові.

Бабуся казала: «Якщо війна, хліба не буде!»

Перші місяці були вкрай склад­ними. Довелося жити у школі, спати на піддонах, без матраців, у постійному холоді… Їжу пере­селенцям привозили волонтери з вокзалу.

А пів року тому пані Олена від­крила у Львові власну справу. З якими викликами стикається пе­реселенка нині, Олена Дюба роз­повіла в інтерв’ю журналістці «ВЗ».

— У Чернігові я мала торгові точки, — розповідає. — Торгувала фруктами та овочами. Було зви­чайне життя. Діти ходили у шко­лу. До великої війни ми викупили сусідню квартиру у будинку — 18 кв. м, бо наша була малень­кою — 24 кв. м. Кошти на кварти­ру я позичила, виплачувала їх час­тинами.

Коли почалося російське втор­гнення, я збиралась на роботу. Чернігів почали бомбити о п’ятій годині ранку. Весь товар, який я тоді мала, віддала для Теробо­рони. У місті не було світла, газу, води… Не працювали ні магази­ни, ні аптеки… Ми з родичами жили у підвалах (мали два підва­ли — 1,5 м на 1 м). На початку ві­йни до мене приїхали рідна се­стра з родиною, моя похресниця та кума з сином. Нас було 15 осіб. Думали, все швидко закінчить­ся…

Запас продуктів мали, але не було хліба. Мені згадувалися тоді слова моєї бабусі. Вона завжди сушила сухарі і клала їх у мішечки. Бабуся казала: «Якщо війна, хлі­ба не буде!». Одного разу якась приватна пекарня підвезла хліб до нашої вулиці. Хліб коштував 50 грн. Ми взяли ту хлібину, дорос­лі її навіть не їли, віддали дітям. Вони з’їли її за кілька хвилин!

— Було гидке відчуття безпо­радності, — продовжує розмо­ву пані Олена. — Ми з родичами щодня чергували на вулиці. Сиг­налу повітряних тривог тоді ще не було, тож спостерігали за не­бом… Коли бачили ракету, мали хвилину, щоб спуститися у під­вал. Літаки щодня скидали міни на місто о п’ятій годині ранку та о дванадцятій годині ночі. Ми сиді­ли у підвалі і молилися. У дітей по­чалась істерика…

Коли біля нашого будинку ста­лися потужні вибухи, вирішили виїжджати з міста. Виїхати з Чер­нігова було непросто, ми йшли пішки 5 км по місту (транспорт зупинився), а потім 7 кілометрів йшли… через заміноване поле, бо іншої дороги не було. Коли по­чиналися вибухи, падали на зем­лю… В одному селі побачили, як летить ракета. Спустилися в якийсь підвал, на щастя, ракета пролетіла через цю будівлю… Ми бачили, яка вирва від неї залиши­лася у землі.

З дітьми переправилися через річку і поїхали до моєї мами, яка жила неподалік російського кор­дону. У цьому селі не стріляли, ро­сійські війська лише пройшли че­рез нього. Але ми зрозуміли, що жити там не зможемо, будь-якої миті рашисти можуть повернути­ся, тоді тікати буде нікуди. Вирі­шили їхати за кордон. Спочатку поїхали до Києва, а звідти потра­пили до Львова. Я коли побачила, що у Києві їздять трамваї, у ма­газинах є продукти, то плакала… Через постійні стреси тимчасово втратила пам’ять. Нічого не могла згадати. Я навіть не могла згада­ти, як варити суп…

У Львові нас поселили в яко­мусь спортзалі. Там вперше за довгий час змогли спокійно по­спати.

— Ваша квартира у Черніго­ві вціліла?

— Наші дві квартири згоріли у 2023 р., але не через війну. У су­сіда в квартирі вибухнув газовий балон. Свою квартиру він відбуду­вав, а нам відшкодовувати збитки добровільно не хоче. Сказав: «По­давайте до суду!». У квартирі були усі наші речі, техніка, парасолі для магазину. Загальна сума збитків — близько мільйона грн.

— Коли ми жили у школі, пла­нували надалі поїхати за кордон, — каже пані Олена. — Бо там не було душу, вода у крані — холодна. Не було можливості зварити борщу чи супу… Поруч зі школою жила дівчи­на Дарина. Вона дозволяла нам раз на два дні приходити до неї у душ. Вона прала наші речі. Навіть не брала грошей за порошок.

Їжа з вокзалу була одноманіт­ною — гречка з курячою гомілкою, помідор. Або рис з курячою го­мілкою, огірок… Волонтер Мак­сим порадив нам звернутися до ГО «Жіночі перспективи», можли­во, допоможуть з житлом. У донь­ки від постійного холоду почали боліти нирки. Ми до них зателе­фонували, і вони запропонува­ли нам жити у приватному садоч­ку. Переїхали туди на Великдень. Нам дали окрему кімнату. Там було тепло, був душ. Я зварила борщ. Діти дуже раділи! Важко це все згадувати…

Влаштувалася на роботу на «Шуварі». Син знайшов роботу на «Новій пошті». Доньки доучували­ся дистанційно.

Продавці, які мене не взяли на роботу, потім переманювали до себе

— Складно було вам знайти роботу?

— На «Шуварі» заходила у кож­ну точку, але роботи для мене не знайшлося… Коштів, щоб відкри­ти свою справу, у мене не було. Врешті-решт, мене взяв на ро­боту один чоловік. Я працюва­ла у нього два роки. Продавці, які мене не взяли на роботу, по­тім переманювали до себе, про­понували більшу зарплату, але я їм відмовляла… Власник торго­вої точки добре до мене ставив­ся, вчасно платив зарплату.

— Ви відкрили власну справу — магазин з фруктами та ово­чами… Як вдалося?

— У садочку ми прожили пів року. Тоді нам сказали, щоб ми орендували квартиру. У листопа­ді 2022 р. ми це зробили. За два місяці оплатили оренду — 16 тисяч грн. Послуги рієлтора, а це 8 ти­сяч грн, оплатила ГО «Жіночі пер­спективи». Тоді уже з’явилися мо­дульні містечка у Львові, але ми не можемо там жити. Моя донь­ка — альбінос, має інвалідність, вона не може бути разом з інши­ми людьми у ванні, туалеті. У неї дуже швидко запалюється шкіра. Коли ми жили у школі, вона по­стійно була на таблетках.

Ми з сином працювали, відкла­дали гроші. З продуктами нам до­помагала психолог Марта Чумало з «Жіночих перспектив». Нам дали виплату, як переселенцям, за три місяці (за той час, коли Черні­гів був окупований). Ще позичи­ли кошти. В Інтернеті почали шу­кати торгові стелажі: один чоловік нам повірив і дав торгові стелажі у борг на пів року.

— Де розташований ваш ма­газин?

— На вулиці Володимира Ве­ликого ми взяли в оренду МАФ. Це сімейний бізнес. Син зранку допомагає мені привезти товар. Їде на свою роботу, а я цілий день працюю.

— Тож ви залишилися у Львові, хоч і не планували…

— Я мала деякі проблеми зі здоров’ям, мені зробили дві операції. Після цього я сказала: «Якщо все буде добре, відкриє­мо у Львові свою справу!». Коли ми переїхали на квартиру, нічо­го не мали — ні ложки, ні чашки… Дівчата-львів'янки, з якими я по­знайомилася на роботі, принесли ложки, тарілки, одяг для доньок…

Доньки ходять у ліцей «Орія­на», школа їм дуже подобається. Класні керівники дуже доброзич­ливі. Дівчата не почуваються яки­мись іншими, чужинками… Якщо донька, наприклад, не знає якесь слово українською, їй одразу під­казують.

«Російська мова для мене — табу!»

— Чому деякі переселенці не хочуть вчити українську мову? Нещодавно у Фейсбуці був до­пис про те, що у Стрийському парку у Львові як у рязані — ба­гато хто говорить російською.

— Чернігів розташований за 30 км від кордону з білоруссю. Ми українською розмовляємо, але використовуємо російсько-біло­руський суржик. Якось дівчата між собою розмовляли на вулиці і по­чули від перехожого: «Понаїхали москалі…». Було прикро це чути, навіть плакали… Якось у тролей­бусі я розмовляла російською зі своєю бабусею, літньою жінкою, яка жила в окупації, і у неї тільки з’явився зв’язок… Почула від чо­ловіка те саме… Я пояснила йому ситуацію, він вибачився. Сьогод­ні російська мова для мене — табу! Хоча раніше ми слухали російські пісні… Тепер, коли приїжджаємо у Чернігів, не спілкуємося росій­ською як більшість місцевих.

— З якими проблемами сти­калися у Львові?

— Був час, коли менша донь­ка закрилася у собі, ні з ким не спілкувалася. Почали ходити до психологів, на арт-терапію, нейрографіку. Це допомогло. Пси­хологи з ХАБу «ВОНА» витягнули нас з того ступору. Дівчата досі ходять на заняття в ГО «Голоси ді­тей», їм подобається. Коли я ще працювала на «Шуварі», ходи­ла на навчання до університету «Львівська політехніка», де вигра­ла ґрант на 25 тисяч грн на но­утбук та торгові ваги. Це був по­штовх, щоб почати власну справу.

— Ви, як переселенка, маєте якісь пільги?

— Я відкрила ФОП. Пільг не ма­ємо. У 2022 р. нас поставили у Львівській міській раді на квар­тирну чергу. Я ходила у ЦНАП, ці­кавилася, мені сказали, якщо у нас відкритий ФОП, ніяких виплат від держави не зможемо отрима­ти. Оформити статус малозабез­печеної родини ми також не мо­жемо.

У нас є постійні клієнти, їм подобається наше обслугову­вання. Влітку було простіше. Во­сени збільшилась вартість ко­мунальних послуг (платимо 12 тисяч грн за оренду квартири). Не знаю, куди ще можна звернути­ся з питаннями щодо пільг та жит­ла. (Пані Олена не знає, чи може отримати від ЛМР компенсацію на оренду квартири. — Авт.). Не маю на це часу — якщо буду десь ходи­ти, то втрачу дохід і своїх покуп­ців. У Львові ми нарешті почали займатися тим, що любимо. Коли тільки приїхали, були наче зомбі… Ходили по місту, але не звертали уваги, як тут красиво! Тільки зараз побачили усю красу Львова!

Матеріал підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів Українив межах Проєкту Ukrainian Media Fund за підтримки незалежний місцевих медіа в Україні за сприяння The German Marshall Fund of the United States